Недільні читання. Добрі новини з Аральського моря

Новий роман письменниці та співачки Ірени Карпи «Добрі новини з Аральського Моря», який вийшов у видавництві #книголав розповідає про чотирьох українок у Парижі. У них різні долі та різні секрети, але всі вони хочуть почати нове життя.

«…в книзі є все: фешн, секс, стиль життя, зрада, втеча, пошук себе, вбивство, інтрига, смак вина і багато-багато Парижа. Хтось їздить на Астон Мартині, а хтось краде монетки, залишені офіціантові на чай. В певний момент долі цих моїх жінок переплітаються. Я люблю їх всіх. У кожній із них є часточка мене. І часточка вас», — описує свою книжку їхня авторка.

Познайомитись з однією з героїнь книжки можна завдяки уривку, який публікує «Куфер».

Хлоя

«Run for justice = run from justice». Хлоя прочитала написане лискучим чорним маркером на стіні вагона метро і зрозуміла, що це про неї. Шукала справедливості, тепер біжить від правосуддя.

Вийшла на станції «Abesses». Ясне небо і пляшка води  за 1,50 з автомата на платформі. Пити хотілося так, наче Хлоя щойно вискочила зі сталеварного цеху. Чи з пекла. Випила все.  Пляшку не викинула — тут точно мають бути фонтани з питною водою, набере собі ще.

Хлоя сіла на високий бордюр і замислилася.

Словаччина. Австрія. Німеччина. Нарешті Франція. Чому саме Франція?

Коли у тебе в цілому світі немає ніде і нікого, мало би бути все одно, куди їхати. Ну, максимум ми обираємо свої напрямки, керуючись якоюсь значущою асоціацією чи спогадом із прочитаної в дитинстві книжки.

Із Францією в Хлої ніколи нічого не було пов’язано. Навіть ті письменники, яких вона найбільше любила, не були місцевими: ні Ремарк, ні Гемінґвей, ні навіть Камю, бо ж народився в Африці. Однак було щось, що Хлоя потрактувала собі як знак: та зустріч на автобусній зупинці серед лісу. Бодай якась зачіпка. Якась земля під ногами у драглистому холодці її немотивованого існування. Хоча би на словах («Ну, побачимось!») її хтось десь чекає. Якщо його вдасться знайти без інтернету та іншого палева — це буде дивом. А далі вже to be continued*.

Хлоя висипала на долоню рештки крекерів із пачки, купленої на останній заправці перед Парижем. Крихти кинула голубам, що й так вже нетерпляче походжали довкола її розшнурованих кедів.

Туристичні вказівники закликали підійматися вуличками до площі Тертр та Сакре-Кьор. Був будній день, але люди сунули гуляти цілими сім’ями, поїдаючи на ходу морозиво і розсипаючи цукерки. Світило сонце. Можливо, у французів були канікули. Зараз Хлою натовпи не турбували, швидше заспокоювали: в них можна розчинятися.

Вона встала і повільно пішла нагору. Повз неї проїхав екскурсійний потяг із відкритими вагончиками, туристами на подертих дермантинових сидіннях і рипучим голосом із динаміків, що трьома мовами повторював нехитрі фрази про черговий пам’ятник, будинок чи вулицю. Люди клацали телефонами, гойдали дітей, що ревіли і просилися злізти з потяга, хоча п’ять хвилин тому так само ревіли, аби на нього сісти, обіймалися і просто споживали Париж.

Читайте також: Недільні читання. «Паризька дружина»

Кількаповерхові будиночки, ресторани і крамнички, якесь таке село у місті. Хлоя уявляла Париж по-іншому. Хоча що вона тут встигла побачити? Столи на терасах бістро, запах смаженого часнику, від якого тече слина і бурчить у животі. Мольберти вуличних художників із незмінними портретами Анджеліни Джолі й Бреда Пітта: Андріївський узвіз чи площа Тертр — люди однаково хочуть бути схожими на голівудських зірок. Музика з розчинених вікон.

Натовп довкола Хлої густішав. Коли вона вийшла на площу біля Сакре-Кьор, дивитися можна було тільки в синє небо з охайно вклеєними в нього біло-сірими банями собору.

Панорами міста було не розгледіти — настільки щільним був ліс охочих сфотографуватися на тлі Парижа. Сходи, що спускалися від собору вниз до каруселі й далі, теж були забиті людьми, як теплотраса горобцями взимку. В Хлої голова пішла обертом.

— Кен ю тейк фото, фото пліз!* — тицьнув їй хтось у руки смартфон.

Хлоя автоматично взяла телефон, але задивилася на весільну пару китайців, які відчайдушно продиралися на східці собору, щоби позувати для свого фотографа. Поділ сріблястої сукні був нещадно затоптаним і трішечки подертим.

— Хлоя! — почула вона десь позаду й інстинктивно притисла до себе телефон. Наступним мав би бути який-небудь удар і видерті з рук наплічник і ґаджет. Туристи, що просили її сфоткати їхні натягнуті посмішки, швидко забрали телефон у Хлої з рук і пішли собі геть.

— Привіт! — почулося ще ближче, і Хлоя вирішила: ні, це їй точно не почулося.

— Ти тут якими судьбами? Ну і народу сьогодні! Скільки тут живу, а таке перший раз. Капєц!

— Привіт..?

— Шо ти? Спішиш? А я тут поряд живу, внизу отам, коло мерії 18-го. Чого мене сюди потягло, не ясно. Ну, тепер ясно, ги-ги. Шо, пішли десь вип’ємо по стакану, нє? Якщо вже тут зустрілися.

Валя вчилася з Хлоєю на перших двох курсах універу, але на платному. Потім завагітніла від якогось незрозумілого персонажа, не знайшла грошей на аборт, народила, лишила сина мамі в селі. Через два роки стало нічим платити за все одразу: і навчання, і памперси виявилися задорогим задоволенням для її тата-теслі. Валя мусила «робити папери» і їхати за кордон на заробітки. Не полишаючи, до речі, думки про повернення і закінчення навчання на своєму факультеті психології.

— Перший час я тут плакала, їла арахіс і слухала оперу. Просто приходила додому після всіх цих прибирань, включала оперу і плакала. І їла горіхи. Стала така груба, як мене тепер дві. Ні мови не знала, нічо. «Bonjour, je suis étudiante»* знала.

Читайте також: Недільні читання. «Шумовиння днів»

Валю обманювали, обкрадали, кидали. Вона працювала нелегально по вісімнадцять годин на добу в арабських барах 18-го району. Їй не доплачували, їй пропонували гроші за секс. Щомісяця вона надсилала щось до України на утримання сина, існування якого для неї підтверджувалося лише телефонними розповідями мами. Але при цьому всьому Валя мала чудову звичку не відмовляти собі в приємнощах. Щойно з’явилася змога, вона переїхала в окрему квартиру.

— Жити в бараках по десять чоловік, щоби тільки зекономити і відіслати гроші в Україну — нє, не моє.

Валя могла собі дозволити сісти на терасі й випити кави чи вина, от як зараз. Могла сходити на концерт. І потроху відходити від спілкування з компатріотами.

— Зазвичай українці шукають собі роботу в церкві, — розповідала Валя, махнувши рукою офіціанту, щоби приніс іще кіру. — Але я сама в церкву давно не хожу. Навіть на Великдень. Та бо чим вона відрізняється від тої, що у нас в селі? Приходять українці, дивляться, хто в чому вдітий, міряються, хто де живе і хто на скількох роботах робить. Воно мені тре? Так шо ти як хочеш роботу, то піди. Але ліпше найдемо тобі в барі шось, головне, аби тебе взяли з твоєю туристичною візою. Ти мовами ж якимись говориш?

Хлоя говорила. Добре англійською, непогано німецькою, зовсім трохи французькою. Третя мова в українських ін’язах — не найкращий предмет.

Хлоя гадала, що 27 років — трохи забагато для офіціантки, доки не визначила середній вік паризьких офіціантів і барменів: близько сорока і більше. І ніхто-ніхто з них не посміхався. Так само, як і Хлоя. Значить, у контекст вона апріорі вписується.

Єдине, що бути «без паперів», себто навіть із візою, але туристичною, без права на працю, виявилося серйознішою перепоною, ніж Хлоя собі уявляла. Того самого вечора вони з Валею обійшли всі бари зі знайомими власниками коло Монмартру, два біля Республіки, один навіть просто на площі Піґаль. Висока, худорлява, з виголеним черепом і темно-сірими очима очима Хлоя для більшості була занадто екзотичною.

— Ану посміхнися! — реготнув товстий тунісець, патрон невеликого бістро. — Ну шо, зуби нормальні! А тепер повернися навколо. Отак. Дай на тебе ззаду подивлюся.

— Та вона тобі шо — коняка?! — не витримала Валя.

Хлоя мовчала. Вона вже давно навчилася не вибухати даремно. З усіма можна поквитатися, коли настане час.

— Слухай, шо ти кричиш? — образився тунісець. — Мені ж треба бачити, кого я беру на роботу!

— Кого-кого? Студентку береш! Розумну і красиву, точно занадто вишукану як для твого бістро. А то, шо вона протиснеться у тебе між столами, то і так видно!

Валя доволі зухвало говорила з чоловіком. Йому це вочевидь подобалося. Зухвала баба — ох яка цікавинка.

— Та протиснеться.

— Не то шо ти, — реготнула Валя.

— Слухай, ну чого ти так мене не любиш? — пузань ввімкнув очевидно давно напрацьовану єлейну посмішку. — Давай уже сходимо кудись? Поїдемо? В готель якийсь гарний, га?..

— Ти давай людину на роботу бери, а там подивимося.

Він зітхнув і пішов щось шукати за шинквасом.

— На роботу, кажеш? — раптом посерйознішав. — А що у тебе з паперами? Віза є?

— Віза є, — нарешті розтулила рота Хлоя.

— А яка віза? Робоча? — поставив він убивче питання.

— Ні. Туристична.

— А. Тоді йди дивися визначні місця столиці.

Він сито відригнув і почухав пузо.

Хлоя вже прямувала до виходу.

Валя вилаялася чи то французькою, чи то арабською і теж пішла.

— Е, ну шо ж ти так? Розбила мені серце! Ти ж красива, як вантажівка!

Валя, здавалося, зараз розвернеться і чимось його трісне. Але вона просто хряснула скляними дверима, котрі тут-таки розчинилися і з глибини бістро їх наздогнало:

— Тут нам, законним французам ніде працювати, — волав бістро-паша, — а ще ви лізете, емігранти східноєвропейські! Я би сказав, де вам місце таким. Явно не в пристойних закладах!

Валя була дуже розлючена, їй було соромно перед Хлоєю за власне безсилля. Як-не-як, а вона тут уже дев’ять років, старожил.

— Нічо, — заспокоювала її Хлоя, так наче то не її саму з її двома освітами щойно розглядали, як худобу на базарі. — Все налагодиться. Пам’ятай про свій арахіс і оперу. Наразі все не так погано. Пішли вип’ємо пива.

І вони сиділи на сонці, голосно соваючи металевими стільцями по асфальту, пили пиво бланш, котре тут виявилося дорожчим від вина, рахували, скільки лишилося в гаманці монеток — і так, їли з пивом той чортів арахіс.

 

Головне фото: Грінченко.інформ

Kufer
Вгору