Хрестоносці нетверезості. Ґонзо-репортаж з франківських генделиків

Життя Івано-Франківська, яке не кожен помічає, вирує у наливайках та інших дивних закладах. Тут киплять пристрасті і розгортаються життєві драми, тут п’ють по 50 і крадуть ковбасу в сусіда.

Наш ґонзо-репортер Валентин Перуз разом з фотографом Юліаном Воробйовим вийшли на зустріч хрестоносцям, морякам та іншим паломникам нетверезості, які знаходять свій прихисток за столиками міських кнайп.

Цей репортаж про місця, куди приходять випити не надто вибагливі клієнти. Генделики/наливайки/пивнухи/старі бари неважливо, яке їм давати означення. Важлива місія, підхід і дух. А найважливіше самі клієнти.

У серіалі Луї Сі Кея «Хорас і Піт», більшість подій якого розвиваються в сторічному барі, є сцена, де один з молодих клієнтів не розуміє, чому в нього вимагають 4,50 за Budweiser, тоді, як з чоловіка перед ним взяли лише 3 долари.

— Він давно до нас заходить, — пояснює один з власників.
— Значить, це привілей тільки для нього чи багатьом такі знижки?
— Дехто платить 4.50, дехто 3, — продовжує власник.
— Ясно. А як ви вирішуєте? Є якийсь список?
— Якщо виглядає як він — платить 3 долари, якщо як ви — то 4.
— Тобто неприкрита дискримінація? А ви в курсі, що це абсолютно несправедливо і жахливо? Не впевнений, яку групу… тобто, я єврей і гей…
— Справа ось в чому, — перебиває власник, — ви отримуєте за свої гроші більше, ніж він. Ви приходите, піднімаєте цей бар на сміх, бо це старий бруклінський кабак, у вас з друзями є можливість потішитись з цього, плюс ви п’єте пиво. А він отримує тільки пиво. Ви тут іронічно, а він по-справжньому, бо живе за рогом.
— Тобто, це типу податок douche?
— Типу того.
— Приймається.

Зайка

За баром кафе «Дебют» нас зустрічає максимально непривітна жінка. Кожне вимовлене нею слово — не прояв зневаги чи особистої неприязні, це, скоріше, відсутність бажання розмовляти з клієнтами. Ніби вона твердо прийняла рішення: «сьогодні останній день і я звільняюсь нахуй».

— А їсти щось є?
— Нема.
— А буває?
— Буває.
— А розливне пиво є?
— Нема.

«Пару рублів. Я тобі візьму, шо ти?», — домовляються про щось колеги по діагоналі від мене, після чого слідує міцне рукостискання. Вони різко встають. «Всьо, зайка, подякував», — звертається один з них в бік барменки, яка наминає лаваш.

Намагаюсь її розговорити:

— Музичний автомат не працює?
— Не працює, — холодно відповідає зайка.
— Колись працював?, — думаю розкрутити на ностальгію.
— Колись працював, — відрізає вона у відповідь.

Пізнавши фіаско, повертаюсь за столик.

«Скільки?», — тихо й сором'язливо перепитує один молодий клієнт у іншого, «По 25?». «50», — ще тихіше відповідає інший. Випивають, майже в унісон кажуть «подякував» і йдуть.

«У мене скорочений день, через 30 хвилин закриваюсь і їду на море», — каже зайка своїм знайомим, які принесли їй поїсти.

Час від часу сюди заходять люди, які теж питають про їжу, але вона відправляє їх в їдальню через дорогу. Один з пілігримів навіть не встиг вимовити ні звуку, а зайка вже відповідає на невимовлене питання: «Нема нічого. Через дорогу».

Він йде, так нічого і не сказавши.

На гребені хвилі

«(Завжди) На гребені хвилі» — цілодобовий заклад прямісінько навпроти вокзалу, справжня алкогольна колискова міста. «Гойдай, гойдай», — співає якась поп-співачка з колонок, поки одна з жінок на зміні свариться з кимось телефоном.

Повз проходить чувак з лопатою, наче з веслом, і каже: «Сфоткайте мене на пам’ять». «Фейсбук є?», — питається Юліан. Чувак з лопатою-веслом каже своє ім’я, у цей момент з криками «Шо є?!» на літник вилітає ґаздиня закладу і кричить на щасливого власника фотографії. «Дивись, бо я тебе нині рульну», — остаточно відлякує його жінка і він йде.

Інший відвідувач витягує варену ковбасу, яку завбачливо порізав і приніс з собою, і кладе на замовлену раніше канапку. Поки тут штиль, клієнти смакують кожним ковтком і кожною затяжкою. Інколи гризуть нігті, згадують, згадують її, знову смакують, спостерігають.

Близько 14:00 зграя організмів на кортах, наче гієни, що оточили падаль, готуються спустошити пляшку горілки. Все це відбувається за продуктовою будкою при вході в привокзальний сквер, де ще недавно стояв «хрест тверезості».

Вечір плавно перетікає в ніч. На літнику таверни «Швейк» чоловік з великим золотим хрестом має дві проблеми.

Перша — він надто бухий, щоб його продовжували тут терпіти. Друга — він надто бухий, щоб звідси піти.

— Ви мене виганяєте?, — каже чоловік.
— Нє, я вас прошу піти, — відповідає адміністраторка таверни.
— Я не буду себе погано поводити, — хрестоносець намагається виправити ситуацію, але жінка безжальна.
— Я піду, — каже він.
— Щоб піти — треба встати, — відповідає жінка і збирає за нього розкидані під столиком гроші.

Читайте також: Папір на вимогу. Ґонзо-репортаж з громадських туалетів Франківська

Повз літник проходить жінка, вона бачить на столику біля будки з «Форнетті» недопите дещо у пластиковому стаканчику. Спочатку вона хотіла випити це дещо зразу, але потім взяла в дорогу.

Ніч обіцяє бути довгою.

Ель Класіко

Такі місця як літник магазину «Ірина» — мрія богобоязливих алкогольних акул тайм-менеджементу. Купив, випив, сказав дружині, що був у магазині — і не збрехав.

Щойно сідаємо навпроти однієї з компаній, чуємо запитання: «Ви не жиди?». «Нє», — відповідаю я, згадуючи усіх родичів.

За столиком відбувається хаотична футбольно-геополітична дискусія. «Барселона? Мессі? Неймар?», — говорять ліворуч. «Май камп. Моя боротьба, а жидам, блять, піздєц», — дуже нерозбірливо відповідає низенький дід праворуч. «А для мене Роналдо», «А для мене Мессі», — розгортається класичне протистояння.

Маленький дідок з ну дуже порушеною дикцією починає втирати: «Я вас бачив там».  Каже, що живе біля «Ельдорадо». Потім щось нерозбірливо розповідає та не реагує на уточнюючі запитання. «Моя дочка — менеджер», — каже дуже гордо й посміхається. «Герой Радянського Союзу, моя дочка — менеджер», — продовжує дідок.

«Де ви були?», — питається Юліан. «В Афганістані. Моя жінка», — крутить він пальцем біля скроні, «йобнута», махає рукою і розвертається до своєї компанії, де полеміка про Неймара сягає точки кипіння і опоненти зриваються на переконливий, але неагресивний крик.

«Він бігає, блять, він біг має такий, шо блять», — доносить хтось свою думку до візаві. Один з компанії підходить і каже: «Бій Ломаченка вчора бачили? То він був», — показує на дідка. «Ми так і подумали». «Він нормальний, просто гонить».

Дідок повертається і жартівник каже йому: «Давай зі мною побазарим, давай?». Поки на фоні звучить «а Роналдо!», «а мені Неймар», дідок намагається нам донести щось типу того, що він ушатає тут, в принципі, всіх. Ми погоджуємось.

Для нього це знак, що можна перейти до політики і одна з наступних фраз стосується того, що Кучма — підарас і дід знову не залишає нам шансів. Ми ще раз погоджуємось.

До компанії приєднується ще хтось. Чоловік, який дізнавався, чи ми не жиди, питається у нього:

— Чому не спиш? Не відпочиваєш чого? Повисає довга пауза. — Бо я пияк, — відповідає новоприбулий.

Екстаз від почутого і від сказаного миттєво виливається у сміх і міцні чоловічі обійми.

Осенние цветы, наивные мечты

Домовились зустрітись з Юліаном на зупинці біля магазину «Марс», щоб поїхати на Позитрон/Каскад і заодно заглянути, власне, у сам «Марс». Проте, до цього часу всі космонавти розлетілись підкорювати інші планети, залишивши порожні пластикові стопочки. А колись тут мені наливав один з басистів Перкалаби за те, що я допоміг йому відкрити машину з овочами.

«Кухоль» на вулиці Стуса — це олдскул, який відмирає. На стіні телевізор, канал «Сварожичи» транслює музичні привітання. На барі — три іконки і вервиця. З відвідувачів лише один дід, який читає газету. З динаміків телевізора лунає «Помолимося за родителей».

По-трохи починають заходити клієнти і ми чекаємо на них не менше, ніж працівниці «Кухоля». «Добрий день, давайте мені…сто грамів», — махає рукою чоловік, ніби не дурно ж зайшов, але не дуже й хотілося.

На фоні співає Кіркоров та вітає Ловінову Анастасію Вікторівну з міста Керч із днем народження. Того дня друзі й близькі замовили для неї аж чотири пісні (для звичайних людей замовляють одну-дві), що вказує на те, що Анастасія Вікторівна — людина поважна. Тому, шановна Анастасіє Вікторівно, пробачте, що із запізненням, але прийміть вітання також і від усієї редакції «Куфера».

Невпевнений клієнт показує на тарілочку: «Це чиє? Чи це я, напевно, забрав?». «Та то ви, то з вітрини», — відповідають за вітриною.

«Я пришел без приглашения», — співає Кіркоров. Точнісінько, як ми з Юліаном.

«Дякую, я не хотів вас обікрасти», — відповідає клієнт і йде.

Постійні відвідувачі обходяться без зайвих слів. «Водичку давати?», — питається пані, коли перед нею постає один з них. «Шо має бути?», — звучить в інших випадках. Класика тут — це 100 грамів горілки і 100 грамів томатного соку.

Коли на сцену виходить Софія Ротару на телевізорі підкручується звук. «Осенние цветы, наивные мечты», — співає Софія. Хтось перевертає стопочку не відходячи від каси, хтось любить посмакувати стоячим за столиком. «Фотографують, намалюй губи. Може кудись попадем», — каже одна з працівниць.

«Коли до вас приходять найбільше людей?», — цікавлюся у неї. Жінка починає бідкатись, що взагалі ходять мало. «От самі бачили — на 50 грамів копійки рахують. Так, деколи хтось сосиску зайде з’їсти».

Катя і Чингісхан

При парковому продуктовому магазині на Чорновола, на вулиці, є столики. Ввечері це місце взагалі ніяк не освічується, але це лише допомагає ізолюватись від решти світу. Кому треба, звісно. Темрява і алкоголь — не лише друзі молоді, це супутники загублених і замучених життям

Юліан каже, що з таких місць ніби й сам виходиш п'яним, навіть не пивши. І це бісова правда.

За сусіднім столиком відбувається діалог: «Хто ти? Хто ти такий?», — питається п’яна жінка. «Я царь і бог», — відповідає чоловік, який байдуже перемикає радіостанції. «Ти гамно, блять, а не царь і бог», — відповідає йому жінка.

За кілька хвилин вона просить у мене вогню. І зациклено повторює: «Вибачте, вибачте, вибачте».

— Дякую вам, охорона дуже хороша, — реагує вона на мою робу з написом «охорона» на всю спину.

Завдяки цьому зав’язується довга трагікомічна розмова сповнена втрати, болю та каяття.

— Ой, я думала — дєвочка, — цього разу жінка реагує на моє довге волосся, яке бачила зі спини. — А ви не курите?, — допитується. — Але буває?.
— Всяке буває», — відповідаю я, бо буває дійсно всяке.
— Всяке буває, я вам чесно скажу, — продовжує жінка. — В мене всьо буває. Було. А ви умнічки.
— Чого?
— Бо ви хороші. Я неправду кажу? Я навіть їздила туда, спасалась. Охоронці хороші. Приїжджала мама моя… Дякую вам, я просто дякую вам.

Вперше бачу, як охорона тригерить в людини спогади, за які хочеться подякувати.

Радіо ненадовго перериває нашу розмову. Згодом пісні набридають жінці.

— Охорона, можна к вам?
— Присідайте, — кажу.
— Як вам? Як ви работаєте?, — починає жінка.
— З довгим волоссям?, — випереджаю я питання.
— Да, да, — каже жінка.
— Я просто дуже віруючий.
— Ти віруючий? Наскільки?, — уточнює вона.
— Дуже сильно, — відповідаю я.
— І так ідеш і оце хірачиш? — питає.

Ну…

— А як? Як ти можеш? Якщо ти віруючий. Якщо я знаю, шо тут стоять… Не розумію, розкажи мені, будь ласка. Я знаю, бо до мене приходять люди, розумієш? Я з ними говорю, я кажу — так, або так. Розумієш?
— Розумію.
— Я кажу — я така є, але я їх поважаю. Наташка… я всіх поважаю, розумієш? Але я ніколи… Я Біблію люблю, я все люблю, але кажу: або так, або так. А ти знаєш Наташеньку?
— А як же, хто її не знає?,
— Я нічо не кажу, в них церква є, вони до мене приходили. В мене навіть Біблія є. Я читала, така темненька книжечка. Я дуже читала… в мене людина померла… Наташка вийшла заміж, дуже хороша була! Потім я попри неї нікого не приймала до себе. Вона казала: тільки я можу прийти до тебе. Вона мене Катюшею називала. Поїхала і всьо, її нема, — каже Катя з непідробним жалем.
— Я навіть на свадьбі була, було дуже гарно. Вона потім прийшла і сказала — Кать, я їду, але ти лишаєшся.
— Не жалієте, шо лишились?, — питаю я.
— Нєа. Лікувалась в лікарні. Як ти думаєш, як це — в лікарні лікуватись? Коли тебе капають.
— Неприємно.
— Неприємно. Я її малишка називаю, — продовжує Катя.

Читайте також: Приреченість, мрії та зоряні системи кондукторок. Репортаж з франківських тролейбусів

Юліан показує на стіл, за яким вона сиділа раніше, і питає, чи не її банан там лежить. В цей момент вона помічає, що чоловік (тобто, цар і бог) з радіо зник.

— Випити любите?», — питаюсь я.
— Угу. Та я тут лежала, якщо б не вони — здохла б. Тоді ніхто не міг доїхати. Ніхто не міг відхєрачити, замерзло всьо тоді. Я просила, бога просила і одна людина приїхала. Кстаті — з ваших. Я дуже зла була. Ти розумієш, шо таке: машина не їде, в мене ні хавати, нічо нема, і тут на тобі — привозять?, — емоційно згадує Катя.
— Тільки не плачте, — реагую я на її емоції.
І людина привозить, а я їй беру і плюю в, вибачте, морду. Ну, це я неправа була. Я на коліна стала і сказала — вибачте мене будь ласка, — продовжує Катя. — Вибачила, вона мені вибачила. А потім мені приїхали, в мене всьо було! Розумієш? Я хотіла Біблію знати. Хотіла знати — шо, де як, хто, — каже вона з солдатською чіткістю.

Далі Катя хаотично скаче з теми на тему:

— Я історію люблю. Ти знаєш, що таке Чингісхан? Я дуууже історію любила. В мене з п’ятого поверху є, вона ваша. Чесно скажу — я з вами не дружу, але вона ваша.
— З ким ви не дружите?, — перепитую я.
— Ну ви, оце слово…не люблю, я люблю історію. В мене хрестик є. Люблю то, шо я люблю, — пояснює Катя.
— Чого ви п’єте? Що вам в тому подобається?», — питаюсь я.
— В мене людина померла, як ви можете помогти?! Три місяці тому при мені померла людина. Лікарі помогли, бо я хотіла померти, — каже Катя. — Я не плачу, я вже сильна. Мама в мене хвора, вона ледве ходить. Не знаю, як вам, пацани, розказати, яка в мене балєзнь, блять. А в сестри — рак.

Розмова й далі триває довго й плутано: Катя розповідає про боротьбу сестри з раком, попереджує про жорстокість району і що мене тут «прихуячать». Та обіцяє вступитися за мене.

— Що мені робити?!, — продовжує Катя.
— Жити, — каже Юліан.
— Отак я і живу. Всьо?! Ясно?, — строго відрізає Катя.

Джляп!

«Елдена» і «Ніколас» — два генделики на Коновальця, розташовані один навпроти одного. Перший — більш благородний, другий — просто магазин, в якому наливають та є зал зі столиками. П’ю пиво на спокійній і майже безлюдній терасі «Елдени», споглядаю живність довкола «Ніколаса» і шкодую, що не пішов спочатку туди. Аж раптом вимикається світло і замовкає телевізор з М1, виходить власник і пробує щось полагодити. Потім світло саме повертається. Жінка біля нас каже: «То Віталік в туалет пішов і рубильник виключив».

«Ви професіонал, а я учусь», — заводить розмову Віталік дивлячись на фотоапарат. Пропонуємо пересісти до нас. Віталік — військовий. Говорить російською, жаліється, що часто отримує за це зауваження. Відповідаю: бо люди ображені на Росію і він приймає це пояснення.

«В Афганістан мама не пустила, але я дуже рвався. Може дам телефончик, всяке може статись, фотоапарат, наприклад, вкрадуть», — каже він водночас з гумором і загрозливо. Юліан сміється. «А шо? Всяке може бути», — відповідає Віталік.

Спочатку Віталік каже, що знімає хату. Згодом — що має чотири квартири у Франківську. І взагалі не зрозуміло, якому військовому досвіду з його уст вірити, а якому ні.

— Яку музику слухаєте?.
— Хеві метал, — відповідає Віталік.

Для його покоління — це найкрутіша відповідь. Ще деякий час говоримо про платівки, каже, що найбільше любить ставити The Wall Pink Floyd. Відповідаю, що це моя улюблена група. Віталік цікавиться чому я ношу шпильку на шиї. Пояснюю, що мені просто подобається і Віталік сміється. І я сміюсь у відповідь: річ у тому, що подейкують, ніби булавку завжди з собою носять досвідчені растамани.

Читайте також: Панк, молодість, відвага. Звідки взявся музичний феномен Калуша?

Віталік представляє нам свою жінку.

«Любите її?». Він замислюється і відповідає: «Ну, як люблю. Від коли обвінчались — жодного разу не зраджував».

Каже, що весною 2014-го поїхав на Донбас. Розповідає, що генерал наказував йти в одну сторону («на убій»), а він пішов у іншу. Після чого прострілив генералу коліно. «А ви знаєте, що таке коліно?», — питається він, хапаючи мене за коліно намагаючись продемонструвати — що ж це таке.

«Ти прекрасний чєл», — каже він після того, як я його похвалив. «Зая, зая, ану пересядь до нас». Вона відмовляється. Він знову показує на фотоапарат: «Я професіонал, взагалі-то. Чого ви смієтесь?». «Не переживайте, він не образиться», — кажу я про Юліана.

Читайте також: Привид за стіною вокзалу. Як живе франківський локомотиворемонтний завод

«Дай бог вам здоров’я. До речі — це ваш бокал?» «Так», — відповідаю я. Чоловік стукається з Юліаном — «Як вас?» — «Юліан». «Кхх, Сємьонич. Правда, побрився, позавчора прилетів… ну, нічо страшного», — відповідає Віталік. «Валік? Блін, у мене ж брат Валік. З Рівного. Боже-боже, у мене там така братва, пів міста, бурштин тримають».

— Я вже до цього випив. Жінка каже, шо мені треба ухі, попиздіти.

— Чого ви взагалі любите випити, знаходите для себе якусь відповідь?. Він міняється в обличчі на долю секунди і відразу відповідає: — Життя не вдалось.

Віталік розповідає воєнщину і каже, що якщо треба буде знову кудись їхати, то тільки зі своїми. Але двоє вже відмовились.

— Джляп, знаєш шо таке?», — інтригує Віталік.
— Джляп?», — зацікавлено питаємо ми.
— Джляп!, — відповідає Віталік. — До речі, я не обіжаю її, а вона обіжається. Це моя жінка. Я ж женився в 35, а в 37 вийшов на пенсію, викинули. При Януковичу всіх спеціалістів викидали, — Віталік різко забуває про джляп.

Що це — ми так і не дізнаємось.

«Найголовніше — життя», — каже Віталік. Він кілька разів пропонує нам налити, але відмову сприймає без образ. Натомість ми ще трішки дискутуємо про евтаназію та Одіна, поки його жінка не почала наполегливо проситись додому, а тоді прощаємось.

Великдень

— Прийшов якийсь слон, блять, випив моє пиво, з’їв ковбасу, — жаліється чоловік, щойно підійшовши до столика, за яким ми стали зі своїм квасом.
— І шо, пропав?
— Десь його не видно, не знаю, де він подівся.
— А ви де були?.
— Вийшов покурити.

Світла в цьому залі немає. «Вони економлять, блять», — каже один з клієнтів.

«Йдіть вже додому, йдіть в другий магазин», — долинає з-за прилавка. «Нема за ці гроші нічо, йдіть вже». Чоловіки не відступають і жінка вкотре повторює: «Та за ці гроші нема нічого». Вона повторить це ще тричі. Крапку в розмові ставить фраза «геть звідси!».

Іконка пресвятої Богородиці Манявської дивитися на мене, поки жінка наливає по вінця горючого. «Йому нічо не давайте», — наголошує чоловікам, які готові слухати все, що вона скаже, поки в її руках їхні ліки.

Брендовий годинник «Рогань», який висить між двома залами, зупинився. Демонструє, що час завмирає, коли ти сидиш з файними колєгами, пивом і горілкою.

«Поділись з ближнім», — каже прихожанин «Ніколаса». «Я поставив на стіл, шо, я ховаю?», — відповідає йому інший. «Вийшов покурити, а він з’їв мою ковбасу і допив моє пиво!», — жаліється чоловік тепер уже всій компанії. «Ну правильно, поділився з ближнім», — відповідає йому жартівник. «То я буду на двох роботах, блять, робити…», — обурюється намаханий. Через дві хвилини згадує: «Він тут заснув, Саша, Ігор тягнули його, а він тут на Матейки живе. Аж тепер мені дійшло звідки я його знаю! А він випив моє пиво. І з’їв ковбасу…»

Чоловік, який бідкався через крадіжку пива і ковбаси, присідає з компанією і відкриває пляшку.

«А нині ше пити», — каже один. «А нині Великдень», — відповідає інший. «Ну давайте за Великдень», — підсумовує третій.

За вікном завершувався вересень.

Kufer
Вгору