Інший погляд на культурне життя міста: як виник франківський андеґраунд 90-х?

Івано-Франківськ — місто в багатьох сенсах феноменальне. Зрештою, саме тут зародились унікальні та самобутні явища української культури початку 1990-х: Станіславський феномен та фестиваль Імпреза.

Франківець Ростислав Шпук, засновник Підземного Переходу Ваґабундо та автор книжки «Модельний ряд. Хроніки» розповідає для «Куфера», як зародився франківський андеґраунд, як він змінював місто — і як місто змінювало свій погляд на нього.

Франківськ не дуже можна взяти поглядом, засвоїти за допомогою самого лише бачення. Те, що цінне, може не видатись таким одразу, воно не кічливе, іманентне, не демонстративне. І ніби-то не так багато чим має Франківськ пишатись, для фотографа він, як «неправильна модель» з непоганим тілом та розумним лицем, але котрі потребують особливого вміння, щоби відбити це у знимках.

Це місто-бейдж, нагрудний знак у блискучій обгортці. Попри всю прямолінійність і вузькопозиційність, тобто стислість взятих позицій, воно не тягнеться, а кружляє і колобродить, самонадолужується і самонаверстується. Це місто агорафобне, не без страху відкритого простору, тому боїться далеко зайти, має найменшу площу, сторониться магістральних напрямків переміщення, нахабне, але це не створює відчуття периферійності. Воно довершене, воно не на виріст.

Тут очевидним стає парадокс: в меншому місті, де менше людей, важче бути самотнім, а з усіх характеристик віддаленості найдієвішою є близькість, а будь-яка розмова про Франківськ не повноцінна, якщо це не розмова про його людей. Тут навіть якщо немає куди йти, то є до кого.

Старі австрійські фасади Франківська донедавна чомусь було заведено перефарбовувати інтенсивним нерозбавленим кольором, ніби вся несучість стін трималась на ньому. Очевидно, фарбу накладали по-галичанськи завбачливо, «на виріст», тобто на вигорання: бо за десять років вицвілий колір цих фасадів зробився саме такий, як треба.

І якщо хтось писав, що головний закон історії — відставання людини від людства, то головний закон історії Франківська — відставання міста від світу, з періодичним крапковим його випередженням.

При чому це випередження не завжди і не кожному помітне, бо не все, що тут відбувається, спливає на досяжну звичайному баченню поверхню. Інакше кажучи, перебуває в андеґраунді, намагається бути явищем без поверхні.

Хоча в чистому вигляді навіть мистецький андеґраунд проіснував тут недовго і відсторонювався, тобто заглиблювався, не надто сильно. Швидше у півпідвал.

Юрій Іздрик. Фортепіанний концерт на виставці “Імпреза. Провінційний додаток №2”. 1991 рік / Фото: ЦСМ

Взагалі, історично поява світового андеґраунду пов’язана не з позицією, а з вимушеністю, з відсутністю доступу до умовних публічних майданчиків (в тому числі — шпальт) для мистецького самовиявлення в будь-чому.

Офіційна культура на відмову від пристосування до власних вимог, від компромісу з суворою нормативністю, відповідала звинуваченням у відсутності рівня: монопольно вивільнені руки люблять маніпулювати рівнями, зводячи культуру до рівнезнавства і приторговування лавром.

Вимушена згода чи змиреність з власним невизнанням ускладнювала можливість піклування про подальшу долю творів андеґраунду. Формування їхнього світлого майбутнього паралізувала відсутність інституалізованого статусу в авторів.

Не поділяючи з офіційною культурою уявлення про красу, і взагалі доречність оцінки «красою», ще й зведеною до рівня звання, продукти андеґраунду не пнулись, не докладали надзусиль для тиражування себе. Шукачі цікавого їх знаходили і поширювали самі в умовах, коли альтернативу їм складали комплексна Наталка-Полтавка, зведені концерти та вечори Спілок. Все, що можна було назвати сучасним мистецтвом, протистояло культурі, як творення — відтворенню.

Мирослав Яремак. Перформанс “З приводу цілісності” на виставці “Імпреза. Провінційний додаток №2”. 1991 / Фото: ЦСМ

При чому, як дослідив Ортега-і-Гассет, молодий музикант і його сучасники художник, поет чи драматург, не змовляючись, реалізують одні й ті ж естетичні цінності, спонукані одним й тим самим натхненням. Тому зверхність власників майданчиків, скажімо, до сучасної музики, співпадає зі зверхністю до інших видів мистецтва. Отже, щоб зрозуміти ситуацію загалом, можна розглянути зріз мистецької тогочасності в будь-якому місці: в музиці, писанні, чи малюванні.

Так от, чи тому, що офіційна сцена у Франківську була надто вже консервативною, як на часи змін, чи тому, що тут все завжди рухається особливим, відірваним шляхом, але чи не найшвидше в Україні «переміна місць» — між колишнім андеґраундом і толерованою культурою — сталася саме тут.

Значно раніше, ніж до цього призвели соцмережі, що, з’явившись з часом, утворили широкий коридор виходу «в люди», урівнявши можливості розголосу для неї і контркультури. Франківські митці створили самі собі майданчик у дев’яностих: «Імпреза» і тут же — альтернативу їй — «Імпреза. Провінційний додаток №2», і галерею «S`об’єкт», і часопис текстів і візії «Четвер», і з’явилась територія неформальних зібрань «Під лиликом», і явище «станіславського феномену». Все це раптом «амністувало» мистецький процес, вивело з підпілля, почало робити «культурну погоду», вона опинилась у добрих руках і мізках.

Фото: Збруч

І якщо андеґраунд на виході «на поверхню» зазвичай чекає ворожість, бо його баламутні дивацтва розділяють очевидців на великий табір несприйняття і невеликий позитивно вражених: все ж незрозумілість когось заводить, збуджує і спонукає, але більшість відштовхує і ображає. Франківськ не став цілковитим винятком, митців вітали, як «батьків духовної отрути».

Врешті, це протистояння переросло в майже цілковите, хоч і мирне, розходження культури і сучасного мистецтва. Культура працює за правилами, в «правовому полі», мистецтво — в області порушень, девіацій. Культура керується критеріями, мистецтво — руйнуванням цих критеріїв і попередніх уявлень.

Тільки от поява соцмереж та блогерства змусила офіційну культуру вивчати досвід колишнього андеґраунду, гротескна формула «якщо тебе немає в соцмережах — значить, тебе не існує», в повній мірі торкнулась і її.

Тепер пропозицій того, що можна сприймати як мистецтво, значно більше, ніж ми можемо переварити. Вони виринають з якісно фільтрованих френдстрічок, передаються навіть через спам, чи у вигляді реклами.

І ось, коли перебування «під ґрунтами» почало втрачати сенс, звідкись з неба на центральні вулиці Франківська спустився живий артоб’єкт, що з’являвся іноді навіть з втіленими крилами за спиною і з олівцями в руці — Парфьон — і заповзявся символізувати втрачений андеґраунд, ніби виходець з якихось глибин мистецького підпілля, створюючи уявлення у перехожих про таємниче — богему. Це поняття тоді вже з’явилось в загальному полі слуху, а от сама богема в полі зору — ні, ніяк не втілювалась, лише викликала підозри про власне існування.

Парфьон кілька разів на день змінював образ, щоб випробовувати непідготовлених франківських перехожих кольорами і формами свого одягу, спацеруючи центром в чомусь наративному — в хокейному панцирі на плечах, у фетровому стетсоні на перуковій основі, в бахромі на шкiряних ґлянцевих штанах, в індіанському оперенні чи в папасі букінґемського вартового, чи у блискучо-слiпучому нiкельованому байкерському шоломі, чи у ватиканській рясі, або, як меноніт, у джинсовому комбінезоні на шлейках, перемінно — з безліччю дрібних натiльних артефактiв, переважно колото-різальних: ордени, значки, вимпели, тату. Всі поєднання кольорів ретельно продумував й прораховував до найменших подiлок шкали одиниць кольору. Таке унікальне відношення до тканин та стилістики одягу «перейняв» Джон Малкович, відтворюючи «нового папу».

Парфьон і яскраво розфарбований центр Франківська відповідали один одному абсолютно. Ці його кольорові дефіле називались парфьонманси. Необхідність такого безперервного акціонізму пояснював тим, що Богові про себе треба постійно нагадувати, але ж не посередством всім доступної молитви, а власним шляхом.

По дорозі додому він збирав поверхні — картонки, унітазні кришки, меблеві дверцята, рами з антимоскітними сітками чи політичні плакати, щоб потім зробити їх основами своїх картин, які малював конче привселюдно, коли присідав у середмісті хильнути.

Пияцтво було невід’ємною умовою парфьонмансів, бо знав, що градус — це загалом добрий винахід людства, хоча й злий.

Але злість його, як і він сам — високоліквідна, він примушує будь-яку рідину, до якої домішаний, пройти через мозок, очі й вуха, скеровуючи її, а потім через неї — і весь організм, і вийти у вигляді нового твору. Рекомендував з алкоголем поводитись, як з псом у хаті: чим більше йому забороняєш всередині себе, тим більше він осмислює. І повідомляв, що творчість людини, яка нічого не вживає, втрачає невдаваність. Бо такий митець впадає в конспірологію, оскільки самі ідеї його не знаходять і він змушений їх вигадувати штучно, обираючи ілюзію. Його хист змінюється на самозахист, його арт — на ідіоарт: тобто, ідіотизує дійсність.

Роботи ж Парфьона експерти відносять до ар-брюту — це особливий вид непрофесійного примітивізму, відсебеньки, в основі яких залягли, як правило, приховані психічні пориви. За визначенням Дюбюффе, це «творчість не покалічених мистецькою культурою, мотивованих потребою виражати торжество, що діється в їхньому розумі». Ще незадовго перед тим Парфьон був не художником, а музикантом.

Хоча з піаніно викликати вуличну цікавість, мабуть, можна було б у не менших дозах, але ходити з ним було би важче. Тому в якийсь момент вирішив, що він, все ж, художник.

Численним своїм малюнкам давав ходу виставками на асфальті, або на підніжжях пам’ятників, або на лавках чи огорожах клумб. Їхні зображення цілком залежали від ступеню запійності автора на момент написання: вихід зі запою завжди знаменувався ніжною пастельністю й багатством легко нанесених відтінків, вхід — яскравою грайливістю пекельного-червоного, запій — різким натиском, взаємозаперечністю глибоко вкарбованих штрихів гарячо-темної розпачливої палітри: підтискав штрихи й мазки пропорційно до того, як його підтискало зсередини.

Тому цей відсік ар-брюту можна перейменувати на алко-арт: саме алкоголь тут розкидає знаки питання й оклику, утворюючи систему пунктуації почуттів. І якщо ар-брют є своєрідним протестом проти визнання чогось геніальним (світ псують ті, хто вірять у геніальність, вони підтримують підпорядкування, вони — розсада конформізму), то випадок Парфьона — це алкопротест. І якщо категоричний імператив Канта закликає поводитись так, щоб принципи твоїх вчинків могли стати основою загального законодавства, то «самонапускний концепт» такої діяльності швидше полягав у заклику від протилежного:

поводься так, щоб твої вчинки стали основою кодексу аморальності, все одно найцікавіше, що є — це абсурд, бо суперечить найнецікавішому. 

По мірі того, як прискорено зношувалось його тіло, болісно входячи у передчасну старість, матерії його «пригодницького» одягу теж робились все старішими і зношенішими, але не менш винахідливими і точними у відтінках і у формуванні наративного образу.

Переймаючись старінням, виголошував, що воно створене, аби завжди було чому протистояти, інакше людство би деградувало, старіння — ворог інтимний, глибоко особистий і дуже невідомий.

Далі соцмережі подіяли так, що відомих людей стало раптом дуже багато. Відомість втратила «фетишизність», віддаль між відомим і невідомим стала майже нульовою, як у рівнянні, де невідомих завжди менше, ніж відомих. Невідомість почала викликати більше інтересу, ніж відомість, яка з причини обожнення перетворюється на причину «пред’яви» і упередженого ставлення. Визнаність набула нової суб’єктності, її носієм став лайк.

Парфьон так до кінця і залишився дуже помітним невідомим, «необлайканим» викликом інтересу. Після його відходу інтерес до мистецтва, повагавшись, наче послідував за ним.

Фото: Юрій Бакай

На сьогодні кількість тих, хто творить, починає перевершувати число тих, хто цим цікавиться. Мистецтво продовжує перебувати в хронічно героїчних обставинах, навколо нього глибоко запала тривожна тиша.

Це коли хтось щось створив чи здійснив і виніс то на розсуд загалу, а реакції нема, розсуд не запускається. І ця тиша накопичується, ми перебуваємо під тягарем її критичної маси, навіть не відчуваючи її, бо вона неглибока і галаслива.

Мабуть, розбурхати її можна лише сміхом. І тут я маю надію на наше місто, бо сміх ніколи не зникав з його дихання.

Читайте також:

Дякуємо, що дочитали до кінця! Якщо вам сподобалось, то ви можете підтримати нас і допомогти «Куферу» робити більше матеріалів.

Головне фото: ЦСМ

Матеріал опубліковано в рамках програми Local Media Innovations, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору