Сенси у білому кубі. Як кураторка галереї Лілія Гоголь допомагає Франківську ...

Може, ви помічали: на третьому поверсі заводу Промприлад є маленька кімната з білими стінами. Останні пів року там працює галерея «Детектор»: білий простір, густо насичений актуальним мистецтвом. Кожна їхня виставка сповнена непомітних додаткових значень та сенсів і дуже «рафінована» за якістю відібраних митців.

«Куфер» запитав у Лілії Гоголь, кураторки цієї галереї, навіщо Франківську сучасне мистецтво (і мистецтво взагалі), а також попросив пояснити, як почати розбиратись у ньому. Здається, після цього інтерв’ю ми почали розуміти його краще.

Робота зі змістами

За освітою я — фінансистка, хоча ніколи не працювала за спеціальністю. 

Після закінчення навчання я пішла працювати в книгарню «Є». Тоді це був культурно-мистецький центр, і в одному з залів відбувались виставки. Вже тоді я розуміла, що хочу працювати в культурній сфері. Це виглядало складним, але дуже привабливим водночас.

Пізніше була робота в «Теплому Місті», де я кілька років була координаторкою різноформатних мистецьких проєктів. Я з часом усвідомила, що

робота менеджерки доволі непроста. Тобі треба все збирати, всім управляти, про все піклуватись — але ти залишаєшся за кадром. Це як у фільмі «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» — «про працівників невидимої праці».

Подумала, що хочу творити змісти, певний інтелектуальний продукт — те, що відрізняє кураторство від менеджерства. У виставкових проєктах ти сама формуєш концепти, підбираєш авторів, взаємодієш з художниками і можеш спрямувати кудись їхню думку чи ідею.

Це — співтворення.

Читайте також: Косівський космос. Історія художньої майстерні «Коцюбинського, 10»

Білі стіни, білі рамки

У Франківську немає конкуренції між галереями. Можливо, якби це був Львів чи Київ, ми б мали інші правила. Але нам пощастило мати «Асортиментну кімнату», галерею ЧЕЧ, ЦСМ. У нас всіх дуже різні кураторські підходи — і ми лише взаємно підсилюємо одне одного.

Коли я отримала пропозицію зайнятись галереєю «Детектор», то склала список митців, з якими хочу працювати в цьому просторі. Простір має значення і накладає певні правила:

великих форматів у «Детекторі» я показати не зможу.

Я хвилювалась, що цих 36 м² буде мало. Це трохи клаустрофобічна територія, цей простір на тебе навалюється. Але можу сказати з впевненістю, що у цьому білому кубі візуальне мистецтво презентується найкраще.

Під час конгресу культури у Львові я спілкувалась з одним з перших сучасних українських кураторів, Михайлом Рашковецьким — і ми зійшлися на тому, що певні обмеження, особливо для куратора візуального мистецтва, показують твою майстерність і професійність. Виклики, які диктує простір, активізують тебе.

Тож часто рамки — це плюс.

Мистецтво в інтер’єрі

Мені здається, що людей у Франківську, яким важливе сучасне мистецтво, зчисленна кількість — і я майже всіх їх знаю поіменно. Іноді виникають нові люди, які взаємодіють з галереєю. Але це ще досить мала тусовка.

Не знаю, чи можна це змінити за короткий період. Бо, як і всюди, це — комплекс завдань.

Проблема не в тому, що у нас бракує галерей чи художників. У нас немає якісної мистецької освіти.

Зрештою, і загальної, і вищої якісної освіти бракує.

Є художні школи, але їхні підходи академічно-консервативно-застарілі. Вони не знайомлять своїх студентів з актуальними практиками і про що треба говорити сучасному художнику. Бо це не лише про прикрашання чи естетизацію. Це про щось значно глибше: про довколишнє сьогодення, глобальне й локальне, з його болями й радостями.

Зрештою, взаємодія з сучасним мистецтво наповнює і вражає, а не лише відлякую чи напружує.

Гадаю, насправді в аудиторії немає потреби в сучасному мистецтві. Я часто про це думаю: що ми ходимо з транспарантами і кричимо «Вам це потрібно!», а навпроти нікого нема. На жаль.

Потреба, може, з’явиться, коли буде пропозиція, яка буде настільки класною й привабливою, що ти захочеш долучитись до цього. Якщо продукт, який ти пропонуєш, такий собі — то ніхто й не захоче його. А якщо ти пропонуєш щось нове, щось інше, раніше не почуте…

Це повертає нас до піраміди Маслоу: є люди, яким не вистачає їжі, яким бракує матеріальних благ — і мистецтво для них не на першому місці. Ми свідомі цього.

З іншого боку, є люди, в яких є гроші та можливості, але вони витрачають їх досить одноманітно. Думаю, їм можна запропонувати альтернативу. 

Бо люди найчастіше взаємодіють з мистецтвом естетичним. Наприклад, у Франківську є художній салон, де продається інтер’єрне салонне мистецтво. Тобто, не можна казати, що людям не подобається купувати картини в свої домівки чи офіси. Просто сучасного актуального мистецтва дуже мало.

Непомітні дива

Мені здається, що в розвинених містах, де люди краще розуміють цінність взаємодії з культурними проєктами, простіше, коли є окремий простір, присвячений лише виставкам. Але це можливо лише якщо не хвилюватись, чи прийдуть до тебе люди. Бо у Франківську це проблема: в галереї не ходять.

Працювати на Промприладі — бонус для нас. Так до галереї мимоволі заходять люди, які йдуть в бар. Аудиторія галереї «Детектор» — це не лише ті люди, які прийшли саме в галерею. І це нам на руку.

Я часто говорю «ми», але насправді галерея — це я одна. Проте є люди, які підтримують роботу галереї. І це тішить.

Я була в Мадриді та Берліні, де бачила приклади ревіталізованих площ з дуже розвиненою мистецькою складовою. Бо воно може добре вплітатись і доповнювати історію місця. Ти його бачиш, але воно не впадає в очі з першого погляду.

Мистецтво може робити дива непомітно.

Читайте також: Вавилонський бібліотекар. Як Роман Малиновський творить книжкову цивілізацію у Франківську

Говорити, слухати і говорити знову

Про сучасне мистецтво треба говорити. Скажімо, коли йду в київський PinchukArtCenter, то люблю спілкуватись з медіаторами. Попри те, що я сама можу зчитати дуже багато сенсів з виставки чи роботи, медіатори знають більше контекстів, бо їх готують до цього. Тому всім рекомендую говорити з людьми, які є в мистецькому просторі.

Не можу сказати, що якщо якийсь проєкт залишиться не «прочитаним», то це вплине на мою роботу. Я впевнена у своїх діях і в тому, що вони приведуть до певного результату. 

Чи хочу я догодити тим, хто не готовий думати? Ні, не хочу.

Треба розбиратись — і ми готові в цьому допомагати. Для цього є кураторські та авторські екскурсії.

Я впевнена на 100%, що проговорення дає відповідь на запитання. І маю приклад цього.

На наш перший проєкт, Blindman, прийшла дівчинка, якій, певно, не було ще семи років.

Тут варто згадати: мені цікаво показувати мультидисциплінарні проєкти, з анімованою графікою чи з доповненням аудіо.

І в тому проєкті був спеціальний звуковий ряд: дуже монотонний, який наїжджав на тебе. Дівчинка злякалась цього звуку і вибігла з галереї.

На щастя, я була поруч, вийшла і почала з нею говорити. Вона каже: «Там дуже страшно, я нічого не зрозуміла, але злякалась. Там такий звук, такий голос…». Я почала розповідати їй про проєкт, його ідею, що він означає. Спитала, чи знала вона про те, що є люди, які не бачать. «Так, я знаю, вони читають спеціальні позначки (шрифт Брайля — прим. авт.) — я колись бачила». І так вона почала взаємодіяти з виставкою. Коли ми вже доходили до завершення розмови, дівчинка змінилась: вона привела свою маму в галерею і сама почала розповідати їй про проєкт.

Читайте також: Від конфронтації до сумніву: у чому сила й слабкість мистецтва (спів)участі

Це приклад того, що все залежить від аудиторії. Ця дівчинка була відкрита, щоб почути. 

Якщо ж аудиторія залишається на рівні «це некрасиво» або «я нічого не зрозумів», і хоче там залишатись, то це прикро.

Але сподіваюсь, що це колись зміниться.

Мистецтво любить наполегливих

Відхрещуватись від сучасного мистецтва — те як заперечувати, що за вікном Івано-Франківськ, 2019 рік, жовтень. Це як відхрещуватись від сьогодення.

Я постійно наголошую, що взаємодія з сучасним мистецтвом розвиває критичне мислення, дає нетипові думки про звичні речі, допомагає в комунікаціях та дискусіях, розвиває толерантність та прийняття іншості.

Сучасне мистецтво часто ставить тебе в позицію, коли тобі некомфортно, коли ти чогось не розумієш або коли виникає багато запитань. А дорослі не люблять ситуацій, коли вони чогось не знають.

Вони хочуть бути впевненими, бо невідання — некомфортне. Але взаємодія з сучасним мистецтвом дає новий поштовх до споглядання життя і проживання своїх днів в інший спосіб.

Сучасне мистецтво досить контекстуальне. Воно потребує ввідної інформації, даних, які не завжди зрозумілі чи відомі. Це, справді, створює певну складність. З іншого боку, в галереї завжди є опис виставки, який дає цю мінімальну ввідну інформацію. Там йдеться про митця та його ідею. Часом це дуже вичерпна інформація, часом вона лише натякає, щоб ти мав волю доосмислити це сам.

У «Детекторі» цей опис завжди на одному місці, щоб люди звикали його читати. Але я спостерігаю, що люди часто оминають його. Хоча це підказка до розуміння проєкту.

Сучасне мистецтво вимагає наполегливості. Це відповідальність, яка лежить на плечах того, хто хоче дізнатись більше.

Коли ви бачите ім’я художника чи художниці — можна зайти на їхній сайт, ознайомитись з їхніми роботами, побачити теми, з якими працює ця людина. Це певне дослідження, яке треба зробити. Зате потім ви зможете визначити: ага, цей художник працює з такими темами і я вже знаю ще кілька таких імен.

Є й багато літератури: зараз видавництво Art Huss видає книжки про мистецтво, для поціновувачів вужчого кола тексти про культуру видає Ist Publishing.

Є таке поняття — надивленість. Ця надивленість формується різністю, різноманітністю взаємодій.

Я би не казала: ходіть лише в галереї сучасного мистецтва. Сходіть в музеї, там теж можна щось побачити щось цінне. Як наш Музей мистецтво Прикарпаття, де є роботи Пінзеля чи Осипа Сорохтея.

Минуле — (в) минулому

У Франківську всі досі згадують про Імпрезу. Це історія, яку треба враховувати, досліджувати. Але тепер ми маємо робити своє — і це буде найкращий поклін Імпрезі.

Потрібні культурні менеджери, які були б готові братись за великі складні моноформати, які могли б ініціювати глибші змісти, а не просто розважальні формати з музикою, їжею і танцями.

Читайте також: Книгозалежні: як фізик і політолог працюють у франківській книгарні

Перевага України та культурної сфери особливо — так багато всього можна зробити. Якщо тобі вистачає мізків зібрати команду, продумати концепт, знайти ресурс… Хоча зрозуміло, що це все дуже складно зробити.

Чи сняться культурним менеджерам культурні стратегії?

Робота в культурі — це постійний стрес і турбулентність. Люди часто співчувають, коли дізнаються, що ти працюєш в культурі.

На початку роботи галереї мене питали: «А яка у вас бізнес-модель?» Я б хотіла, щоб ми прийшли до моменту, коли в нас буде бізнес-модель, коли ми будемо активними учасниками ярмарків чи бієнале. Але це — зробити десять кроків. А поки що ми на першому.

Не люблю скаржитись, бо впевнена, що все у наших руках. Але дуже хотілось би, щоб журналісти писали про проєкти все, що хочуть, щоб була фахова критика. Щоб про мистецтво говорили лідери думок. Щоб мистецтво було більш видимим у публічному просторі. Щоб виходити за межі цього кола маргіналів, зацікавлених та втаємничених. 

Мова не лише про виставки. Має бути ціла система. Одні галереї чи освіта нічого не змінять.

Читайте також: Зірка широкого профілю. Як працює молодий актор Франківського драмтеатру

Найперше — Франківську потрібна культурна стратегія.

По-друге, мені здається, нашому департаменту культури потрібний свіжий погляд на те, що треба робити з цим містом інфраструктурно і сенсово. Хотіла би, щоб у департаменті культури працювали спеціалісти, які розуміють, що свято хліба, сиру, вишиванки й гопака — це потішно. Але давайте вже підемо далі. Бо таке відчуття, ніби ми не у 2019 році, а десь дуже далеко в минулому — і пишаємось цим.

Я мрію про те, що все буде круто. Що на Промприладі з’явиться великий мистецький центр. Що з’являться нові гравці в культурному полі. Що система мистецтва буде повною. Що буде кому про неї писати — і кому відвідувати події. Що люди не казатимуть, що культура має розважальний характер. Що мистецькі об’єкти не будуть утеплювати чи знищувати, а навпаки буде архівація та збереження творів. Особливо в публічному просторі.

Почати треба спочатку. Ми досі в етапі зародку. Ніяких знакових проривів досі не відбулось, але я вірю, що вони можуть відбутись — та це справа усіх, а не лише тих, хто працює в сфері культури.

Kufer
Вгору