Партнер:
В одній вже класичній праці з урбаністики ― «Міста для людей» відомого данського архітектора Йена Ґела ― йдеться про те, яким мусить бути місто, щоб різні люди могли ним зручно й безпечно користуватися. Ґел стверджує: кожна група містян і містянок має свої потреби та проблеми. Вирішити їх можна лише поглянувши на ситуацію через призму цієї групи. В результаті цього підходу з’являється гендерна урбаністика ― погляд на місто з урахуванням різного способу життя жінок і чоловіків.
«Куфер» розповідає, як це працює в теорії ― і як цей підхід втілюється Івано-Франківську (і що ще треба зробити).
Який зв’язок між містом і статтю
Останнє, про що хочеться думати під час снігопадів ― це про гендерні студії, тобто про вивчення статі в її соціальному вимірі. Та все ж сніг допомагає розповісти про те, як пов’язані місто та стать.
Карлскуґа ― невелике місто у Швеції. Ще в 2011 році на його управлінців натиснули активісти, які працюють з темою гендеру, і примусили переглянути запроваджені в місті політики й рішення.
Один з тамтешніх чиновників пожартував ― мовляв, нехай хоч у прибирання снігу не пхають носа. Цей жарт примусив замислитися: а чи не подивитися на прибирання снігу через гендерну призму?
Виявилося, що першими в місті розчищають проїжджі частини в центрі, відтак переходять до менших доріг, і лиш на завершення прибирання звертають увагу на тротуари. Власне, так само відбувається і в Україні. І це здається логічним.
Проте, як показують дослідження, пересування жінок і чоловіків містом відрізняється. Загалом жінки частіше пересуваються громадським транспортом або ж пішки, автомобілі водять переважно чоловіки. При цьому типовий маршрут чоловіка та жінки різниться. Чоловіки переважно курсують від дому до роботи й навпаки. Натомість маршрути жінок схожі на ланцюжок коротших дистанцій, де між «дім» і «робота» є місце «школі», «дитсадку», «лікарні», «магазину», «комунальним установам» й іншим пунктам. При цьому чим менші діти, тим більше таких пунктів у маршруті жінки. Такий спосіб пересування містом називається trip chaining.
Але повернімося до снігу. Коли шведські гендерні спеціалісти й спеціалістки проаналізували очищення міста від снігу, виявилося, що існуючий підхід більше сприяє зручному пересуванню чоловіків, ніж жінок. Це примусило переглянути спосіб прибирання міста взимку: техніку скерували передусім на тротуари та смуги громадського транспорту. Підхід Карлскуґи впровадили і в інших містах ― про це навіть зняли мультик, щоб показати особливості гендерного підходу до міста в Швеції.
Підхід, за якого місто повинно бути однаково зручним для всіх називається fair-shared cities ― тобто справедливо поділені міста. Це означає, що міський простір повинен належати всім групам мешканців і мешканок. У тому числі ― жінкам.
Юлія Попова з CANactions School каже:
«Жінкам завжди відводилося мало місця, мало прав, про наші потреби не піклувалися. Простір міста ― маскулінний. Зараз ми не бачимо в містах, наприклад, людей з інвалідністю, що самостійно пересуваються, тож з плануванням «для всіх» щось не те. Бо розширення простору комфорту відбувається через аналіз потреб різних груп та цілеспрямовану потребу їх задовольнити».
Власне, Юлія говорить якраз про справедливе для всіх місто. У контексті статі та міста можна говорити про термін гендерний мейнстримінг. Ще раніше Юлія Попова пояснювала: «Говорячи мовою визначень, гендерний мейнстрімінг — це підхід до планування, який ставить на перше місце особливі потреби уразливих груп із увагою до їх статі, віку, фізичного стану. Поняття мейнстрімінг використовується для підкреслення, що ці потреби мають стати частиною домінантної планувальної та будівельної культури».
Цей термін використовувала група молодих архітекторок Відня, яку очолювала Ева Кайл. На початку 1990-х вона організовувала виставку про життя містянок Відня. Для її створення провели дослідження, і виявилося, що поведінка жінок і чоловіків у місті різниться, до того ж, залежить від віку.
Наприклад, уже згадана статистика ― жінки значно рідше на той час користувалися автомобілями, проте місто більше піклувалося про інфраструктуру для авто, а не про пішохідні зони. Так само, як і у Швеції, маршрути жінок виявилися більш мозаїчними. А ще частіше доглядали за старшими, людьми з інвалідністю і дітьми, ніж чоловіки ― при цьому потреби мам з візочками місто не враховувало: тротуари були запарковані, підземні переходи незручними, у спальних районах транспортне сполучення було майже відсутнім. При цьому вулиці не були ані зручними для відпочинку, ані безпечними через брак освітлення. І це теж значно більше впливає на жінок, ніж на чоловіків.
«Тоді ми вперше заговорили про простори «тривоги, ― розповідає Ева Кайл в інтерв’ю. ― І ми також показали важливість певних місць для повсякденного життя певних груп. Ця виставка мала успіх, її відвідали чотири тисячі людей, про неї написали в газетах і зняли сюжети. У тому числі шведське телебачення. Ця тема ніби літала в повітрі, але в той же час було чимось дуже новим. І, думаю, це також спонукало політиків визнати, що з цією темою можна працювати і вона цікава. Тоді у Відні вирішили створити жіночий архітектурний офіс і мене запросили його очолити».
Протягом наступних двох десятиліть у Відні проводили численні дослідженні поведінки різних груп у місті. Так вдалося дізнатися, наприклад, що дівчата-підлітки мало відвідують парки та публічні простори, бо їх займають однолітки-хлопці, а самі такі місця викликають відчуття небезпеки, якщо спроєктовані погано.
«Таким чином, право на публічний простір жінки починають втрачати у підлітковому віці», ― підсумовує Юлія Попова.
Співкураторка франківської платформи розвитку міста Metalab Анна Доброва додає:
«У наших широтах проводили дослідження, що показує: жінки стають більш соціально активними в пенсійному віці через недостатню соціальну та професійну реалізованість в молодості.
Так стається через те, що основною роллю жінки в суспільстві досі лишається турбота про сім’ю. Бабусі, що сидять перед під'їздами, слідкують за прибудинковими територіями і знають все про всіх сусідів ― це воно. Вони часто дратують нас недоречними коментарями і знецінюють молодше покоління, та саме вони більш прив'язані до цих під'їздів і будинків.
Переважно вони заселялися цілими колективами після будівництва або ж навіть будували. Тому заслужено вважають себе вартовими під’їздів. А їхній активізм і цікавість можна завжди направити в креативне русло».
Та повернімося до Відня. У 2015 році аналітичне агентство Mercer опублікувало рейтинг найбільш зручних міст світу. Найкомфортніших для проживання визнали саме Відень. При оцінці враховували політичну, економічну, екологічну ситуацію в місті, доступність його просторів і послуг, соціальну інфраструктуру, транспорт, систему охорони здоров’я, зручність житла і доступність розваг.
І хоча в жодному з пунктів прямо не сказано, що враховували зручність для жінок і чоловіків, свою роль у такій високій оцінці відіграв гендерний підхід. Юлія Попова каже, що Відень ― єдине місто, де такий підхід зусиллями групи Еви Кайл реалізували сповна:
«Я би сказала, що у Відні вдалося це реалізувати, бо саме місто вважається столицею соціального житла, що складає дві третини житлового фонду. Тобто Відень з самого початку мав дуже сильну базу і найдавнішу у Європі традицію створення соціального міста. Так само і феміністичний рух тут був дуже сильним».
Як це працює
У Відні, врахувавши результати досліджень, внесли зміни до міського простору. Передусім почали створювати вільний від страху простір ― fear-free environment. Наприклад, створили відкриті ігрові майданчики, де були зони і для активних дітей і підлітків, і для більш спокійних. Або ж прибрали зарості в парках, щоб вони проглядалися вздовж усіх пішохідних доріжок і не було небезпечних закутків.
Також у місті впровадили програму зменшення тривожності ― anxiety reduction. Тривога іноді виникає навіть без реальної загрози ― мозок помічає сигнали, що свідчать про небезпеку, і ми тривожимося, навіть коли нічого не відбувається. Пригадуєте небажання заходити в темний, хоч і короткий, завулок вночі? Це саме воно. Жінки, на яких частіше нападають і які частіше зазнають сексуального насильства, відчувають тривогу в місті частіше, аніж чоловіки.
Тож у рамках експерименту в районі Маріагільф змінили підхід до простору, враховуючи саме його потенціал викликати тривожність. Наприклад, додали освітлення не тільки як ліхтарі зверху, а й внизу по доріжці та на рівні очей. Оформили пішохідні шляхи так, щоб поруч не було хащів. Проблему з вузькими проходами між будинками, що теж можуть сприйматися як місця небезпеки і бути такими, вирішили через дзеркала ― їх поставили так, щоб людина могла побачити, хто йде за нею чи виринає з-за рогу. Щоб розпізнати небезпечні зони, з мешканцями та мешканками району спілкувалися на цю тему.
Інший пілотний проєкт у Відні ― район Фрауен-Верк-Штадт. «Це перший і найбільший проєкт у Європі, де системно на рівні кварталу застосовані принципи гендерного мейнстримінгу», ― каже Юлія Попова.
Його наскрізна ідея ― підтримувати жінок у їхній невидимій домашній роботі. Також у районі є квота маленьких квартир для жінок з низьким доходом і добре продумані публічні простори, що компенсують невелике житло.
Район спроєктували повністю пішохідним: ані всередині, ані поруч з ним машинам пересуватися не можна. Натомість є підземні парковки, дитячий садочок, пральня на даху будинку, спільні кухні, ігрові кімнати для дітей і комірчини для дитячих візочків. Є окремі квартири для людей з інвалідністю, але весь квартал спроєктований безбар’єрним.
Анна Доброва каже, що основна проблема міст ― це те, що їх планують в основному для працюючих та економічно активних людей, які не є більшістю. При цьому саме соціальна чутливість є неодмінною умовою якісного життя в місті.
«Кожна група має свої потреби, але всі повинні мати доступ до публічного простору», ― каже Анна.
― В основному наші міста плануються чоловіками, не вистачає прикладів жінок в архітектурній професії. А під час планування місць «спільного користування» бракує компетенції та стратегічного бачення розвитку міста».
Франківська архітекторка Анастасія Обрізків пояснює, що спільні простори, або простори «спільного користування» ― це ті простори, що не потребують додаткових зусиль для можливості перебувати в них.
«Громадські простори в місті ― це комунальні території, тобто належать містянам і містянкам. Вони загалом є доступними для всіх, окрім здебільшого маломобільних груп населення. На жаль, за часи СРСР високі бордюри, сходинки перед головним входом і відсутність пандусів дуже вкорінилися. Міста лиш починають робити кроки у виправленні цих помилок», ― каже архітекторка.
Також Анастасія каже, що прибудинкові території також є спільним простором. Вони, часто обнесені парками, менш зручні й доступні.
«У 60-ті в США діти гралися на тротуарах поруч з будинками, а не на віддалених дитячих майданчиках», ― розповідає Анастасія. «Діти були на виду, і їх можна було побачити з кухні чи з балкона. Коли щось траплялося, на небезпеку можна було швидко відреагувати. А на закритих дитячих майданчиках частішими були бійки та травми».
Про Івано-Франківськ вона говорить:
«Я живу тут п’ять років і можу оцінювати лише ті райони, якими пересуваюся. І насправді саме їх освітленість є чинником, що найбільше впливає на безпеку. Так само як і камери або залюдненість. Де люди ― там є очі».
А де є очі ― там немає тривоги. Або ж її принаймні менше. І користь від цього мають усі.
Як це виглядає в Івано-Франківську
Анна Доброва каже, що в Івано-Франківська як у міста з потенціалом для розвитку з точки зору гендерного підходу є й плюси, і мінуси.
«Місто має сильні низові зв’язки, ― говорить вона, ― на рівні родини, сім’ї.
Також тут щільна забудова і немає підземних переходів чи тунелів. Центр намагаються зробити безбар’єрним, встановлюють лавки з підколінниками, хоча і громадські, і житлові простори переважно дуже бар’єрні. Наприклад, у багатоповерхівках економлять на ліфтах, немає пандусів у під’їздах».
При цьому забудова міста доволі хаотична, а деяким районам бракує скорочених шляхів ― провулків або невеликих вулиць, які дозволяють швидше добратись до місця призначення.
Гендерні стереотипи досі заважають зручності ― наприклад, заклади продовжують ділити вбиральні на чоловічі та жіночі, але це некомфортно, коли йдеться про піклування про дитину в публічному місці.
Анастасія Обрізків каже, що ті ж самі кімнати «матері та дитини» треба як мінімум переназвати. А взагалі, це мусить бути не одна кімната, а кілька, що мають перегородки для приватності. У такому просторі повинно бути місце і для годування, і для того, щоб помити чи переодягти дитину, і вбиральня ― так кімнатою змогли б користуватися і матері, і батьки.
«Проблеми виникають, напевно, від браку досвіду в цій сфері у тих, хто облаштовує міські простори», ― говорить Анастасія. «Про ці запити можуть навіть не знати через брак висвітлення цих проблем».
Анна Доброва пояснює: «Відповідати за зміни передусім повинна міська адміністрація. Та легше це впроваджувати бізнесам, отже вони можуть показувати приклад».
І додає, що у в цій ситуації свою роль свою роль відіграє поширення патріархальних цінностей, за яких жінки рідко отримують високі посади. Тож для довготривалих змін треба також працювати над підвищенням репрезентації жінок в архітектурі і містоплануванні.
Наше місто: де шукати (не)вдалі приклади
Навіть коли місто не проєктують, усвідомлено зважаючи на потреби жінок і чоловіків, вони все одно взаємодіють з ним по-різному. В Івано-Франківську теж є приклади вдалого і не дуже проєктування.
Почнемо з хорошого. Це може здаватись дрібницями, але якщо помічати деталі й розуміти ефект від них, можна масштабувати такі приклади.
- відкриті дитячі майданчики, не оточені сіткою ― нескладно побачити, що відбувається на території, а всередині них діти й підлітки не почуваються, ніби у клітці. Здається, що це незначний нюанс, проте це впливає на відчуття безпеки.
- гендерно-нейтральні вбиральні у закладах ― це і зручніше, і дає доступ до пеленального столика батькам обох статей, якщо такий столик є у вбиральні закладу.
- освітлення в парку Шевченка ― чим більше світла та чим більш залюднений простір, тим безпечніше там перебувати.
- камери на вулицях ― вони також працюють як один з інструментів створення відчуття безпеки.
Проте невдалих прикладів у Франківську теж вистачає:
- незручні пандуси. Жінки значно частіше, ніж чоловіки, доглядають за дітьми, відповідно, пересуваються з дитячими візочками. Металеві різко-похилі пандуси з абиякої ширини коліями аж ніяк не сприяють зручному пересуванню містом, коли з тобою немовля. Або ж пандуси взагалі відсутні;
- бордюри є важливим з тієї ж причини ― пологий спуск потрібен не лише для людей, що користуються інвалідними візками, а й для жінок з немовлятами;
- тротуари, перетворені на парковки ― це проблема загалом міст в усій Україні.
Щодо кімнати «матері та дитини» в парку Шевченка, то загалом, створення такої кімнати ― вже великий крок у правильному напрямку. Але є питання до її планування: зараз це велика кімната, та її без проблем можна було б розділити і виділити окремий простір для годуючих мам та для тат з дітьми.
Але є й хороші новини
«В Україні немає державних будівельних норм з гендерної урбаністики, ― каже Анна Доброва. ― Та це не заважає планувати місто зручним для всіх. Це не дорожче, просто проєктувальники або замовники повинні мати знання з гендерного планування, впроваджувати дослідження користувачів і тримати це в фокусі під час проєктування».
Отже, серед порад від Metalab:
- облаштовуйте місто безбар’єрно: пандуси, ліфти як доповнення до сходів у громадських будівлях і на вулицях із перепадами висоти;
- плануйте найкоротші пішохідні шляхи серед можливих варіантів і робіть їх комфортними і безпечними;
- задля зменшення тривожності в місті освітлюйте якнайбільше вулиць;
- створюйте «місця для споглядання життя», де можна буде просто присісти, поговорити чи поспостерігати ― вони стануть зручними для людей, що інакше не затрималися б у цьому місці;
- проводьте культурні заходи, що будуть цікавими і комфортними для літніх людей;
- створюйте пеленальні столики і в жіночих, і в чоловічих вбиральнях або ж в окремому приміщенні;
- показуйте приклади жіночого лідерства в архітектурній професії, створювати квоти для жінок, розповідати про їх важливість залучення до процесу, звертати особливу увагу на жінок віком 40+, яким складніше знайти роботу.
А Юлія Попова нагадує: не варто намагатися зробити місто однаково зручним для всіх. Але те, що зручне для більш вразливої групи, буде таким і для решти.
Програма «Амбасадори розмаїття у Прикарпатті» реалізується Молодіжною організацією «СТАН» в рамках проєкту «СТАН Амбасадори розмаїття 2020: локалізація» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та в рамках проєкту «Амбасадори Розмаїття у Прикарпатті ― антикрихка підтримка вразливих груп та громадських активістів» через регрантингову схему підтримки Форуму громадянського суспільства Східного Партнерства за кошти Європейського Союзу в межах підтримки громадянського суспільства в регіоні.
В рамках цієї регрантингової схеми ФГС СхП підтримує проєкти своїх членів, які сприяють досягненню місії та цілей Форуму. Гранти доступні для громадських організацій з країн Східного Партнерства та ЄС. Ключові сфери підтримки є: демократія, права людини, економічна інтеграція, довкілля й енергетика, контакти між людьми, соціальна та трудова політика.
