Недільні читання. Міністерство граничного щастя

«Міністерство граничного щастя» — другий роман індійської письменниці Арундаті Рой, авторки книжки «Бог Дрібниць», що принесла їй Букерівську премію.

Новому роману, що вийшов в українському перекладі завдяки Видавництву Старого Лева, притаманна поетичність та глибинна краса мови. Цього разу авторка кинула своїх героїв у вир новітньої історії Індії, зокрема у прекрасні ліси штату Джамму і Кашміру, де вже багато років точиться гострий збройний конфлікт. Її герої — представники розмаїтих каст, віросповідань та світоглядів (гіджри, або ж люди «третьої статі», бунтівна архітекторка, не зовсім чесний журналіст, агент спецслужб, кашмірський повстанець тощо) — говорять різними голосами, борються по різний бік барикад, але здобувають кілька хвилин тиші поряд із близькими, живими чи мертвими, як вищу нагороду. В мить, коли духи ледь-ледь відчиняють двері паралельних реальностей життя.

До слова: Арундаті Рой приїде в Україну, на 26 Book Forum. «Куфер» радить не пропустити.

НАЗИРЦІ ЧЕРЕПАШИМ КРОКОМ

Порожньою вулицею лунко видзвонювали кінські підкови.

Худюща Паяль, цим разом уже денна шкапина-кошмарина, вицок-цок-цокувала тією частиною міста, де з’являтися не мала б.

У неї на спині, на червоному, отороченому золотими френзлями полотняному сідлі, сиділо двоє вершників: Саддам Гусейн та Ішрат Прекрасна. Вони теж опинилися в тій частині міста, де бути не мали б. Про це не попереджали жодні знаки; все навколо само по собі було знаком, який відчитав би кожен дурень: тиша, ширина доріг, висота дерев, незалюднені тротуари, підстрижені живоплоти, приземкуваті білі бунгало, в яких жили Правителі. Тут навіть жовте світло, що лилося з високих вуличних ліхтарів, здавалося, можна перетворити на готівку: то були справдешні стовпи рідкого золота.

Саддам Гусейн надів свої темні окуляри.

З такими баньками вигляд у нього вночі дурненький, сказала Ішрат.

— Що ти називаєш ніччю — оце? — запитав, роззираючись навколо, Саддам. І пояснив, що темні окуляри носить не заради гарного вигляду. Від яскравого світла ліхтарів у нього болять очі, сказав він, і пообіцяв згодом розповісти, що з ними трапилося.

Паяль запряла вухами, і шкіра у неї сіпнулася, хоч поблизу й не було мух. Вона теж відчувала, що перейшла межу.

А проте ця частина міста їй подобалася. Тут було вдосталь повітря. Якби дозволили вершники, вона залюбки перейшла б на галоп. Та де там — не дозволили.

Адже і сама вона, і двійко вершників не просто собі каталися, а отак потиху, черепашим ходом, їхали назирці. Їхнім завданням було не спускати очей з авторикші попереду та з її пасажирів.

Тож вони й трималися віддалік, на безпечній відстані, доки те авто якось невпевнено, ніби заблукана дитина, чахкало кільцевими розв’язками зі статуями, фонтанами та клумбами посередині, а потім вулицями, що розходилися навсібіч, кожна обсаджена деревами іншого виду — тамариндами, джамболанами, азадірахтами, фікусами, арджунами.

— Глянь, у них є сади навіть для машин, — озвалася Ішрат, доки Паяль об’їжджала одне таке кільце.

Потішений Саддам розсміявся в ніч і відказав:

— Авжеж, вони мають машини для псів і сади для машин.

На дорозі ніби нізвідки виринула і змією прошурхотіла мимо кавалькада чорних «мерседесів» із тонованими куленепробивними вікнами.

Проминувши те Місто-Сад, переслідувані та переслідувачі наблизилися до вибоїстої естакади (вибоїстої, звісно, для машин, а не для коней). Ряд ліхтарів, що збігав нею посередині, нагадував прикріплені до високих жердин крила механічних херувимів. Рикша натужно почахкала вгору, потім пірнула донизу і зникла з очей. Щоб не відстати, Паяль пішла легкою, радісною риссю. Драбинчастий одноріг обходить стрій вишикуваних херувимів.

За естакадою місто свою самовпевненість трохи розгубило.

Читайте також: Борис Віан — «Шумовиння днів»

Неквапна погоня пройшла повз дві лікарні — такі переповнені неміччю, що пацієнти з ріднею вихлюпнулися назовні й отаборилися просто на дорогах навколо. Хтось лежав на саморобному ліжку, хтось сидів у інвалідному візку. Хтось мав на собі лікарняний халат, хтось був перебинтований або під крапельницею. Облисілі від хіміотерапії діти носили лікарняні маски і тулилися до батьків, у яких не зосталося в очах уже нічого, крім порожнечі. Біля прилавків відчинених усю ніч аптек юрмилися бажаючі зіграти в індійську рулетку (їхні шанси купити справжні, а не підроблені ліки були десь 60 на 40). Їжу родини готували тут-таки на вулиці: нарізали цибулю, варили на невеличких примусах картоплю, яка потім скрипіла на зубах, бо встигла вже припасти пилом. На огорожах навколо дерев та на парканах розвішували випрану білизну. (Все це Саддам Гусейн подумки собі занотовував — із суто професійних міркувань.)

Гурт змарнілих, одягнених у дготі селян, які ледь трималися на тонких, наче галузки, ногах, сидів колом навпочіпки.

У центрі пораненою птахою зіщулилася висохла літня жінка в ситцевому сарі та велетенських темних окулярах, зсередини по краях обклеєних ватою. З кутика рота в неї цигаркою стирчав термометр. Коли мимо легким галопом проскакала біла кобила з двома вершниками на спині, ніхто не звернув на неї жодної уваги.

Ще одна естакада.

Цього разу авторикша та її переслідувачі, знову збившись на черепаший крок, пройшли знизу, під нею. Кожна вільна латка там була запакована тілами поснулих людей.

Якийсь напівголий лисий чоловік із фіолетовою шкаралупою затверділого тальку на голові та довгою сивою кущистою бородою вибивав на уявному барабані ритм, розмашисто, немов устад Закір Гусейн, вихитуючи при цьому головою.

— Да-да-дім ті-ра-кі-та дім! — гукнула йому Ішрат, коли вони з Саддамом проїжджали мимо, й у винагороду отримала усмішку і вигадливе суцвіття барабанного дробу (уявного, звісно).

Замкнений ринок, ятка для любителів поласувати опівночі коржем-паратою з яйцем. Сикхська ґурдвара*. Ще один ринок. Низка автомайстерень. Під стінами позасинали просто неба пообмащувані мастилом чоловіки та пси.

Рикша звернула у житлову колонію, потім — ліворучправоручліворучправоручліворуч.

Провулок. На узбіччях — стоси будівельних матеріалів. Усі будинки — на три-чотири поверхи.

Біля заґратованої, пофарбованої у тьмяно-лавандовий колір залізної брами рикша пригальмувала. Паяль зупинилася в затінку за кілька брам звідти. Привид-сопун. Бліда примарна кобилка. Із золотими, злегка мерехтливими у темряві нитями на сідлі.

З авторикші вийшла якась жінка, розплатилася і пішла до будинку. Коли рикша від’їхала, Саддам Гусейн з Ішрат Прекрасною підступили до лавандової брами й собі. За нею ліниво розвалилося два чорні бики з гойдливими горбами на спинах.

У вікні на третьому поверсі спалахнуло світло.

— Запиши номер будинку, — сказала Ішрат.

Не треба, відповів Саддам, він ніколи не забуває жодного місця, де коли-небудь побував. Знайде його потім хоч би й уві сні.

— Вах! Оце я розумію — чоловік! — крутнулася до нього вона.

Він стиснув її за груди, але вона відштовхнула його руку:

— Е ні, цього не роби. Вони дорого коштують. Я ще й досі за них плачу.

Читайте також: Новий роман Салмана Рушді «Золотий дім»

В освітленому прямокутнику на третьому поверсі з’явився силует жінки. Вона глянула вниз і побачила там двох людей на білому коні. Ті підвели очі і також її побачили.

Ніби на знак визнання погляду, яким вони обмінялися, жінка (гарна, негарна, висока, низька) схилила голову і поцілувала викрадене добро, що лежало в неї на руках, а тоді помахала їм, і вони відповіли. Звісно ж, вона їх упізнала: були з гурту, замішаного у колотнечі під Джантар-Мантар. Саддам спішився і підняв догори маленький білий прямокутник — свою візитну картку з адресою гостьового (і поховального) дому «Джаннат». А потім кинув ту картку у бляшану поштову скриньку, на якій писало: «Третій поверх: С. Тілоттама». Більшу частину дороги дитина марудила, але врешті-решт таки заснула. Удари крихітного серденька й оксамитова чорна щічка притулилися до кістлявого плеча. Спостерігаючи, як кінь з вершниками йде провулком геть, жінка гойдала немовля.

Вона вже й не пригадувала, коли востаннє була така щаслива. Не тому, що те немовля було її, а тому, що її воно не було.

* Ґурдвара (пенджаб.) — сикхська сакральна споруда, центр релігійного та суспільного життя сикхської громади

Kufer
Вгору