Чому ми вживаємо фемінітиви. Колонка редакторки

8 березня як привід поговорити про те, що нас турбує – про фемінітиви.

У Франківську є програма «Місто героїв», у рамках якої меморіальними табличками відзначають будинки, де мешкали відомі франківчани. На табличці, що розміщена на будинку, де колись жила Дарія Цвєк, написано, що вона «пластунка, музикантка, педагог, видатна кулінарка і авторка книг». Про Оксану Попович: «дисидентка, учасниця національно-визвольного руху, член ОУН та УГГ, політв’язень». Підписи на цих двох табличках цілком можуть слугувати вправою «знайди, що не так». А також хорошим початком розмови про фемінітиви.

Перш за все, якщо ви ще не помітили, «Куфер» вживає фемінітиви. Тому у нас працюють журналістки й фотографки, ми спілкуємось з соціологинями, архітекторками чи дизайнерками. Зрештою, навіть ця колонка є колонкою редакторки, а не редактора. Чому?

По-перше, фемінітиви властиві українській мові. По-друге, вони дозволяють уникати плутанини. По-третє, вони роблять жінок видимими.

Українська мова дуже логічна: іменники у ній узгоджуються з прикметниками, дієслова – з іменниками, ніщо не виникає нізвідки і не зникає в нікуди. Відповідно, коли я бачу речення на кшталт «директор розповіла» або «народний депутат заявила», у мене виникає відчуття помилки, неузгодженості, неоковирності, кострубатості. Ці речення як творіння доктора Франкенштейна: ніби й можуть існувати, але ти точно знаєш, що з ними щось не так.

Приблизно такі ж відчуття, певно, мав французький лінгвіст Бернар Серкіліні, який написав книжку про фемінітиви у французькій мові під назвою «Le Ministre est enceinte», що дослівно можна перекласти як «Міністр вагітний». Саме такими «вагітними міністрами» я й уявляю всіх цих директорів, депутатів, експертів, філологів тощо, які згодом виявляються директорками, депутатками, експертками чи філологинями. Я уявляю чоловіків (можливо, навіть у костюмах з краватками), щоби згодом, у наступному слові чи реченні, перетворити їх на жінок. Навіщо мові ці зайві травестії?

І добре, якщо після «керівника», «засновника», або «директора» йтиме ім’я цієї людини – тож ми зможемо здогадатись, про кого йде мова. Але якщо це виглядатиме як «кандидат у президенти Ю. Тимошенко», то у мене виникають обґрунтовані вагання, про кого мова – Юлію чи Юрія.

Де і про що би не писали чи не говорили, гендер має значення, оскільки так ми можемо уникнути незручної плутанини: про кого ми говоримо, до кого звертаємось? Зрештою, хіба нам мало прикладів з масової культури? Керівнику назґулів з «Володаря перстнів», королю-чарівнику Анґмару напророчили, що його не вб’є жоден чоловік – тож він і повірив у власну незнищенність, аж поки йому не трапилась воячка Еовін, яка його і вбила.

А у «Грі престолів» століттями (ну або приблизно 6,5 сезонів) чекали на «обіцяного принца», аж поки не виявилось, що це могла бути й принцеса.

Не одразу, але вживання фемінітивів стало для мене настільки ж легким, природнім та очевидним, як чистити зуби щоранку. Звісно, можна цього й не робити, але навіщо? Утім я досі не можу зрозуміти двох речей: непереборного бажання стібатись з фемінітивів і категорично заперечувати, щоб до тебе ці фемінітиви застосовували.

Колонка – жанр суб’єктивний, тож я можу дозволити собі відвертість: ніби смішні жарти, у яких чоловіки й жінки (на жаль чи на щастя, це роблять всі) творять нескінченні ряди неіснуючих фемінітивів, насправді не смішні. Взагалі. Вони дратують. У кращому випадку вони нагадують школярів на уроках математики, які вперше зіткнулись з поняттям «многочлен» (гигиги, правда, смішно?), в гіршому – громадян інших країн, які намагаються довести, яка українська мова смішна й неоковирна (куме, а знаєте, як вони кажуть на наші презервативи? Нацюцюрник, гигиги).

Комікс: Женя Олійник

Інший популярний спосіб заперечувати фемінітиви – відмовлятись себе ними називати. Я працювала з жінками, які воліли бути виключно «журналістами», адже, мовляв, «журналістка» – це не те, до «журналістки» чиновники ставитимуться несерйозно.

Але чим, чорт забирай, журналістка гірша за журналіста? Чому праця журналістки наперед вважається менш серйозною, менш вартісною, ніж праця її колеги-чоловіка?

Мова – це, зокрема, звичка, яка напрацьовується. Мова – це також сукупність досвідів, які у ній зафіксовані. В українській історії була мстива правителька Ольга – тож до слова «княгиня» ми ставимось як до чогось очевидного. А дві імперії лишили у спадок слово «імператриця». Жінки могли правити країнами – і не називатись при цьому для солідності князями чи імператорами. Чому ж тепер ми не можемо бути вчительками чи лікарками без того, щоб не відчувати свою меншовартість?

Чому українські роботодавці шукають посудомийниць – але не шукають барменок?

Фото: Людмила Смоляр

Я розумію бажання сховатись в обладунках від цього “man’s, man’s world”. Але чим більше дівчат ховатиметься в цих обладунках, тим більше здаватиметься, що цей світ і справді сповнений виключно чоловіків. Фемінітиви натомість фіксують присутність жінки у професійному світі. Вони допомагають розбивати стереотипи про професії, які вважаються «чоловічими» (зрештою, якщо зазирнути дуже глибоко в історію, майже всі професії колись були чоловічими, бо жінки сиділи вдома, готували їсти і виховували дітей).

Коли хтось пише, що «до фемінітивів в українському суспільстві ставляться неоднозначно», хочеться зауважити, що до грамотної мови у нас теж ставляться неоднозначно – це ж не означає, що ми маємо спалити підручники й правописи, а після цього влаштувати анархію і ставити коми там, де вони не потрібні?

Коли хтось каже, що до деяких слів фемінітивів не існує, їх просто вигадують ліваки та  феміністки, мені хочеться нагадати, що слово «мрія» вигадав Михайло Старицький, а без британського серіалу «Доктор Хто» ми би не вживали приставку «кібер-», щоби описати щось комп’ютеризоване. Мова живе і розвивається разом зі своїми носіями, і більшість слів у ній кимось вигадані.

До речі, для творення фемінітивів українська мова має кілька суфіксів: «-к-», «-иц-», «-ин-», «-ес- (-ис-)». Тож цей велосипед навіть не треба вигадувати з нуля.

Мова підлаштовується до потреб світу, в якому існує. Тому (слава богу!) нам більше не потрібні «кріпачки» або «покритки» (дуже питомі українські слова, до речі), нам потрібні інженерки, будівельниці, письменниці, менеджерки, композиторки, льотчиці, військовослужбовиці, амбасадорки, міністерки, політикині тощо. Поруч із ткалями, доярками, прибиральницями, медсестрами, кухарками, нянями та іншими.

Вертаючись до того, з чого я почала – себто, до кулінарки Дарії Цвєк та дисидентки Оксани Попович. Окрім всього, Дарія Цвєк – педагогиня, а Оксана Попович – політув’язнена. Навряд чи ми поважатимемо їх менше, ніж педагога або політв’язня.

P.S.

Фемінітиви стосуються професій, виду діяльності, соціального статусу чи місця проживання – тобто, характеризують людину. Тобто, столу чи стільцю фемінітиви не потрібні. Чесно.

Головне фото: rawpixel.com, www.freepik.com

Kufer
Вгору