Як ви обираєте нові книжки: слідкуєте за новинками? Питаєте в книгарні? А, може, довіряєте друзям, які розповідають про те, що вони читають і чому?
«Куфер» відкриває нову рубрику, де читач з дуже великим досвідом Любомир Гураль розповідатиме про свої улюблені книжки і радитиме, що варто почитати й вам.
Будь-яка книжка — це світ безлічі хитросплетених історій. Одна пояснює інопланетянину життя людства, інша описує мандрівку паломників до мощів святого чи до таємничої сутності (яка, без сумніву, намагається знищити дощенту всесвіт). А ще є безумці, котрі через кохання до самої Смерті чинять найбожевільніші речі; небораки у пошуках омріяного повернення додому та таємниці, життєві, часто епохальні, епізоди багатьох родин. Такі історії притаманні не тільки художнім текстам. Біографії, репортажі, наукові розвідки, науково-популярні видання та загалом увесь нон-фікшн про щось нам розповідає, доносить певну історію.
І ось так, букви за словами, слова за реченнями, сторінка за сторінкою нас затягують у постійний вир сюжетних або ідейних оповідей. Але пірнемо глибше: вийдемо за межі книжки-предмета та абстрагуємося від її художнього наповнення. Що тоді нас чекатиме? Все ті ж розповіді.
Тільки тепер їх творять письменники, видавці, перекладачі, продавці книгарень, читачі. Ба більше, випадковий відвідувач книгарні чи бібліотеки вже матимете декілька власних книжкових історій.
Я не пишу оповідань, не видаю і не перекладаю романів інших. Проте читаю майже скільки себе пам’ятаю, певний період працював у книгарні — різних розповідей про книжки у мене таки назбиралося. Тому у цій колонці, переказуватиму власні книжкові історії. Запрошую у світ книжок, які читав, читаю, читатиму, і може навіть, котрих недочитав (бо ж за кожною недочитаною книжкою ховається своя пригода).
Історія перша — знайомство
У мене майже не було сумнівів, які книжки обрати першими для нашого знайомства. Завжди ж спочатку говориш про те, що найкраще знаєш, найбільше любиш чи найособливіше. Не буду винятком із правил і я. Далі писатиму (а ви читатимете) про декілька видань за останні три роки, які найглибше закарбувалися у моїй пам’яті.
Земля загублених, або маленькі страшні казки
Катерина Калитко, Видавництво Старого Лева
Якби Катерина Калитко була брендом, я б став амбасадором цього бренду. Дуже імпонує та відгукується мені Катеринина творчість. А розпочалося все із залякування. Діялося то на стажуванні. Мені, тоді ще зеленому, у якого в голові з популярного тільки Даніель Кіз, «Щасливі люди читають книжки і п’ють каву» і «Ніколи не їжте на одинці» кажуть, що треба знати переможців основних світових та українських літературних премій. І це обов’язково, бо перевірятимуть твої знань.
Чесно, зараз я із радістю пройду будь-який книжковий тест. Але тоді пробне запитання про переможницю «Книги року BBC 2017» мене налякало та трохи вивело із гри.
Так вперше я почув про Катерину Калитко. Потім був прочитаний перший її переклад, перша поезія, і аж після неї руки дійшли до прози.
«Землю загублених» проживав тричі (коли читав, перечитував і слухав емоції колеги під час його читання). Майже кожне оповідання своєю образністю та проблематикою надовго закарбувалося у звивинах мозку та глибинах душі. А насичена мова, яку важко описати, краще самому читати, просто закохує у текст. І хто знає, чи не проживатиму я цю збірку вчетверте?
Оповідання «Землі» — це історії інакшості. І зовсім не важливо, чи мова йтиме про дівчину, яку всиновили, тобто ростили як хлопчика, батьки (така традиція, до слова, ще досі існує у балканських країнах), таємничу жінку, яка колись втопилася, а тепер вертає на берег чоловіків-потопельників. Чи про ікону африканської Мадонни, якій наче не місце серед звичних, білолицих, ікон аж поки та не замироточила. У кожному тексті герої, люди навколо них і, зрештою, власне «я» читача постають між вибором прийняття, не прийняття іншого-себе та іншого-його, її, їх. Читатиметься важко, місцями навіть боляче. Але прожитий вами досвід цих маленький страшних казок того вартує.
Шумовиння днів
Борис Віан (Вавилонська бібліотека, переклад — Тарас Таращук)
Так склалося, що мені завжди імпонувала французька література. Бальзак, Золя, Камю, Сартр — завжди знаходять сюжети, думки, ідеї, які перегукуються з моїми власними філософськими координатами. Борис Віан також у цьому списку.
Про твори Віана можу сказати тільки одне: вони, як джаз (котрого там достатньо) — або відразу подобаються, або ні. Третього не дано.
Мене вони взяли безповоротно. Чим саме? Абсурдом, який доводить мозок до кипіння. Віан без цього не Віан. До речі, лайфгак: щоб не втратити зв’язок зі світом, читайте його твори вголос. Та якщо добрячи так подумати, мій мозок плавить зовсім не абсурд. Це робить розуміння того, що життя саме таке. Просто трішки гіперболізоване. Адже (обережно, спойлери!) за підковуванням дітей, будівництвом залізниці у пустелі та ростом латаття у легенях ховається дещо набагато глибше, ніж просто треш чи епатаж.
Конкретно «Шумовиння днів» розкривається ніжними, джазовими, абсурдно-життєвими та ніжно-легкими нотками, які після кульмінації вибухають зовсім іншими емоціями.
І слова «ті, кому пощастило вихопитися з обіймів холоду, залишили в його лабетах клапті одягу і помирали від анґіни» відчуваються зовсім не так, як спочатку.
Герої на сторінках цього роману — юні, безтурботно-веселі, закохані. І нічого їм не заважає розігрувати життя у найяскравіших барвах. Комфортний, просторий дім, розваги, подорожі, вишукані страви, піаноктель, захоплення літературою, творами Жан-Поля Сартра (ой одруківочка, Соль Партра) та джазом Дюка Еллінґтона. Ось так наші друзі гедонізували собі, а ми разом з ними. Допоки одна з героїнь не хворіє — у неї в легені проростає біле латаття. І тоді все летить шкереберть. Будинок зменшується, страви стають неїстівними, а захоплення Партром-Сартром перетворюється у маніакальний фанатизм. Тепер вже життя розігрує перед героями свій спектакль. Спектакль суму, страждань та смерті.
До речі, уривок з цього роману можна прочитати тут.
Маг
Джон Фаузл, КСД/Вавилонська бібліотека (переклад — Олег Король)
Перше, що спадає на думку про «Мага» Джона Фаулза — це постмодернізм, друге — маршрутний автобус «Івано-Франківськ — Верховина». А ще такі думки: «чого я такий бевзь у творчості Шекспіра?», «тут точно-точно кожна деталь важлива і все якогось пов’язане між собою» і апогей «о боги, що то щойно було?». Та все за порядком.
Я люблю постмодернізм за те, що він грається з твоїм мозком, як з конструктором. Спершу складе якусь фігуру, а потім несподівано (часом спеціально, щоб подразнити) зруйнує і почне будувати новий. А ти тепер живи з цим.
Додайте сюди ще різноманітні загравання з подачею тексту: жанровими експериментами, насичення різними згадками на інші мистецькі твори минулого — і таблетка екстазу або непозбувної бентеги вам гарантована. «Маг» тут не виняток. Саме тому стараєшся спіймати чи не кожну деталь сюжету. Та щоб зафіксувати всі ідеї, пов’язати їх між собою треба мати глибші знання, за ті, що є у тебе. Як кажуть, є куди розвиватися. Вернімося до згадки автобуса.
Основні події роману відбуваються на грецькому острові. Головний герой ніколи не відмовляє собі у задоволенні поплавати теплим морем чи поніжитися обіймами грецьких сонцепроменів.
А тепер уявіть весь спектр емоцій та неспівзвучні відчуття, коли ви підіймаєте голову від книжки, а за вікном маршрутки гори у кучугурах снігу, зима і холод у розпалі. Незабутні враження. Після того мене муляє запитання: чи «Терор» Дена Сіммонса влітку має такий ще ефект?. Хто знає, розкажіть, будь ласка.
Світ «Мага» сконструйований з елементів грецької міфології, багатьох покликань на Шекспіра, інших відомих митців, потужної екзистенційної проблематики та образу загадкового ляльковика. Останній, як павук, вміло плете навколо усього острова свою павутину і вдало смикає ниточки заради власних доволі химерних цілей. Це світ театру. І на його сцені розгортається людський експеримент, де учасниками не тільки герої, а й самі читачі.
Цікаво, що роман має своїх реальних прототипів. Фаулз певний час викладав англійську, як і головний герой, у школі на грецькому острові. Також більшу частину того острова купив мільйонер, що у певних моментах втілилося в антагоністі твору. Все інше — то художня вигадка. Та чи так воно насправді?
Кожен може інтерпретувати все по-своєму, адже як зазначав сам автор, його роман — це не кросворд, у якому заданій легенді відповідає один-єдиний набір правильних відповідей.
Астарот
Іво Брешан, Комора, (переклад — Ірина Маркова)
«Не обираю книжки за обкладинкою, але цю я б точно не читав» — подумав я, дивлячись у книгарні на «Астарота» Іво Брешана. «Цей дволикий на обкладинці точно каже, що роман мерзенний» (просто «геніальна» думка наздогнала першу і приєдналася до неї). Хоча трішки вона була таки права.
Та моя думка змінилася, коли в якомусь інтерв’ю про роман згадала Оксана Забужко. Вона настільки цікаво розповідала, що мені просто відразу закортіло його прочитати. Що я, не гаючи часу, зробив. А у підсумку отримав короткий екскурс історією Югославії, багато роздумів, неймовірне задоволення від роману та трохи став балканутим (на щастя, зараз мене попустило).
На перший, сюжетний, погляд роман нічим особливо не вирізняється. Зваблива пропозиція здійснення усіх мрій-бажань від химерної особи. Продаж за цю пропозицію душі демону та розплата після смерті. Ідея давно не нова, ще й з когорти вічних.
Проте її інтерпретація та подача у «Астароті» має чим дивувати. Тут кожний, разом з головним героєм, мандруватиме спіраллю історії Югославії від Другої світової до кінця минулого століття. Спостерігатимете за його реінкарнаціями, спробами залишитися людиною у будь-якій ситуації. Рухатимете разом Планом, який допоможе демону керувати Долею. А бонусом всього стануть відвідини астаротового лігва (це я зараз не про пекло), знайомство з ієрархією його слуг-поплічників та пошук того, що врятує усіх. Тому боятися повторення Ґетівського «Фауста» точно не варто.
Насправді цей перелік книжок далеко не вичерпний. Ще є, наприклад, «Утрачений рай» Джона Мілтона, «Життя попереду» Ромена Гарі й інші. Проте це вже інша історія. До неї ми ще повернемося, як належить, увечері за виноградним нектаром.
Читайте також:
- Книгозалежні: як фізик і політолог працюють у франківській книгарні
- Вавилонський бібліотекар. Як Роман Малиновський творить книжкову цивілізацію у Франківську
- Пропаганда, Єгипет та нормальні люди. 5 книжок на літо від редакції «Куфера»
- 5 нових книжок, які рекомендує редакція «Куфера»
- Недільні читання. 5 нових книжок, які ви могли пропустити на «Куфері»
Дякуємо, що дочитали до кінця! Якщо вам сподобалось, то ви можете підтримати нас і допомогти «Куферу» робити більше матеріалів.
