Приреченість, мрії та зоряні системи кондукторок. Репортаж з франківських ...

Хто їздить у франківських тролейбусах? Хто ними керує? Які мрії народжуються в тролейбусах і чому нікому не вдастся оминути їхніх кондукторок? Замість відповідей — перший ґонзо-репортаж «Куфера».

І. Кожна деталь важлива

Коли збираєшся у таку мандрівку кожна деталь важлива. Тож я вирішив підрахувати загальну відстань усіх маршрутів з точки «а» в точку «б». І підрахував 106 км. Не забуваючи, що кожна деталь важлива, гуглю: «106». На той момент я ще не знав, що цей кілометраж неактуальний, що розклад маршрутів зміниться, а 1-й та 8-й маршрути зникнуть взагалі. Тим не менш, я готувався серйозно.

106 (сто шість) – натуральне число, розташоване між числами 105 і 107.

Чудовий початок, подумав я.

У математиці 106 є парним тризначним числом.
Сума цифр цього числа — 7,
Квадрат 106 — 11 236,
Різниця цифр цього числа — 5,
Добуток цифр цього числа — 0, 6, 0.

Не посперечаєшся.

«Після того, як на каналі News 6 WKMG в 2016 році оголосили, що у Флориді проголосувало 106% демократів, дане число стало відомим як «число лібералів», і породило безліч інтернет-мемів на цю тему», — продовжує Вікіпедія.

Але ж ви клацнули на це посилання, не для того, щоб про політику читати? Скільки можна, де тролейбуси? Це обурення справедливе. Але будьмо чесними: ви не хочете читати про тролейбуси. Для чого це вам? Це всього лиш рогаті автобуси, тому ви не надто розчаруєтесь, якщо тут нічого про них не буде. Утім, осад залишиться, що заголовок вкотре вас обманув (але ж це не найбільша брехня у вашому житті).

Тепер, коли вам перехотілось читати про тролейбуси, почнімо. Бо кожна деталь важлива.

ІІ. Зоряні системи кондукторок

Свого часу я часто користувався послугами рогатих транспортувальників, коли їздив на навчання. Майже щодня я зустрічався з чотирма тролейбусами, бо їздив із пересадками. Тролейбуси були поруч, коли я вперше покурив та коли симпатична дівчина, яка мені подобалась, підійшла на зупинці й запросила на побачення. Пізніше в тролейбусі я облажався, коли вмикав їй AC/DC. Вже потім виявилось, що саме той навушник, який я дав їй, не працював.

Скільки альбомів я переслухав тоді, хороших й не дуже. Дорога була довгою, тож з’їдала два середніх лонґплеї за день. У тролейбусах в мене вкрали два телефони. Тролейбусом я любив повертатись з прогулянок додому, обдумуючи, яке пиво треба спробувати наступного разу і надихаючись на підліткові вірші про несправедливість.

У ті часи зірками, себто зоряними центрами системи тролейбуса, були кондукторки: різні, як і зірки, вони творили й переривали події. Пам’ятаю одну — найвеселішу, доволі молоду, біляву і дуже енергійну. Складалось враження, ніби вона справді любить свою роботу. Вона часто говорила з людьми, сміялась, почувалась, як риба у воді.

Була й кондукторка-дементорка. У її тролейбусі хтось наче висмоктував з тебе душу. Ставало темно, сумно і хотілося шоколадки. Такий собі Азкабан з рогами і на колесах. На щастя, мені вона потраплялась рідко, бо зазвичай їздила іншими маршрутами. Можливо, саме тому я зумів вирости таким душевним пацаном.

Пригадую ще одну жінку, мовчазну і велику. Ніхто не б сховався від неї, вона добиралась до кожного наче танк, попри всі перешкоди. Заради неї доводилось викручувати роки мов йог, аби знайти проїзний.

ІІІ. Спина

Дощ. О 8:15 зустрічаюсь з Наталкою, яка фотографуватиме подорож. Відразу підповзає «одиничка» і ми заходимо. Це ж логічно — починати з «одинички». Взагалі все, що відбуватиметься далі, сповнене логічності.

Перше, що я відчуваю, як і більшість пасажирів тролейбуса певну спантеличеність. Невідомо, чи йти до водія, аби оплатити проїзд, чи чекати на місці і виглядати кондукторку. Чи, може, проїхатись зайцем.

Зрештою помічаю спину у спец-фартуху і все стає зрозуміло. Ще деякий час вона так і залишається спиною, що розмовляє з водієм. Розмова ведеться про кулінарію: спина каже, що щось треба тоненько порізати кавалочками. Згодом спина перетворюється на кондукторку і йде збирати наших Ярославів Мудрих.

Біля ринку вишневий спец-фартух елегантно покривається курткою, кондукторка каже водію: «Всьодавай» і виходить. Схоже, її місія виконана. Водій залишається наодинці. Стає помітною тихіше.

Ми їдемо вулицею Василіянок. Теплі потоки повітря починають прогрівати каюту з усіх боків, такого не було навіть у колись нових жовтих тролейбусах.

Виходимо на вокзалі.

IV. «У мене жінка в Криму і два казино в Чехії»

Далі у плані «трійка». Чому не «двійка»? Бо можу собі це дозволити. Чекати її згідно розкладу треба 14 хвилин. Тролейбус спізнюється, але не катастрофічно.

«Поставали, придурки!», нервує водійка, під’їжджаючи до першої зупинки. «Жвавіше, тролейбусу нема де стати!», підвищує вона голос на пасажирів, які ліниво вивалюються, в той час, як позаду наступає ще один тролейбус.

Люди реагують на фотоапарат. Їхні обличчя видають деяку схвильованість, але не сильну. Таку собі не глибоку занепокоєність.

Помітивши фотоапарат, місцевий божевільний набивається дати інтерв’ю. Без вагань пропоную сідати поруч. Тарас, відомий за позивним «Тарасик», каже, що він генерал і має в Криму жінку та хату.

— Жінку в Криму?,  перепитую.

— Так, жінка в Криму, хата  все на мені.

— А що це у вас за значок?

«Тарасик» згадує про якісь бойові дії.

— Ні, інший, зі стрілками.

— Я з Саакашвілі. За повну зміну влади. Щоб жиди більше не керували нами, щоби все було добре.

«Зовсім поплавлений дід», думаю я. Хоча значок хороший.

— А ви звідки?, — допитується Тарас і перераховує назви видань. — Я вам можу дати гроші.

— Нам не треба, нам вже дали.

— А хто?

— Це секрет.

— Я вам ще дам, купите собі техніку.

Чоловік диктує свій номер телефону і продовжує:

— Я гуцул. Я чорнобильській. Я за Україну….

Звучить як найпсиходелічніший передвиборчий лозунг в історії країни.

— …Дві дисертації. Я тут нікому не потрібен…,  продовжує виступ Тарас, у кінці речень дещо подовжуючи слова. Його вимову можна описати, як біг спортсмена з високою стартовою швидкістю, яка згодом падає.

—…У мене два казино в Чехії. Я вам дам інтерв’ю у вишиванці, дзвоніть.

Він ще раз диктує номер, а я питаю: як йому у тролейбусі?

На його обличчі раптом виринає дещо гірка посмішка людини, яку викрили. Здається, наш барон Мюнхгаузен, теж розуміє, що повірити його словам важко.

— Як ви почуваєтесь, коли їдете у тролейбусі?

— Та як, нормально, я їду безплатно.

— Але як ви почуваєтесь у тролейбусі у порівнянні з маршруткою?

— Нормально, я їду безплатно. У джипі було б краще, — каже він явно не як людина, що може собі цей джип дозволити. І, здається, вже без бажання переконати, що десь він у нього таки є.

— Пізніше, вже на «Позитроні» стане зрозуміло, що генерал лише епізодичний персонаж. Адже перед нами розкриється примадонна тролейбусу. Але поки Тарас ще раз диктує номер і цього разу я його записую.

— Всіх люблю і уважаю, люблю Україну, — «Тарасик» нарешті виходить, ледь не залишившись тролейбусі, бо двері вже зачинялись.

— Йому, напевно, було приємно, що ти його знаєш, — скаже потім Наталка.

V. Намалюватись і не боятись

На екрані перед водійською кабінкою жінка на фоні Катедри, в перервах між інформацією про зміни маршрутів з 1 квітня, розповідає про те, що країна переживає важкі часи. З’являється надпис «Декларуйте доходи до 1 травня».

Виходимо на кінцевій. Бачимо «десятку». Дощ не припиняється. З нами виходить і водійка. Закурює. Підходжу, щоб закурити з нею. Сигаретою не ділиться, але розповідає, що «десятка», яка була у плані наступною, стоїть на обіді ще годину, тож радить:

— Краще поїхали ще зі мною, а потім сядете на двійку, щоб добратись на Юність.

Рекомендує проїхатись аж до Пресмашу, хоч дороги там «ужас». Просить не фотографувати її з сигаретою, але користується нагодою зробити фото за кермом. Мовляв, такого у неї ще немає. Погоджуюсь і ось ми їдемо Позитроном у водійській кабінці.

— Ну і де він є! Він спить, — вона вказує на два тролейбуси, серед яких і наша «десятка».

Шість років перед тим, як стати водійкою, Тетяна пропрацювала кондукторкою. Ноги болять ходити цілий день, згадує вона. Скоро вже буде 8 місяців, як вона водить тролейбус.

— На таку роботу треба вставати дуже рано. Приготувати чоловікові сніданок, намалюватись, щоб виглядати нормально, бо працюю в чоловічому колективі. Є і жінки, але…

Як цікаво поєднується антистереотип про жінок за кермом з прагненням бути красивою саме для чоловіків.

— Скільки було сліз, ви собі не уявляєте, — розповідає про процес навчання Тетяна. — Інструкторам пам’ятник ставити треба.

За її словами, майбутніх водіїв вчили добре, не кричали і ставились з розумінням. Тетяна відразу хотіла влаштуватись водійкою, але тоді їх не набирали, тому спочатку пішла працювати кондукторкою.

Вона розповідає про нюанси водіння, як слідкувати за «рогами» про і оптимальну швидкість на повороті, щоб вони не зірвались.

— Головне — не боятися. Якщо маєш страх, то краще не братись, — каже вона.

Кажу їй: ніколи не бачив і не чув про якісь ДТП у яких брав участь тролейбус. Бувають інциденти?

— Зараз нагліють на єврономерах, восени був випадок: підрізали тролейбус колеги.
Розпитую про кондукторок, чому вони не завжди є.

— Кілька років тому перейшли на режим «піковий», частину працівників поскорочували. Щодо нових змін — не знаю, що з того вийде. Я не люблю змін, я за стабільність. Не хочеться їздити і возити повітря, хочеться людей возити. — Тетяна продовжує розповідати про пасажирів: — Люди різні бувають: всяке ранене буде достібати до тебе, а потім виписувати речі в інтернеті, дзвонити.

Для неї водіння — це «море кайфу і море адреналіну».

Підіймаємось до вулиці Незалежності. Весела, колоритна жінка махає з легкового авто, що їде навпроти. Ми помічаємо і кажемо:

— Вам махають.

— О, цвіточок мій, це ж моя одногрупниця, — каже Тетяна і радісно махає у відповідь.

VI. Соціальна складова громадського транспорту

У «двійці» нас везе дзен-водій. Він випромінює спокій, робить все плавно і нікуди не поспішає. Спочатку дає три гривні здачі і лише потім — квиток. Це рідкість і вказує на тонку натуру.

Нудно. Дістаю флягу з бренді. Непогано.

Виходимо у Хриплині. Зупинка Пресмаш. Все навколо — болото, сірість та депресія — закликає: вмаж. Тим часом здається, що хмарність здає і з’являється сонячне світло. Так барига приносить нову дозу ін’єкційному наркоману, наче надію. Але надія швидко згасає: небо залишається затягнуте хмарами і ми топчемо ще зовсім свіжу весняну траву.

В одному з генделиків, що розташовані попереду, беру 50 грам коньяку. На зупинці з’їдаємо по бутеру і сідаємо на «двійку» в центр. З екрану КП «Електроавтотранс» запрошує на роботу контролерів-касирів на фоні красиво відзнятих краєвидів міста.

Кількість кисню в салоні поступово зменшується: це маленька година пік, перші студенти повертаються з пар, скоріше за все, втікаючи з останніх. Ззаду мене видніється заклик «Не стій більше в чергах! Записуємо на прийом до лікаря». Фото міського голови робить цей заклик ще переконливішим. Якась дівчина треться своєю п’ятою точкою об моє причинне місце. Приємно, але не довго: тролейбус зупиняється і це її зупинка.

Знову вокзал. Чекаємо на «шістку». 

— Боже, яка пєтка нещєсна, — реагує жінка на здачу, коли я заходжу у тролейбус.

Передаю за двох.

— Чекайте, я не маю десять рук, — каже водій.

— Я бачу, бачу.

Хоча чотири руки у водіїв громадського транспорту є. Кожен з них маленький Шива, Брахма чи Вішну, це залежить від навичок водіння. Але маленькими Буддами є тільки машиністи поїздів, адже вони просвітлено дивляться прямо.

Бачимо два вільних місця, між якими хтось залишив енергетик. Ні, я не буду називати цих когось свинями, особливо враховуючи, що пляшка виявилась повною. Чи це була великодушна щедрість чи солідарність із пасажирами тролейбусів — не знаю. Можливо, просто неуважність.

Тролейбусне телебачення знову і знову транслює обличчя Руслана Марцінківа, щоб я не забував, наскільки його брови не личать до вирізу очей.

«Робити добро легше, ніж бути добрим», — цитує соціальна реклама якусь мудру людину.

На зупинці, у свободівській палатці, беру газету пана мера і сідаю у «вісімку».

«Не приховую, нам важливо зберегти соціальну складову громадського транспорту. Ми одне з небагатьох міст, яке гарантує безкоштовний проїзд пенсіонерам та учням. У визначений час, але така можливість є і вона збережеться надалі! Скоро кожен власник «картки іванофранківця» — а це понад 60 тисяч осіб! — зможе безкоштовно їздити в громадському транспорті (з 10:00 до 16:00 — без обмежень, до 10 і після 16:00 — три пільгові місця)», — наголошує у своїй партійній газеті Руслан Марцінків.

Виходимо біля пам’ятника Бандери і я роблю урочисте покладання газети від батька міста до ніг батька нації.

VII. Ми журимось. А ви не журіться

Реальна година пік, люди повертаються з роботи. Касирка-контролерка у «вісімці» незабутня: навіть коли є місце пройти, вона неодмінно зачепить тебе рукою. А коли всі виходять, то не йде балакати до водія, а сідає всередині тролейбуса, щоб дивитись у вікно.

Добираємось до кінцевої. Кондукторка відразу підходить до нас, мовляв, оплачуйте. Що?

— Це вже була кінцева, — безапеляційно пояснює вона.

— Ааа, кінцева, я не знав. А як добратись до вокзалу?

— На наступній вийдете і сядете на «трійку», — попускається вона з розумінням.

Це приємно, бо платити ще раз мені не надто хотілося.

«Трійка» з’являється досить швидко. Взагалі, нам щастить: довго ми чекали лише на маршрути №8 та №7.

Такі жовті тролейбуси, як ця «трійка», почали запускати, коли я ще активно ними користувався. Тоді вони були значно теплішими й, звісно, новішими. 

Так зле… Чи то погода якась, чи шо, — каже жінка позаду мене. Е ні, це цей звук мотора тисне на голову.

Люблю звук тролейбуса, коли він стартує. Але коли цей звук звучить постійно, наче пропущений через якийсь демонічний ефект — це занадто. Від цього звуку можна йобнутись. А коли ти йобнутий, то стаєш небезпечним для оточуючих.

Ось вже й «четвірка», що їде аж до Ямниці. Напевно, так довго в одному тролейбусі я ще не їхав. Наталя невпинно фотографує. Одна пасажирка цікавиться у іншої:

— Що фотографують?

— Природу, напевно.

— Ми журимось…, — каже одна з них, коли дізналась, що в об’єктиві насправді пасажирки. Журимось — мовляв, навіщо їх зажурених фотографувати.  

— Не треба журитись, — єдине, що я зміг відповісти.

Наталка показує жінці її портрет — зовсім незажурено вийшло і напрочуд гарно.

Тут, у «четвірці», ми вперше беремо участь в естафеті передачі грошей за проїзд й решти з квитками. Дядько просить в хлопця прокомпостувати заздалегідь куплений квиток. Хлопець ледь не падає: тролейбус рушив, а руки, щоб схопитись за щось, були зайнятими.

І для чого ці жертви? Немає нічого безглуздішого за компостування квитків у світі, де їх надривають.

Передні двері не закриваються повністю і голосно гримлять. Жінка, яка сидить спиною до них, проте найближче, спробувала взяти на себе відповідальність і трохи пошарпала їх, щоб дозакрити. На деякий час це допомогло. Вдруге вона вже навіть не намагалась.

Приблизно так закінчується боротьба молодих реформаторів з корумпованою системою.

VIII. Тролейбус — це приреченість. Тролейбус — це мрія

Ямниця. Зупинка «Барва». Трішки далі за зупинкою видніється мозаїка, яка привертає увагу, тож ми йдемо у її напрямку. Навколо розруха, яка спонукає жити згадкою. Люди розповідають про те, як тут було колись, ще до того, як ти їх запитав про це. Та й взагалі запитав про щось. Тут цікаво. Такий собі міні-чорнобиль зі сталкерами-алкашами: стільки порожніх пляшок з-під горілки я ще не зустрічав.

Поруч видніється художня майстерня, а на пеньку стоять скульптури орла і лева. Так це місце промовляє до мене, що ще не все втрачено.

На зупинці якраз чекає «четвірка». 

Хто кульок забув?, — питає хтось в салоні.

З тролейбуса вибігає жінка, щоб повернутись на зупинку. Тролейбус чекає, жінка повертається. Приватна власність врятована, всі щасливі. Кульку байдуже.   

Тролейбус пізнього вечора — це приреченість, з якою ти миришся і врешті вона починає тобі подобатись. Не через якийсь стокгольмский синдром, а тому, що після того, як вона тебе поглинає, ти опиняєшся в іншому місці.

Ніде так не мріється, як у тролейбусах. У маршрутці так не виходить, там ти наче загнана в буду тварина. А тварини, яких везуть у тісних клітках, контейнерах чи багажниках можуть лише частково відчути страждання, які відчуває людина в маршрутці в спеку.

Виходжу на тій ж зупинці, з якої все починалось, і йду додому. Повітря весняне, на відміну від ранку. Починається квітневе потепління. Дорогою думаю про те, як добре себе проявляли люди, які сьогодні зустрічались. Особливо та дівчина в «двійці». Спадає на думку, що наші люди заслуговують кращого.

І раз ця думка з’явилась під кінець репортажного дня — її я вам і залишаю.

Kufer
Вгору