Оскільки цьогоріч через карантин традиційних урочистих шкільних випускних не буде, «Куфер» вирішив влаштувати своєрідний віртуальний випускний. Ми попросили читачів поділитись своїми спогадами (веселими й не дуже) про те, як минули їхні шкільні випускні — і тепер ділимось ними з вами.
Дехто з героїв попросив про анонімність, тож імена можуть бути змінені.
Христина-Ірина Сорока
Коли вчилась: 2001-2012
Ми були першими, хто мав перейти на 12-річку, але десь у 9 чи 10 класі нас ощасливили, що закінчувати школу будемо таки в 11 класі.
Через Євро-2012 нам перенесли випускний майже на місяць раніше (здається, це було 13 травня). Був дощ, холод і сльота. Але сам випускний залишив дуже теплі спогади.
Відгуляли випускний ми у «Надії», як і всі наші попередники. Потім — на озеро зустрічати сонце. Пригадую, вже о 9-10 ранку всі вже були в онлайні після 1-2 годин сну. Так сильно тримали емоції, що зовсім не відчувалася втома. А потім ми здавали ДПА і ЗНО (так-так, спершу випускний, а тоді екзамени й останній дзвоник, а не навпаки). Цікаві були часи, як і тепер.
Аня
Коли вчилась: 2001-2012
Мій випускний — це була класика жанру. Дівчата у сукнях, на дууууже високих підборах і з зачісками, які варто було змити одразу вийшовши з перукарні.
Дорога від місця вручення медалей та атестатів до ресторану, де відбувалось святкування, тривала цілу вічність. На «шпильках» ми тоді вміли тільки стояти, а ходити було неймовірно складно і виглядало це нікчемно.
А далі: довгі столи в ресторані, наливання алкоголю з-під столу (поки не бачать офіціанти і в той час, як уважно дивляться вчителі — саме вони і казали «пссс», коли наближались працівники закладу).
А ще незабутній спогад — обмивання медалей за пам’ятником Франка (добре, що було вже темно і ніхто не записав це на відео).
Ну і очікуваний фінал — похід на світанку до озера, щоб зустрічати сонце. Сонця ми не зустріли, зате зустріли купку хуліганів напідпитку, які не могли не звернути увагу на випускниць в сукнях. А однокласники героїчно («ну бо вже дорослі») пішли захищати нашу честь з кулаками. Закінчилось все сльозами та втечею від міліції.
Інна
Коли вчилась: 2002-2013
Пам’ятаю наше розчарування, коли ми прийшли після випускного зустрічати сонце на озері, а було страшенно похмуро, і сонце навіть не збиралось з’являтись.
А ми сиділи на лавочках і згадували всі крутезні моменти за останніх 7 років. Мій клас був дуже дружний, і той момент досі для мене страшенно heartbreaking.
Максим
Коли вчився: 2000-2010
Після 9 класу я звалив. Ми тоді зібрались в Драгомирчанах, в кафе нашого однокласника. Батьки нам поставили на стіл пару пляшок вина і обійшли магазини в окрузі з проханням не продавати нам бухло. Але ми попросили якогось алкаша, щоб він нам купив.
А в 11 класі я підійшов під «Надію», де наші святкували. Мені винесли якусь пляшку і хавчик і ми сіли піти на літніку «Делікатесу». Пляшка була недобра, тому мені стало погано і я обблював один з ліхтарів. Потім я подумав, що ну його, той алкоголь, і поїхав на рейв в Ангарі, де було близько 1000 людей (якщо не більше) і грав Тапольський. Там я накурився, а під ранок пішов на міське озеро, де знову зустрів однокласників.
Мене дуже тішить, що в ті роки соціальні мережі ще не були настільки популярними. Вся ця ганьба залишається лише в моїй пам'яті і жодних фото не збереглось.
Аліна
Коли вчилась: 2001-2012
Час навчання в школі я сміливо можу поділити на до 9-Б та після.
Певно, в кожного в класі була така дівчинка: відмінниця, з зайвою вагою та батьками, які намагаються захистити її від всього. Так от, такою в моєму класі завжди була я.
За негласною системою класи в школі були поділені на кращі та гірші (за «талантами» учнів) і я була в Д, одному з найнижчих рівнів. Майже повна відсутність друзів, знущання однокласників (починаючи з принижень і закінчуючи киданням мокрими ганчірками).
Але потім мене вирішили відправити до іншого, Б класу. З того моменту моє шкільне життя разюче змінилося. До 11 класу я дійшла з абсолютно новим соціальним досвідом. Цікаві шкільні активності, перші прогуляні уроки, перші квартирники з гітарами, нові знайомства і вино у дворі за школою. На свій випускний я так і не потрапила — нам не вистачило коштів, щоб оплатити кафе.
На вручення атестатів я прийшла в платті однієї сестри та босоніжках іншої. Без зачіски та макіяжу, але з абсолютною впевненістю в собі і в житті, яке чекає на мене після того, як пролунають останні настанови класного керівника. Відсвяткували ми з двома друзями в місцевій піцерії, а схід сонця я зустріла на балконі.
Цікаво, що я не потрапила на жодний з випускних в школі чи університеті. Не шкодую про це (хіба що трішки шкода бакалаврату), але раджу піти хоча б раз. Хтозна, що я втратила.
Андрій Сидорук
Коли вчився: 2009-2020
Рік мого випускного припав на «прекрасний» 2020 рік. Цього року ми закінчували школу дистанційно і 2,5 останні місяці навчання пройшли не за шкільними партами, а через камери телефонів і ноутбуків, і чати у вайбері. А останній дзвінок, останній для нас в усіх сенсах, пройшов не на шкільному подвір’ї, а в «зумі». Хто б міг коли-небудь таке собі уявити…
Цікаво, що останні наші дні в школі пройшли без розуміння того, що вони є останніми. Я пригадую, як всередині березня, в день, коли в новинах почали говорити про запровадження карантину, ми з однокласниками читали про це і дуже тішилися.
Карантин тоді планувався до 3 квітня і ми думали: «Ооо круто, ще один карантин на 3 тижні, відпочинемо собі, а потім у квітні повернемося на останні кілька тижнів навчання».
Але карантин продовжили. До звичних шкільних буднів ми так і не повернулись. Тепер трохи сумно через це. А ще сумно відівчитись 11 років у навчальному закладі і не мати традиційного випускного, такої собі крапки у всьому цьому процесі.
Звісно, трохи пізніше, коли повністю закінчиться карантин, ми з однокласниками, батьками і нашою класною керівничкою зберемося, щоб якось символічно відсвяткувати, але все одно, це зовсім не те, як великий, загальношкільний, традиційний випускний.
Коли на нього збираються всі 11-ті класи школи, всі вчителі, батьки, приходять родичі та друзі. До речі, школа постаралась максимально подбати про дух свята і шкільна адміністрація зробила для нас відеозвернення від наших перших вчителів, класних керівників, вчителів предметників і завучів школи. Власне, всіх тих, з ким ми провели цих 11 років. Дивився це відео зі сльозами на очах і стало ще більш сумно від того, що це прощання зі школою відбувається віртуально, а не наживо.
Але маємо, те що маємо. Ще раз переконуємося, що життя — дуже непередбачувана штука, але, так чи інакше, треба рухатися далі.
Читайте також:
- Дозвілля під час карантину: як влаштувати вечірку в Zoom
- Пора ностальгії в редакції «Куфера». За чим ми сумуватимемо з 2010-х?
- Практична освіта. 4 історії франківців про навчання в коледжах
Якщо вам подобається наша робота — підтримайте «Куфер»!