Різдво, незалежно від календаря, у який ми віримо, і традицій, яким ми слідуємо, це час ритуалів, які повторюються з року в рік. Тому я пишу цю колонку редакторки. Адже з саме такої колонки рік тому почалась робота «Куфера».
Рік тому ми були запальні, амбітні та трошки наївні. Я порівнювала наш медіастрибок у Франківськ з історіями давніх казок, де герої вирушають у довгу подорож, яка докорінно їх змінює. Що ж, озираючись на цей шлях, варто визнати:
у довгих казкових подорожах є не лише відважні лицарі, могутні воїтельки та мудрі чарівники, але й погані дороги, брак їжі, тісні кольчуги, які муляють, поганий сон, сльози, піт та дракони. Та це не привід у цю подорож не вирушати.
Це був довгий і — не буду брехати — складний рік. Нам дуже пощастило, що він з нами стався.
Ми підкорили простір і час. Якщо ви не знали, наша редакція багато працює дистанційно: у більшості з нас є інші роботи чи проєкти; хтось любить працювати вдома, а хтось у кав’ярні; комусь легше пишеться вранці, а комусь вночі. Ми навчились давати цьому раду: планували наперед, регулярно зідзвонювались (у вівторок, четвер та суботу), зустрічались і говорили про плани й стратегію. Завели ДУЖЕ БАГАТО ЧАТИКІВ.
Ми почали досліджувати місто. «Куфер» — це перш за все Франківськ, тож саме історії Франківська та з Франківська стали нашими історіями. Ми блукали спальними районами, слухали історії з тролейбусів та заводів, знайомились з барменами та баристами. У цих пошуках вчились бути трохи кращими містянами: готували їжу з локальних продуктів, сортували відходи, віддавали речі на благодійність, слідкували за своїм здоров’ям та їздили на велосипедах (іронічно: особисто я на велосипеді поки що їздити не вмію, але це — непоганий план на 2020-й).
Та найголовніше — ми ніколи не були самі. З нами весь цей час були люди, які нас читали й підтримували; люди, які допомагали ідеями чи руками; люди, які підтримували проєкт грошима (до речі, це можна зробити тут), люди, яких ми зустрічали в кав’ярнях чи на вулицях і які казали: «Ми читаємо “Куфер”».
Та особливо подякувати треба нашим близьким, які були поруч: годували нас і заварювали чай, підтримували, коли було складно і раділи з нами, коли було весело. Які не дали нам втратити віру у те, що ми робимо і здатись на пів шляху.
І ми дякуємо всім вам за це.
Що далі? Звісно, як всі чемні (й не дуже) дорослі, на Різдво ми обіцяємо стати кращими, ніж були: писати більше, знімати яскравіше, знаходити нових героїв, та водночас не забувати піклуватись про себе і того, хто поруч. Наші плани на 2020 рік амбітні й зухвалі, вони вимагатимуть ще більше сил і відваги.
Утім, ще не було жодного дракона, якого б не вдалось побороти. Особливо, якщо не припиняти вірити у перемогу.
Перефразовуючи британського письменника сера Террі Пратчетта, якщо на Різдво зникне віра в дива (та в Батька Вепра), наступного ранку сонце не зійде над світом. Тобто, звісно, звичайна куля палаючого газу продовжить гріти землю. Але сонце не зійде.
Люди є тими, ким вони є, завдяки фантазіям та мріям. Рік тому ми намріяли «Куфер», який за 365 днів зробив нас мудрішими, сильнішими і витривалішими. Сподіваюсь, ви були чемними цього року і попросили Святого Миколая про щось особливе. І сонце над вами зійде.
