Недільні читання. 5 нових книжок, які ви могли пропустити на «Куфері»

Ернест Гемінґвей, якого ми не знаємо, міркування про літературу від одного з засновників латиноамериканського магічного реалізму, бурлеск з Жаном-Полем Сартром, сучасна Індія та українки в Парижі.

Щонеділі «Куфер» публікує уривки з нових книжок, які виходять в українських видавництвах, які вважає цікавими та актуальними. Перевірте, чи не пропустили ви якусь з останніх новинок.

Скандал сторіччя. Ґабріель Ґарсія Маркес

Видавництво Анетти Антоненко

Ґабріель Ґарсія Маркес — людина в літературі ХХ сторіччя особлива. У своїх художніх текстах він поєднував реальність і фантазію (і за цей магічний реалізм був відзначений Нобелівською премією в 1982 році), але також він працював журналістом. Але про що і як він писав у статтях і колонках?

«…у мій дім в Мексиці приїхав двадцятитрирічний хлопець, який шість місяців тому опублікував свій перший роман і того вечора почувався переможцем, бо щойно вручив видавцеві свій другий роман. Я пояснив йому своє замішання через поспіх, з яким він здійснює свою скороспілу кар’єру, і він відповів, з цинізмом, який я досі хочу згадувати як мимовільний:

«Це ти мусиш багато думати перед тим, як писати, бо всі на світі чекають, що ти напишеш. Натомість я можу писати дуже швидко, бо мене читає мало людей».

Тоді я зрозумів, як сліпуче одкровення, фразу Варґаса Льйоси: той хлопець вирішив бути поганим письменником, яким насправді був, доки не дістав добру роботу у фірмі вживаних автомобілів і більше не марнував час на писання. Зате – думаю я тепер – його доля, можливо, була б іншою, якби перед тим, як навчитися писати, він навчився говорити про літературу. В наші дні модною є фраза: «Хочемо менше дій, а більше слів». Звісно, це фраза, в якій багато політичного лукавства. Але вона годиться також письменникам.

Прочитати есей повністю

Міністерство граничного щастя. Арундаті Рой

Видавництво Старого Лева

«Міністерство граничного щастя» — другий роман індійської письменниці Арундаті Рой, авторки книжки «Бог Дрібниць», що принесла їй Букерівську премію. Її книжкам притаманна поетичність та глибинна краса мови. Її герої мешкають у сучасній Індії, де збройні конфлікти Джамму і Кашміру межують із розмовами між мертвими та живими.

«Порожньою вулицею лунко видзвонювали кінські підкови.

Худюща Паяль, цим разом уже денна шкапина-кошмарина, вицок-цок-цокувала тією частиною міста, де з’являтися не мала б.

У неї на спині, на червоному, отороченому золотими френзлями полотняному сідлі, сиділо двоє вершників: Саддам Гусейн та Ішрат Прекрасна. Вони теж опинилися в тій частині міста, де бути не мали б. Про це не попереджали жодні знаки; все навколо само по собі було знаком, який відчитав би кожен дурень: тиша, ширина доріг, висота дерев, незалюднені тротуари, підстрижені живоплоти, приземкуваті білі бунгало, в яких жили Правителі. Тут навіть жовте світло, що лилося з високих вуличних ліхтарів, здавалося, можна перетворити на готівку: то були справдешні стовпи рідкого золота.

Саддам Гусейн надів свої темні окуляри.

З такими баньками вигляд у нього вночі дурненький, сказала Ішрат.

— Що ти називаєш ніччю — оце? — запитав, роззираючись навколо, Саддам. І пояснив, що темні окуляри носить не заради гарного вигляду. Від яскравого світла ліхтарів у нього болять очі, сказав він, і пообіцяв згодом розповісти, що з ними трапилося.

Паяль запряла вухами, і шкіра у неї сіпнулася, хоч поблизу й не було мух. Вона теж відчувала, що перейшла межу.

А проте ця частина міста їй подобалася. Тут було вдосталь повітря. Якби дозволили вершники, вона залюбки перейшла б на галоп. Та де там — не дозволили.

Адже і сама вона, і двійко вершників не просто собі каталися, а отак потиху, черепашим ходом, їхали назирці. Їхнім завданням було не спускати очей з авторикші попереду та з її пасажирів.

Тож вони й трималися віддалік, на безпечній відстані, доки те авто якось невпевнено, ніби заблукана дитина, чахкало кільцевими розв’язками зі статуями, фонтанами та клумбами посередині, а потім вулицями, що розходилися навсібіч, кожна обсаджена деревами іншого виду — тамариндами, джамболанами, азадірахтами, фікусами, арджунами».

Читати уривок повністю

Добрі новини з Аральського моря. Ірена Карпа

Видавництво #книголав

Новий роман письменниці та співачки Ірени Карпи розповідає про чотирьох українок у Парижі. У них різні долі та різні секрети, але всі вони хочуть почати нове життя. У цій книзі є все: фешн, секс, стиль життя, зрада, втеча, пошук себе, вбивство, інтрига, смак вина і багато-багато Парижа.

«Run for justice = run from justice». Хлоя прочитала написане лискучим чорним маркером на стіні вагона метро і зрозуміла, що це про неї. Шукала справедливості, тепер біжить від правосуддя.

Вийшла на станції «Abesses». Ясне небо і пляшка води  за 1,50 з автомата на платформі. Пити хотілося так, наче Хлоя щойно вискочила зі сталеварного цеху. Чи з пекла. Випила все.  Пляшку не викинула — тут точно мають бути фонтани з питною водою, набере собі ще.

Хлоя сіла на високий бордюр і замислилася..Словаччина. Австрія. Німеччина. Нарешті Франція. Чому саме Франція? Коли у тебе в цілому світі немає ніде і нікого, мало би бути все одно, куди їхати. Ну, максимум ми обираємо свої напрямки, керуючись якоюсь значущою асоціацією чи спогадом із прочитаної в дитинстві книжки.

Із Францією в Хлої ніколи нічого не було пов’язано. Навіть ті письменники, яких вона найбільше любила, не були місцевими: ні Ремарк, ні Гемінґвей, ні навіть Камю, бо ж народився в Африці. Однак було щось, що Хлоя потрактувала собі як знак: та зустріч на автобусній зупинці серед лісу. Бодай якась зачіпка. Якась земля під ногами у драглистому холодці її немотивованого існування. Хоча би на словах («Ну, побачимось!») її хтось десь чекає. Якщо його вдасться знайти без інтернету та іншого палева — це буде дивом. А далі вже to be continued».

Читати уривок повністю

Шумовиння днів. Борис Віан

Вавилонська Бібліотека

«Шумовиння днів» ― один з найвідоміших романів французького письменника Бориса Віана. Це казка епохи джазу, кумедна і в’їдлива водночас, сповнена щастя і трагічності, феєрична й повна розпачу. Тут є місце смерті та Жану-Полю Сартру, музиці й бурлеску, гнітючій реальності та абсолютному коханню.

«Коридор до кухні аж сяяв, бо був засклений обабіч і з кожного боку виблискувало сонце: Колен любив світло. В коридорі майже всюди видніли мосяжні, старанно начищені краники. Сонячне проміння вигравало на краниках, створюючи феєричні ефекти. Коли воно отак видзвонювало на краниках, кухонні мишки полюбляли пускатися в танок і наздоганяти невеликі кульки, на які, впавши на підлогу, розбивалося проміння; кульки видавалися краплинами жовтої ртуті. Йдучи, Колен погладив одну мишку — невеличку, з довгими чорними вусами і сірою напрочуд лиснючою шерстю. Куховар годував мишей дуже добре, проте не давав їм гладшати. Вдень мишки не зчиняли рейваху і гралися тільки в коридорі.

Колен трутив емалеві двері, що вели до кухні. Куховар Ніколя прикипів очима до дошки з приладами, сидячи перед теж емалевим ясно-жовтим пультом із вічками циферблатів, які відповідали розмаїтому кулінарному приладдю, розміщеному вздовж стін. Стрілочка електричної печі, відрегульованої для смаження індички, хиталася між «майже» й «цілком готова». Надходив час виймати її з печі, Ніколя натиснув зеленого ґудзичка, що випускав чутливий щуп. Щуп без ніякого опору ввійшов углиб індички, і стрілка зразу зупинилася на позначці «цілком готова». Швидким рухом Ніколя вимкнув живлення печі й увімкнув пристрій для підігріву тарілок.

— Ну як, смачно буде? — запитав Колен.

— Нехай пан навіть не сумніваються, — відповів Ніколя. — В індички оптимальні розміри.

— Що ж, а яка в нас перекуска?

— Ох, цього разу як виняток я нічого не вигадував. Я обмежився плаґіатом з Ґуффе.

— Ви собі вибрали, мабуть, найприскіпливішого метра! — вигукнув Колен. — І яку ж частину його праці ви відтворюєте?

— Ідеться про шістсот тридцять восьму сторінку його «Куховарської книги». Зараз я вам прочитаю цей уступ.

Колен сів на стільчик, оббитий губчастою ґумою і покритий зверху лискучим шовком, барви якого пасували до кольору стін, і Ніколя почав читати:

— «Запечіть у тісті паштет як для перекуски. Почистіть великого вугра і розріжте його на шматочки по три сантиметри. Шматочки вугра покладіть до каструлі, додайте білого вина, солі, перцю, нарізану кружальцями цибулю, листя петрушки, чебрець, лаврове листя і трохи гострого часнику».

— Я не зміг загострити його як слід, — урвав читання Ніколя, — бо точило надто вже стерте.

— Я куплю нове, — проказав Колен.

Ніколя читав далі:

— «Зваріть. Дістаньте вугра з каструлі й покладіть на деко. Юшку процідіть крізь шовкове сито, додайте іспанки й уварюйте, аж поки соус стане непрозорим. Процідіть крізь грубе сито, полийте вугра соусом і дайте йому покипіти дві хвилини. Викладіть вугра на паштет, обкладіть по краю квашеними грибами, посередині вмостіть квітку з молочка коропів. Полийте страву рештками соусу».

— Гаразд, — похвалив Колен, — гадаю, Шикові це сподобається».

Читати уривок повністю

Паризька дружина. Пола Мак-Лейн

Видавництво 21

Літо, Париж, джаз. Ця книжка — про стосунки молодого Ернеста Гемінґвея з його першою дружиною Гедлі Річардсон. Точніше навіть, про стосунки Гедлі з Ернестом, адже саме Гедлі є головною героїнею.

Роман американської письменниці Поли Мак-Лейн «Паризька дружина» — це історія про кохання в часи буремних 1920-х, про становлення Гемінґвея як письменника, про суперечності між богемним та сімейним життям. І про Париж, звісно.

«Він демонструє свою білозубу посмішку – і за мить Кенлі, брат Кейт, уже згортає рулетом килим у вітальні й запускає фонограф. Ми танцюємо, грає платівка за платівкою. Він не є вродженим танцівником, хоча кінцівки плавно повертаються у суглобах – йому точно до вподоби бути у власному тілі. І він зовсім не соромиться рухатися близько біля мене. Наші долоні якось майже одразу переплелися, і щоки наблизилися так, що я відчула живе тепло його тіла. Саме у цю мить він урешті зізнається, що його звати Ернест.

– Хочу позбутися цього імені. Ернест – це так… тупо. А Гемінґвей? Кому треба Гемінґвея? – Та, певно, кожній дівчині звідси й аж до Мічиґан-авеню, – думаю я, втупившись собі під ноги, щоб не запалати рум’янцем. Коли ж підводжу очі знову, його погляд абсолютно належить мені.

– Ну, то що скажеш? Варто змінити?

– Зараз, мабуть, ні».

Читати уривок повністю

 

Головне фото: Олександра Сосніна

Kufer
Вгору