Пора ностальгії в редакції «Куфера». За чим ми сумуватимемо з 2010-х?

В якийсь момент усі ми повертаємося думками в минуле і поринаємо у спогади.

«Куфер» згадує і вже сумує за 2010-ми роками та роздумує, чого ж нам не вистачатиме у новій декаді. Подивіться, можливо, ви теж зловите ностальгію за минулим.

Ольга Перехрест, головна редакторка:

iPod Nano

Хоч мій iPod Nano відноситься до 2000-х, я припинила ним користуватись десь в 2013 році. І визнаю: мені його бракує.

Епоха швидкісного мобільного інтернету та музичних стрімінгів виявилась не сумісною з окремим музичним плеєром. Вибір “що послухати” став ширшим, але звук клацання, із яким перемикались пісні, та й сам принцип відбору пісень, які ти береш з собою (тільки 8 ГБ) — все це створювало додаткову цінність музики, якої додаток Spotify на телефоні не має. 

Мій плеєр досі працює. Тепер він став своєрідною капсулою часу, із плейлистом з літа 2013-го, коли життя здавалось значно безтурботнішим.

Туфлі на підборах

Один з глобальних трендів останніх років — зручність важливіша за штучні норми про красу. Це співпало з моєю особистою поступовою відмовою від взуття на високих підборах — незручного за визначенням і не придатного для швидких прогулянок містом. Рішення замінити туфлі, в яких болять ноги, кедами було найкращим в моєму житті. Та часом і про найкращі рішення трохи шкодуєш.

Поки модні журнали вчаться писати про кросівки так само захопливо, як про шпильки, я думаю про десяток пар божевільно незручних, та водночас екстравагантно гарних туфель, які ховаю в шафі роками.

Фільми без 3D

Я не дуже люблю фільми в 3D. Взагалі. Мені здається, що справді хороший фільм можна зняти і без цього технологічного вихваляння (привіт, Мартіне Скорсезе, бачиш, я теж можу бути старомодна).

На мою думку, кінематографу пішло б на користь, якби він рідше задивлявся на технологічні новинки і більше думав про сюжет. Бо часом я не бачу сенсу чіпляти на глядачів ці незручні окуляри, коли та сама історія цілком могла б працювати на звичайному екрані. Навіть фільми з Marvel Cinematic Universe.

Софія Дейчаківська, координаторка проєкту:

Книгарня «Є» як культурний центр у місті

Дуже люблю обидві книгарні «Є», які зараз працюють у Франківську. Але з краплею жалю згадаю часи, коли на Стометрівці лише відкрилась книгарня зі стелажами, де можна було бродити й навіть взяти книжку й кави чи чаю, спробувати почитати й потім визначитись чи купувати (знаю, що багато люду прочитали не купивши багато книг).

Але більше сумую за тим, чим був цей простір для міста. Тут були виставки, показували фільми Чапліна, працював Відкритий Університет Майдану (відкриті лекції від цікавих людей на актуальні теми), відбувалися концерти, презентації книжок, а також зустрічі з письменниками й поетами.

Фото з Facebook-сторінки книгарні “Є” у Івано-Франківську
Арт-кафе «Химера», «Мармуляда», ЦСМ на Шевченка, книгарня «Під Лиликом»  

Якщо вам десь так само років, як і мені, то вам не має сенсу пояснювати вище перечислені назви. Якщо ж вони вам нічого не говорять, то навряд зможу словами передати й пояснити, що це були за місця.

Цікаво, що чотири культові місця знаходяться на паралельних вулицях. «Химера» й «Мармуляда» були у підвалі будинку на вулиці Чорновола, 23. А Центр Сучасного Мистецтва і книгарня «Під Лиликом» на вулиці Шевченка.

«Химера» запам’яталася мені найбільшими вечірками, помаранчевим кольором й пивом у слойках. «Мармуляда» — білим кольором, карпатською гербатою й літературниками й поетичними слемами. ЦСМ на Шевченка — виставкою Євгена Самборського «Ми ті, на кого ми чекали».

«Під Лиликом» — презентаціями книжок на задньому подвір’ї й обгортуванням книжкових покупок у папір.

Фото: Збруч
Рахівський поїзд до Львова за 11 гривень 

Рахівський поїзд продовжує їздити «дорогами» Укрзалізниці. Тут я сумую за часами, коли було не лінь прокинутись о 3 годині ночі, зібратись й почимчикувати на вокзал, щоб доїхати до Львова. І квиток на поїзд зі студентським коштував 11 гривень. 

Зараз я розумію, що i’m too old for this shit. 

Олександра Сосніна, фотографка:

«Крафтові» музичні підбірки

Плейлисти — це те, що перекочувало з 2000-х у 2010-ті, з касет і дисків у флешки й MP3 плеєри. Коли інтернет лиш з’явився і комусь з друзів вдавалося відшукати круту музику, її записували на CD-диски розміром 750 мегабайтів і дарували. За кілька років такі підбірки нової музики ми передавали на флешках або одразу копіювали на плеєри.

Cкладання плейлистів власноруч були чимось дуже особистим. Ми обирали треки для кожної людини окремо, враховували її вподобання, і так хотілося, щоб ця музика влучила їй просто в серце. Хіба ж це не любов?
Фото: Daniel Gaffey
Житомирські кав’ярні

Я не живу в Житомирі майже три роки, та це не заважає мені сумувати за кав’ярнями, які там закрилися. «Кавоманія» на вулиці Небесної сотні була більше, ніж просто закладом — тут постійно відбувалися виставки, книжкові презентації, покази фільмів, концерти та збори фотоклубу. Це місце було несхожим на все, що відбувалося в місті.

Фото: Олександра Сосніна
У кав’ярні «Брама» на Михайлівській я познайомилася з майбутнім чоловіком, провела там одні зі своїх найпрекрасніших побачень, прочитала кілька книжок, з’їла незліченну кількість сирників і маківників й випила першу каву з новим прізвищем, по дорозі з РАЦСу.

За кілька місяців «Брама» в Житомирі зачинилися, а я переїхала у інше місто. Хтозна, може, саме тому, що у цього міста є «Говорить Івано-Франківськ».

Фільми в кіно

Ми більше ходили в кінотеатри. Або то лише я — не знаю, але точно більше. Можливо, все через те, що зараз подивитися нові стрічки, як от «Шлюбна історія» або «Ірландець» можна вдома, якщо маєш підписку на Netflix, а деякі важливі прем’єри на кшталт «Маяка» в кінотеатрах Франківська просто не покажуть. Я сумую за тим часом, коли постійно ходила в кіно. Зараз же стрімінгові сервіси поглиблюють нашу інтровертність, а в український прокат не завжди виходять фільми, які я б хотіла подивитися.

Марія Глушко, журналістка:

Студентський квиток

2010-і — час мого навчання в університеті. Спершу я скептично ставилась до фрази: «Студентські роки найкращі». Але це щонайменше на половину правда. Студентський квиток давав можливість кататись в різні міста в кілька разів дешевше. Наприклад, зі Львова до Франківська можна було з’їздити за 30 гривень в обидві сторони. Та й часу кататись туди-сюди було значно більше. А зараз ледь не кілька місяців плануєш вихідні, а відпустку — ще довше. 

Та й активності в житті було значно більше в час навчання в університеті, життя здавалось насиченішим подіями та набагато яскравішим. Але може то я просто зараз бурчу і не помічаю простих радостей життя. Та чомусь доросле життя здається надто буденним і простим.

Фото: Владислав Машкін
Відсутність інфлюенсерів

Я пам’ятаю Instagram ще задовго до того, як там почалися всілякі розіграші, а звання «блогер» перетворилося в професію і спосіб заробітку, а «фітнес-моделі», «тренери», «бьюті-блогери» тощо стали лідерами думок для величезної аудиторії.

Для мене Instagram починався і досі є соцмережею про фотографію і знайомства. Саме завдяки цьому в моєму житті з’явилися дуже близькі мені люди, з якими я і досі спілкуюся, попри те, що ми мешкаємо в різних містах. 

Зараз Instagram все більше нагадує якщо не збір псевдоекспертів, гуру, фанатиків, то сайт з оголошеннями «купи-продай». А фотографія відходить на другий план, як і спілкування без усіх цих фільтрів та прикрас.
Свіжі альбоми від улюблених виконавців

Мені катастрофічно не вистачає нової музики від улюблених виконавців, які раніше ледь не щороку випускали по новому альбому або ж хоча б по новому синглу. Або ж випускають щось таке, що соромно слухати або вуха в’януть. Наприклад, зараз Rihanna швидше випустить нову туш, а Beyonce нову лінію одягу, ніж хоча б один трек. Враження, що Kendrick Lamar отримав Пулітцера і заспокоївся. Хочу нової якісної музики! Моє сердечко розбите, бо я вже встигла заслухати усі попередні альбоми до дірок. Сподіваюсь, у 2020 хоч щось зміниться.

Роман Тихий, фотограф, більдредактор:

Щоб краще погрузитись, варто включити цей трек:

Денді

Лампова 8-бітна музика і хардкор без збережень. Так, я згадую з ностальгією, як рятував принцесу Маріо і як проходив з другом Contra. Це я про ігрову приставку Nintendo, яку на просторах СНД знають за її китайською копіює Dendy. Цей період більше відноситься до 2000-х, але я перепроходив всі ці ігри якраз десь в 2010 на симуляторі.

Так, це не так «трушно», але було круто пройти всі ігри, які не зміг в дитинстві. 

Тепер ігри розвинулись до рівня фотореалістичної графіки. Але для того, щоб в ігри грало більше людей, їх треба було сильно спростити. Сумую за тим часом. 

Мульти

Мої ностальгічні струни зачіпають старі упороті мультики на ТБ. 

«Оггі та Кукарачі», «Сучасне рокове життя» та «Шоу Рена і Стімпі» були класикою упоротих мультиків для мене. Зараз мені здається дивним, що таке взагалі могли показувати по телевізору, але тоді це було ок.

З «Шоу Рена і Стімпі» почалась так звана антидіснеївська анімація. Вони повпливали на «Південний парк» та на інші наркомультики. Теперішнім хорошим аналогом є Mr. Pickles (18+).

Головне фото: Jon Tyson

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору