Недільні читання. «Паризька дружина»

Літо, Париж, джаз. Саме таке поєднання готує «Видавництво 21» на серпень. Одна з їхніх нових книжок має сподобатись шанувальникам американської літератури ХХ століття, міфу про богемний Париж 1920-х та навіть фільму Вуді Аллена «Опівночі в Парижі», адже вона — про стосунки молодого Ернеста Гемінґвея з його першою дружиною Гедлі Річардсон. Точніше навіть, про стосунки Гедлі з Ернестом, адже саме Гедлі є головною героїнею.

Роман американської письменниці Поли Мак-Лейн «Паризька дружина» — це історія про кохання в часи буремних 1920-х, про становлення Гемінґвея як письменника, про суперечності між богемним та сімейним життям. І про Париж, звісно.

Українською мовою книжку, що стала бестселером «The New York Times», переклала Ірина Вікирчак. І кілька перших уривків з неї можна прочитати на «Куфері».

* * *

Погляд його медяно-карих очей чіпляється за мене – перше, що він робить, і каже: «Може, я й перебрав, але у тобі точно щось є».

Надворі жовтень 1920 року, і джазова музика всюди. Я не знаю жодних джазових композицій, тож граю Рахманінова. Відчуваю, що міцний сидр, яким мене залила дорога подруга Кейт Сміт для розслаблення, почав діяти – мої щоки червоніють. Секунда по секунді напруга спадає. Відчуття тепла зароджується у пальцях, розходиться нервами по всьому тілу, замикається колом у мені. Я не була п’яною понад рік, відколи моя мати серйозно захворіла. Я скучила за тим, як цей стан примарно находить, затишно і красиво огортає мій мозок. Не хочу думати і не хочу відчувати, хіба щось таке просте й зрозуміле, як коліно цього красеня за кілька дюймів від мого.

І самого коліна досить, але ж є цілий чоловік, якому воно належить. Він високий і стрункий, з розкішною гривою темного волосся та ямочкою на лівій щоці, в яку можна пірнути. Друзі називають його Гемінґстайн, Ойнбоунс, Бьорд, Несто, Вемендж чи яким завгодно ще вигаданим на ходу йменням. Він називає Кейт Стат або Бутстайн (не надто приємно звучить), а іншого дружка – Мала Гарячка, а ще іншого – Горні або Великий Рогатий Предмет. Здається, він знає усіх, і здається, що всі знають ті самі історії та жарти. Вони телеграфують закодовані фрази туди-сюди, відповідають гостро й блискавично. Не встигаю за ними, та я і не проти. Вже бути поруч із цими щасливими незнайомцями – то потужне вливання доброго настрою.

Він киває у мій бік своїм зразковим підборіддям, коли Кейт плентається з кухні: «Як звати нашу нову подругу?»

– Геш, – каже Кейт.

– Гешдед навіть краще, – відповідає. – Гасовіч.

– А ти Бьорд? – цікавлюся я.

– Вем, – вставляє Кейт.

– А я той, хто хоче потанцювати.

Він демонструє свою білозубу посмішку – і за мить Кенлі, брат Кейт, уже згортає рулетом килим у вітальні й запускає фонограф. Ми танцюємо, грає платівка за платівкою. Він не є вродженим танцівником, хоча кінцівки плавно повертаються у суглобах – йому точно до вподоби бути у власному тілі. І він зовсім не соромиться рухатися близько біля мене. Наші долоні якось майже одразу переплелися, і щоки наблизилися так, що я відчула живе тепло його тіла. Саме у цю мить він урешті зізнається, що його звати Ернест.

– Хочу позбутися цього імені. Ернест – це так… тупо. А Гемінґвей? Кому треба Гемінґвея? – Та, певно, кожній дівчині звідси й аж до Мічиґан-авеню,

– думаю я, втупившись собі під ноги, щоб не запалати рум’янцем. Коли ж підводжу очі знову, його погляд абсолютно належить мені.

– Ну, то що скажеш? Варто змінити?

– Зараз, мабуть, ні.

Лунає повільна мелодія, не питаючи, він бере мене за талію і притягує до себе, ще ближче. Його руки незворушні, а дихання спокійне. Поки Ернест веде мене в танці по кімнаті, обережно ставлю на його груди свої долоні. Повз Кенлі, який розкручує фонограф старомодною музикою, попри Кейт, яка супроводжує нас тривалим, сповненим зацікавлення поглядом. Заплющую очі та прихиляюся до Ернеста, вловлюю запах бурбону та мила, тютюну і вологої бавовни – все у цьому моменті таке насичене та приємне, що я роблю цілковито невластиве мені: дозволяю собі цю миттєвість.

Ернест і Гедлі після весілля, 1921 рік

* * *

На перший погляд ми були доброю сім’єю: з обох боків родовід ішов від самих отців-пілігримів, а вікторіанські манери втримували сімейні традиції у безпеці. Дід по батькові заснував Публічну бібліотеку Сент-Луїса та фармацевтичну компанію «Річардсон», найбільшу на Заході у Міссісіпі. Батько моєї матері був учителем, який починав в Академії у Гіллсборо в Іллінойсі, а потім працював у вищій школі Сент-Луїса, або ж Міському уні­верситеті. Ми з Фонні відвідували найкращі школи, де носили темно-сині спідниці з гострими, як леза, складками. Вечорами ми займалися приватними уроками за одним із наших двох фортепіано «Стейнвей», а спекотну пору проводили у нашому пляжному будиночку (в Іпсвічі, Массачусетс). І все було дуже чинно та гладко, до певного моменту.

Мій батько Джеймс Річардсон був виконавчим директором нашої родинної фармацевтичної компанії. Він виходив з дому вранці, у капелюсі та чорній краватці-боло, з ароматами крему для гоління й кави та з ледь уловимим душком віскі. Він тримав флягу в кишені халата. Всі знали, що друга в його кабінеті лежить під паперами у шухляді, замкненій ним же на малесенький срібний ключик. Ще одна примостилася за низкою бляшанок із законсервованими овочами у коморі, хоча Марта, наша кухарка, прикидалася, буцім цього не бачить. Батько намагався не бувати вдома занадто часто, а коли й бував, то тихо, а думав він про щось… інше. Але він був добряком. Моя мати Флоренс – цілковите його alter ego. Наче подушечка з гострими голками, вона мала поради і свою точку зору з приводу будь-якої ситуації. Ймовірно і те, що мій батько ставав надто м’яким та заляканим поруч із нею, а тому волів радше задкувати до свого кабінету чи й геть до виходу, ніж стикатися з дружиною. І я не звинувачую його за це.

Мати завжди надавала перевагу на двадцять два місяці старшій за мене Фонні. Ще у нас був старший брат, Джеймі. Він поїхав до коледжу, коли я і в ясла не ходила. А також дуже дорога для мене Доротеа, хоча і старша на одинадцять років. Вона вийшла заміж молоденькою і разом з чоловіком Дудлі жила неподалік від нас. Фонні була моєю першою компаньйонкою, через близькість віку, проте ми були істотно відмінними. Вона – слухняна та гнучка, і хороша, саме у такій формі, як подобалося мамі. Я – імпульсивна, балакуча і допитлива, останню рису мати не схвалювала. Моєю улюбленою справою було стежити, як трамвай котиться вздовж бульвару, вмостившись на краю нашого заїзду та спершись ліктями на коліна. Мене цікавили жінки та чоловіки всередині: куди вони їхали, про що думали і чи помічали моє обережне підглядання. Мама гукала додому і відправляла до дитячої кімнати, але й тоді я просто дивилася на вулицю крізь вікно, мрійливо і задумливо.

– На що ж ти згодишся? – часто казала вона. – Постійно в небесах витаєш.

Мама мала рацію, адже не могла мене зрозуміти, а тому хвилювалася. А потім трапилося дещо страшне.

У своїх шість років я умудрилася «мрійливо і задумли­во» випасти з вікна.

Одного весняного дня я не пішла до школи через хворобу. Як і зазвичай, мені швидко набридала дитяча кімната, тож я почала дивитися, як Майк, наш помічник по господарству, через подвір’я штовхав перед себе тачку. Майка я дуже любила. Він був цікавіший, ніж уся моя родина. Мав квадратні погризені нігті й часто насвистував собі під ніс, а ще носив хустинку небесного відтінку в кишені.

– Агов, Майку! Як справи? – викрикнула я з вікна дитячої, зависаючи усім тілом на підвіконнику, щоби краще його бачити.

Він підняв голову саме в ту мить, коли я втратила рівновагу і полетіла вниз, падаючи на бруківку.

* * *

В один із таких вечорів за розмовами й алкоголем Чінк подав ідею перейти перевал Сен-Бернар на італійську сторону.

– Наполеонові та Карлові Великому це вдалося, – аргументував він, струшуючи пивну піну з вусів.

– Думаєш, це далеко? – спитала я.

– Та, певно, кілометрів п’ятдесят?

– Тоді йдемо, – вирішив Ернест. – З Аости можемо поїхати потягом до Мілана.

– Або до Скіо, – запропонував Чінк. – Повернутися на місце злочину.

– Я хотів би показати тобі Скіо, – Вем звернувся до мене. – Це одне із найкрасивіших місць на Землі.

– Там є один старий млин, який ми переобладнали на бараки і назвали «Schio Country Club», – усміхнувся Чінк. – Безліч разів спекотного дня ми плавали в річці… А яка там гліцинія!

– І тратторія з невеличким садом, де ми пили пиво у світлі повного місяця, – пригадав Ернест. – У Скіо є дуже милий готель, «Due Spade». Зупинимося там на ніч-другу, а потім – до Фоссальти. Я міг би навіть написати цілу історію про цю подорож для журналу «Star». «Поранений солдат повертається на лінію фронту».

– Блискуча ідея! – погодився Чінк. План було окреслено.

Наступного ранку ми вийшли із шале з об’ємними напакованими рюкзаками. Ернест застав мене за спробою якось прилаштувати пляшечки з кремом для обличчя і туалетною водою.

– Можливо, маєш у рюкзаку на них місце? – запитала я, простягаючи йому пляшечки.

– Навряд, – відповів Ернест. – Ти збираєшся приємно пахнути, вражаючи форель у струмках?

– Допоможи дівчині, – просила я, та він не піддавався. Урешті-решт Чінк їх узяв, але не надто охоче. Та потуги взяти з собою туалетну воду під час проходження підступного гірського перевалу – це ніщо порівняно з моїм вибором взуття: легкі бежеві оксфордські черевички на шнурках замість відповідних чобіт. Не знаю, що я собі думала, окрім того, що черевички мені більше пасують. Елегантність часто ставала мені в нагоді. Але вже на п’ятій милі ноги мої наскрізь промокли. Єдине виправдання – ніхто ж не знав, що попереду. Перевал було легко перейти навесні, але того року він ще не був відкритий. Ніхто його тогоріч ще не подолав – і сніг у деяких місцях сягав вище колін. Ми все одно проривалися далі, крізь видолинки, зарості сосон та широкі луги з поодинокими дикими квітами. Краєвид був надзвичайним, але ми з Ернестом не підготувалися гідно. Мені боліли ноги, а в нього з’явилися симптоми гірської хвороби – нудота та головний біль. Чим вище ми підіймались, тим гірше ставало. Йому темніло в очах, і через кожну милю він вимушено зупинявся і блював на сніг. Чінку також було несолодко: часто доводилося нести два наплічники кілька сотень ярдів, ставити їх на землю і повертатися по третій. У якийсь момент я почала фантазувати про наш порятунок псом-рятівником, який жив із бернардинцями. У зручних санях він би витягнув усіх нас аж на саму гору.

Зима 1922 року. Ернест Гемінґвей та Гедлі Річардсон у Швейцарії. Фото: Photograph Collection, John F. Kennedy Presidential Library and Museum, Boston

На півдорозі ми зупинилися у Бурґ-Сен-П’єр і з’їли обід, сидячи на осонні. Мої ступні так розпухли, що я не ризикувала зняти черевики, бо не змогла би знову їх взути. Скрутившись клубочком на дерев’яній лавці, я дрімала, а вони з Чінком пішли бродити містечком у пошуках пива.

– Ти пропустила чудовий невеликий цвинтар, – сказав Чінк, коли вони повернулися і розбудили мене.

– Там довгі ряди могил бідолашних сміливців, життя яких забрала гора, – сказав Ернест.

– Ця гора? – перепитала я, стривожившись. – Нам загрожує небезпека?

– Хочеш до них долучитись і залишитись тут? – іронізував Ернест.

– І не побачити монахів? Такого ми собі не пробачимо! – усміхнувся Чінк.

Монастир Святого Бернара був на піку перевалу, де віддані монахи допомагали подорожнім уже протягом тисячі років, а може, й довше. Усі, хто стукали в їхні ворота, отримували хліб, суп та горнятко вина, а ще ліжка із солом’яним матрацом для ночівлі. Так само й ми постукали до них пізнього вечора, після подоланих тридцяти кілометрів під гору. Ми були трохи напідпитку від коньяку, який сьорбали кожні 20 хвилин, аби дістатися сюди з Бурґ-Сен-П’єра. Була зоряна ніч. Місяць вигулькнув над монастирським притулком і моторошно його підсвітив.

– Схоже на бараки, тобі не здається? – запитав Чінк, підходячи до дверей, щоб у них постукати.

– Ти б із кожної старої будівлі робив бараки, – сказав Ернест за мить до того, як двері широко розчинилися і у них вистромилася гладка лиса голова.

Нічого не питаючи, монах завів нас досередини крізь темні тихі коридори до кімнат. Вони були дуже прості, як і анонсовано. На ліжках солом’яні матраци, зате хороше світло для читання та вогонь у каміні. Поки Чінк та Ернест відпочивали перед вечерею, я вирішила пошукати кухню та якийсь таз, щоб замочити мої зранені ноги. Та усі коридори були однаковісінькими. Спробувала піти на голоси, але й голосів не чутно. Зрештою, довгим коридором дійшла до приватної частини з особистими кімнатами монахів. Кілька дверей розчинилися одночасно, з кожних виглянула лиса голова. Це нажахало мене до смерті. Я повернулася до наших кімнат і розповіла усе хлопцям. Вони, певна річ, сміялися. Та ще й Ернест сказав опісля, що, дуже імовірно, я – перша жінка у цих стінах за тисячу років! У листі до Ґертруди та Еліс він написав:

«Місіс Гемінґвей намагалася спокусити місцевих монахів. Потребую поради».

Головне фото: Café Les Deux Magots, Maurice Branger / Roger-Viollet

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору