Ви точно мали бачити ці п’ять літер на вулицях Франківська. Тег Route належить 26-річному графіті-райтеру. Вік — це єдина особиста інформація, яку розповімо про нашого героя.
Як графіті з’явилося у Франківську, хто й для чого малює по стінах й для чого місту ця культура — читайте в ексклюзивному інтерв’ю для «Куфера».
Балончик за вісім гривень
Я малюю з 2005 року. Мені тоді було 11. Почалося все з того, що останні сторінки шкільного щоденника були присвячені графіті. Мене це зацікавило й захопило. Тож спробував писати щось своє.
Я був дуже молодим, взяв у руки маркер і розписав тегом мало не пів міста. Через це дуже швидко старші райтери захотіли вийти зі мною на контакт.
«Контактування» пройшло без агресії. Вони були здивовані, коли побачили побачивши 11-річного хлопця. Поговорили зі мною, попросили вчитись в менш людних місцях й спершу виробити свій стиль. І це була дуже добра порада.
За рік навчився малювати краще, а згодом почав їздити у Київ, Львів, Одесу й малювати там.
Я й досі продовжую малювати. Але тепер не в Україні, а в країнах Європи. У Франківську не живу вже майже 10 років.
Пригадую, свій перший балончик з фарбою купив в магазині на початку Галицької, біля Музею Мистецтв Прикарпаття. Він коштував вісім гривень, був темно-червоного кольору, польської фірми «Спрей».
Тег Route з’явився не одразу. До нього було сім-вісім інших, які я писав. Виник він випадково. Мені просто сподобалось поєднання букв і цього було достатньо. Жодного зашифрованого змісту в ньому немає.
Малюєш — ходи у відділок
Вперше у відділок тоді ще міліції я потрапив в 11 років. Це був дуже несподіваний досвід. Але мій вік допомагав. Все обходилось досить спокійно.
Пригадую, якось малювали з друзями на поїздах в одному з міст нашої області. Після малювання ми випили й почали хамовито говорити з працівниками залізниці. Нас швидко затримали. На руках у нас була фарба, в пакетах — балончики. Щось вигадувати не було сенсу. Остаточно все прояснилось, коли на першу колію виїхав розмальований вагон.
Загалом за всі роки мене затримували разів 3-4. Це не є багато. Хоча на обліку в дитячій кімнаті міліції я був.
Траплялися й смішні ситуації. Часто мене затримували просто через мій вік й те, що я ходив вночі поблизу колії. Зазвичай це робили працівники залізничної міліції на підпитку, щоб вимагати у батьків хабар за моє звільнення.
Батьки до цього, звісно, ставилися негативно. Але підтримували мене. Тепер я розумію, що ставився до них не зовсім добре.
Цікавим був досвід малювання на даху в будинку на вулиці Труша навпроти Ратуші. Довелось підібрати код до замка в під’їзді, виламати замок на горище й малювати вночі. Коли ми вже закінчили, нам на зустріч в під’їзді вийшов накачаний лисий чоловік з перцевим балончиком. Думав, що ми злодії й викликав поліцію. Але, коли ми розповіли, що просто малювати, він нас відпустив.
Руфтоп (малюнок на даху будинку — прим. ред.) на Лепкого давався нелегко. Там дах під нахилом. Заліз на нього я по будівельному риштуванні. Зняв взуття й шкарпетки, щоб не було слизько. Але все одно 10 метрів долав десь годину.
Коли почав малювати, хтось із мешканців почав бити чимось у стелю. Мабуть, думали, що на даху ходить кіт.
Довелося злізти і через якийсь час знову вибиратися на дах, щоб завершити роботу.
2000-й, вокзал й журнал «X3M»
В Івано-Франківську графіті почало з’являтися десь на початку 2000-их років. В районі вокзалу й залізничних колій почала малювати команда (об’єднання кількох райтерів) Eska.
Десь у 2005 році рух пожвавився. З’явилися нові команди SR, ZAB, й такі райтери як Струт, Ovek. До міста почали приїжджати графіті-райтери з інших міст. На вулицях Франківська з’явилися нелегальні малюнки й теги, які називають бомбінгом.
Найактивнішим й найпомітнішим райтером в місті у той час був Fly/Kels. Через свій стиль він першим отримав визнання на рівні України, а потім в Європі й світі.
Великий вплив на поширення цієї культури в місті мав журнал «X3M» (читається як «Екстрим» — прим. ред.). Це українське видання, яке показувало західну альтернативну культуру українській молоді.
Журнали мали велику цінність й передавалися з рук у руки. Так само було з нечисельними фільмами про графіті з Польщі й Німеччини.
Рік за роком і десь у 2011-му райтери з усієї країни складали ціле ком’юніті. Можна було поїхати в інше місто до незнайомої тобі людини, але людини, з якою колись малював твій знайомий, й бути певним в ньому. Це була повноцінна субкультура зі своїми ознаками й правилами.
Кітч, вандалізм чи мистецтво?
Вважається, що графіті виникло у 1980-х роках у США. Як на мене, то це явище набагато давніше й інстинктивне.
Я дивлюся на графіті як на прояв інстинкту вандалізму, розрухи, нищення й інстинкту творення, візії.
Це дуалізм, який притаманний нашій психіці. Крайнощі нічого доброго не дають. А золота середина має багато різних позицій для інтерпретації.
Графіті на пам’ятках архітектури в місті — вандалізм і цього не мало б бути. З іншого боку, багато муралів, які малюються легально на замовлення міста художниками, які не мають зв’язку з вуличною культурою, також здаються мені негативним явищем.
За останні кілька років у Франківську з’явилися кілька доволі хороших муралів. Вони були досить контраверсійно прийняті людьми. Я говорю про мурали Zboka, Аpl 315, Шумського і Здворака. Це приклади хороших робіт, які мають культурну цінність для міста. Але мурали з пташками чи реалістичними портретами вважаю за погану тенденцію. Це витвори, створені художниками в інтересах когось іншого. Це кітч і пропаганда не художніх ідей.
У Франківську бракує виділеної стіни для графіті. Люди б малювали не по будинках, а у спеціально виділеному місці. Таке місце було б корисне для візуальної культури Івано-Франківська.
Графіті в місті має бути, однозначно. Бо воно свідчить про те, що альтернативна культура в місті існує і живе.
