Обирати найкращі ідеї, а не дешевші. Експертка про користь архітектурних ...

«Всі ми сприймаємо архітектуру кожного дня, і щодня вона впливає на нас із вами. Можна сказати, що архітектура міста і його розпланування формують наш світогляд і сприйняття світу,» — пише архітекторка та мистецтвознавиця Ганна Бондар у книжці «Архітектурні конкурси та конкурси розвитку територій: демократія в дії. Практичні рекомендації з організації та проведення», яка вийшла друком у 2017 році.

Коли Ганна Бондар презентувала книжку у Франківську, «Куфер» скористався нагодою і розпитав, чому конкурси важливі для наших міст і чому вони стосуються не лише архітекторів, а й звичайних містян.

Навіщо мені та моєму місту конкурси

— Розпочнімо із простого: навіщо конкурс, у чому його переваги порівняно з іншими згаданими механізмами?

— За 200 років у світі не придумали нічого кращого, ніж процедуру архітектурного конкурсу — як демократичного шляху пошуку і вибору найкращої ідеї, проекту або вироблення стратегії розвитку території. Це головна перевага конкурсу.

В Україні практично у всіх випадках використовується процедура відкритих торгів (тобто, перемагає найнижча ціна і, відповідно, проект найнижчої якості), а не конкурентний діалог (двоступеневі торги, де спочатку за якісними параметрами обирається команда, а потім відбувається торг ціною, що дає шанс отримати хороший проект) чи переговорна процедура за результатами архітектурного конкурсу.

Відкриті торги не дуже підходять для закупівлі складної інтелектуальної праці, яким є архітектурне й містобудівне проектування.

На конкурсі же проект-переможець обирають за якісними критеріями, а не за ціною. Отже, тут і зараз, у цій країні та серед цих учасників найкращим є саме цей проект. Крім того, конкурс легітимізує прийняття рішення в очах багатьох людей, зменшує кількість запитань і протестні настрої. Скажімо, якби для проектування будівлі театру на Подолі у Києві провели конкурс, такого конфлікту навколо цього об’єкта не було б.

Фото: Андрій Ломакін, Texty.org.ua

По-друге, завдяки конкурсу замовник загалом добре уявляє майбутній результат і має не тільки проект чи концепцію, а й надійного підрядника на розроблення проектно-кошторисної документації.

Конкурс також є професійним ліфтом для молодих архітекторів, що допомагає їм ввійти у коло відомих колег, відкриває нові професійні можливості.

Конкурс і картина світу, яку він відкриває, — це історія про майбутнє, що розширює наш світогляд. Це стає зрозуміло, якщо проаналізувати декілька конкурсів, що стосуються однієї території. Скажімо, три конкурси на Хрещатику: 1944 року, за результатами якого Хрещатик було відбудовано після війни, 2001-го, коли постала колона Незалежності і величезний торговельний центр під площею, і конкурс «Територія Гідності» 2014 року, що показав розвиток громадського простору головної вулиці Києва. Ці конкурси засвідчують, наскільки різним у згадані періоди було суспільство і як відмінно бачило ідеальну картину світу.

— А що особливого, відмінного конкурсна практика дає в українському контексті?

—  Конкурс може допомогти відповісти на виклики, що стосуються міського планування та розвитку міст. Мова про пошук непростих рішень, пов’язаних із застарілою системою міського планування, кризою містобудівної документації, ліберальною законодавчою базою, активним будівництвом в історичних зонах, капіталізацією суспільства й ринку нерухомості. Конкурс допомагає не допустити зухвалості у цих процесах.

Конкурси також здатні зробити втручання сучасної архітектури в історичний контекст більш лояльним.

Є питання якості українського законодавства в галузі архітектури й містобудування. Відповідні закони, як ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності», досить ліберальні. Вони відкрили шлях забудовникам, значно обмеживши повноваження органів влади та громадськості. Це стало викликом для українських міст і спричинило хаотичну забудову. Зараз є намагання «відмотати» ситуацію: деякі законопроекти передбачають повернення повноважень архітектурно-містобудівній раді. А з іншого боку, у наших законах нічого немає про інтегрований розвиток міст. Хоча в Україні працює GIZ та діє проект «Інтегрований розвиток міст в Україні». Останній базується на Ляйпцизькій хартії сталого розвитку європейського міста і його учасниками є Львів, Полтава, Ужгород, Чернівці, Житомир.

Основне, в чому конкурс може сприяти — це загальна демократизація. У наших містах, особливо після Майдану, з’явилося багато громадських організацій, активістів, які хочуть брати участь у прийнятті рішень. Мешканці хочуть знати про зміни у їхніх містах, брати участь в обговоренні. Міські адміністрації поки не дуже вміють залучати містян. І конкурс може допомогти в інформуванні громади про будівництво чи розвиток простору.

Інший важливий для сучасної України виклик — політика пам’яті, пов’язана з новими героями Небесної Сотні й АТО. Як увічнювати пам’ять про них та про знакові події у міських просторах? Єдиний спосіб отримати адекватну відповідь — архітектурний конкурс. Інакше будуть суперечки, бійки чи судові спори.

Осмислення подій новітньої історії актуальне для багатьох українських міст. У Франківську, мабуть, зробили найлаконічніший монумент — стіну пам’яті Небесної Сотні. А от у Полтаві, скажімо, конкурс виграв проект багатофункціонального простору, де можна і згадати ті події, і пройтися площею, і відпочити з дітьми.

Фото: Богдан Досюк

— У яких випадках конкурс є необхідним чи єдиним варіантом?

— Іноді цього вимагає законодавство (інша справа, що за невиконання нічого не буде). ЗУ «Про архітектурну діяльність» та постанова уряду про проведення архітектурних конкурсів чітко визначають обов’язковість проведення конкурсу, якщо йдеться про розміщення об’єкта в пам’яткоохоронній зоні (історичний ареал, об’єкт природо-заповідного фонду, поруч із пам’яткою архітектури, історії, археології тощо), встановлення пам’ятника або меморіалу, акцентного архітектурного об’єкта чи важливої громадської споруди. Також конкурс рекомендується при розробці концепції містобудівної документації.

Конкурс як механізм залучення громади

— Повернімося до тези про конкурс як механізм реалізації права громади на місто: в яких формах і на яких етапах конкурсу можливе чи бажане залучення громадян?

— Тут є два аспекти. Перший — чого вимагає законодавство. Другий — що буде насправді добре.

Українське конкурсне законодавство 1999 року дуже застаріле. Воно передбачає публічну виставку конкурсних проектів із їхнім обговоренням, але ні процедури, ні порядку обговорення немає. Та й здоровий глузд підказує: якщо рішення прийнято (а виставка відбувається після засідання журі), то обговорення проектів втрачає сенс.

Виходячи з реалій, я пропоную обговорення конкурсного завдання. Завдяки цьому воно буде більш сталим, із врахуванням різних думок, ризиків. Це набагато ефективніше з точки зору залучення громадськості, причому на ранніх стадіях, а також позитивно для замовника, бо в процесі дискусій люди дають багато нового знання.

Громадськість бажано залучати вже після конкурсу і до формування завдання на проектування проектно-кошторисної документації. Це дозволило б людям внести зауваження і пропозиції, дещо скорегувати (за згодою з автором, звісно) конкурсний проект, адже він є концепцією, ідеєю. А реалізація, зрозуміло, охоплює чимало різних аспектів, економічних, фінансових, технологічних.

Є ще такий український винахід як формування громадських рад при конкурсах. Думаю, це відповідь постмайданного суспільства на поточний стан справ. І хоча ці громадські ради законодавчо не зафіксовані, я рекомендую використовувати і цей інструмент теж. Якщо мова про болісне питання, травматичний соціальний досвід, конкурс — це ефективний спосіб налагодження довіри між громадськістю та органом влади як замовником конкурсу, а громадська рада стає перекладачем між сторонами, контролює процес. Поки що цей інструмент ефективний.

— Унікальним для України з точки зору залучення громади був конкурс «Територія Гідності»: 35 публічних заходів за півтора року із залученням майже 1700 осіб, діяла Рада громадських експертів, було залучено багато волонтерів. Розкажіть, як відбувалася ця комунікація? Чому це було важливо?

— Це був перший кульбіт України в напрямі цивілізованого прийняття рішення на дуже складну тему. Я зробила порівняльну характеристику процедур створення Меморіалу 9/11 у Нью-Йорку і Меморіалу Героїв Небесної Сотні. Там теж було складно, проводили два конкурси. Вони теж спочатку діяли інтуїтивно — і ми поклалися на інтуїцію. Цей конкурс фактично був низовим проектом. Політику пам’яті формувала громадськість.

По-друге, конкурс дав розуміння, що одного пам’ятника не достатньо — необхідне пам’ятне місце. А ще там має бути культурний центр, центр розвитку демократії або інша громадська установа (як музей), пов’язана з політичною освітою суспільства. І все це — в якісному громадському просторі. Це основні висновки, які були зроблені під час обговорення конкурсного завдання.

І третє: завдяки конкурсу стало зрозуміло, де має бути головне місце вшанування пам’яті (й де також має бути музей) — на Алеї Героїв Небесної Сотні, тобто на Інститутській (ще були варіанти: Майдан, Грушевського, Маріїнський парк, п’єдестал пам’ятника Леніну). Конкурс дозволив виявити різні бачення, від традиційного радянського пам’ятника до роботи із простором, і виокремити найбільш перспективні. Конкурсні рішення стали засадничими, зокрема для відведення землі під Музей Майдану та Меморіал Героїв Небесної Сотні, для другого конкурсу. Водночас це була потужна арт-терапія для суспільства, травмованих масовим вбивством у мирний час киян.

Конкурс був відкритий для всіх, незалежно від фаху і громадянства, і загалом ми отримали 150 проектів із 13 країн.

Фрагмент візуалізації проекту-переможця у номінації з вшанування пам’яті Революції Гідності і пам’яті героїв Небесної Сотні

— А навіщо був потрібен другий конкурс — на найкращу проектну пропозицію для об’єкта «Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності»?

— Можна сказати, що місто в постреволюційний час, точніше, під час подій революції, вимушене було взяти на себе невластиву функцію — стати замовником конкурсу із питань національної пам’яті та історії на загальнодержавному рівні. І реалізація результатів — Музей Революції Гідності, Меморіал Небесної Сотні, культурний центр в Українському домі — це справа держави. Тож потрібен був новий конкурс на меморіально-музейний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності.

Процес створення меморіалу та музею триває. Київрада виділила землю під облаштування пішохідної зони на Алеї Героїв Небесної Сотні та землю під будівництво музею. В лютому 2018 року стали відомі переможці проекту Меморіалу — це українські архітекторки Ірина Волинець і Марія Процик. А в червні ми отримали переможця — це німецьке бюро Kleihues + Kleihues, архітектори Ян Кляйхус, Йоханес Кресснер.

Проект музею, який здобув перемогу

Ми на початку, але динаміка позитивна

— Ви писали, що щороку в Польщі чи Німеччині відбуваються тисячі конкурсів, а таке місто, як Київ, потребувало б 30 конкурсів… Чи є в Україні якась динаміка у проведенні конкурсів?

— В Україні конкурсна практика зовсім нерозвинена, однак має позитивну динаміку. Це засвідчує моє дослідження конкурсів, замовлених міськими та обласними органами влади. Так, з 2010-го до 2017 року було офіційно оголошено 65 конкурсів (що, однак, не означає, що вони відбулися). У 2016-17 роках кількість конкурсів зросла майже втричі порівняно з 2010-2015 роками. Найбільше їх провели в Києві. Щодо Франківська: на свій запит я отримала з міськради відповідь, що у 2010-2017 роках тут провели 22 конкурси (а реалізовали результати 19-ти). У деяких містах, як з’ясувалося, не було жодного конкурсу. Луганськ, Донецьк і Крим у дослідженні не фігурували.

Зростання кількості конкурсів з 2015 року я пов’язую із процесами децентралізації, загальної демократизації та спробами, скажімо так, нового покоління мерів розвивати свої міста по-іншому. Міста почали замовляти конкурси, націлені на розвиток громадських просторів. Тим часом держава опікується питанням увічнення пам’яті. Та поки що Україна вариться сама в собі: переважають національні конкурси, міжнародних дуже мало (добре, якщо один на рік), багато місцевих (для міста чи агломерації).

Найчастіше використовують найпростіший вид — відкритий конкурс із одним туром, тоді як у світі практика набагато ширша: відкриті, закриті, замовлені конкурси. Якщо в нас, скажімо, до закритого конкурсу відразу є відторгнення (все, мовляв, для своїх, непрозоро), то у світі закриті й замовлені конкурси дозволяють залучити найкращих архітекторів та бюро (конкурс відкритого типу з одним туром — це не їхній рівень). Загалом конкурсна практика відображає стан сфери архітектурного, містобудівного проектування, що у свою чергу виявляє стан суспільства, його економіки, ідеології й політики.

— Чи беруть українські архітектори участь у міжнародних конкурсах? Якщо так, які їхні результати?

— Звичайно, беруть, але не дуже активно. Є світові конкурсні сайти, а також національні у країн Європи, Азії, Північної і Південної Америки. Архітектор може підписатися на розсилку й отримувати інформацію про актуальні конкурси. Максимум, що наші здобували – певно, третя премія. Що непогано. Я ж вважаю великим успіхом перемогу українців у нашому міжнародному конкурсі на Меморіал Героїв Небесної Сотні. Цікаво: журі думали, що авторами є не українці. Мені за стилістикою проект нагадував Нідерланди.

В Україні з’явилися дві потужні освітні платформи — CANactions і Харківська Школа Архітектури, і я сподіваюся, що їхні випускники складуть конкуренцію закордонним архітекторам.

—  А чи є якісь глобальні тенденції, тренди в сучасній конкурсній практиці?

—  Стає все менше конкурсів, де учасник-автор виступає одинаком, — натомість формуються мультидисциплінарні команди. Конкурси стають більш бюрократичними: завдання мінімум на сто сторінок, із деталізованою юридичною частиною. Також конкурсна практика дуже активно імплементується в законодавство про закупівлі (важливо, щоб за результатами конкурсу можна було легітимно замовити проектно-кошторисну документацію і адекватно втілити результат).

 Що нам варто змінити

— Які рекомендації ви б дали, аби конкурс на рівні і процесу, й реалізованих результатів відбувся грамотно, успішно?

—По-перше, перед тим, як розпочати роботу над конкурсом, треба чесно відповісти собі на запитання: що ми хочемо отримати в результаті? Найліпший проект, збірку ідей для розширення світогляду, поліпшення іміджу замовника, залучення громади? Від чіткого визначення мети і чесної відповіді багато залежить. Зокрема й розуміння, чи потрібен конкурс взагалі. Можливо, варто провести проектний семінар, уточнити завдання, а тоді, скажімо, перейти до процедури закупівель.

Друге питання (зокрема до органів влади й ГО) — правильне визначення замовника конкурсу. Відсутність відповіді на це питання із самого початку призводить до катастрофічних наслідків, коли неможливо реалізувати результат. Ще один момент — правильне визначення конкурсної процедури, що дозволить отримати відповідних учасників та результати.

Треба також окреслити значимість об’єкта проектування (місцевого, приватного, національного, всесвітнього рівня), сферу проектування (містобудування, архітектура, транспортна інфраструктура, ландшафт, мистецтво). Бажано залучати професійного організатора конкурсу. Слід продумати ефективну оргструктуру конкурсу та ретельно дотримуватися процедур, що убезпечить від скандалів, пліток та судів. Звісно, важливим є дотримання протягом усього процесу основних принципів: це прозорість, рівні права, недискримінація і справедливість.

Kufer
Вгору