Практична освіта. 4 історії франківців про навчання в коледжах

Університетська освіта — (майже) обов’язкова річ для багатьох в Україні. Бо престижно, важливо для майбутньої роботи і бо «батькам треба». Але «Куфер» пропонує звернути увагу на іншу ланку вищої освіти — на коледжі. І розібратись: як це — піти отримувати вищу освіту одразу після 9 класу і чим це відрізняється від навчання в університеті.

Четверо наших героїв розповідають, чому вони поступили до коледжів, на що було схоже їхнє навчання і чому воно виявилось дуже корисним (навіть якщо хтось і не довчився до кінця).

Софія Брус

копірайтерка, репетиторка

Навчалася на спеціальності учительки початкових класів англійської мови в Івано-Франківському коледжі імені Василя Стефаника. Після коледжу вступила на 3-й курс заочного відділення інституту.

Я родом з села і в нашій школі випуск вже після 9-го класу. Мені тоді було тільки 15 років, а мене вже сприймали як дорослу. Я — п’ята вчителька в династії вчителів, тому питання, куди вступати, не виникало.

Ніяких очікувань від навчання у мене не було. Перший рік у коледжі був стресовий, тому що ти дбаєш про себе сама. 

Це було раннє дорослішання — я б ще побула вдома

Коледж — це коли тебе оточують 25 суперамбітних людей, ти нікого не знаєш, і треба було встигнути вчасно сказати, бо все скажуть за тебе. Зі мною навчалися люди з ближніх сіл, але не було різниці між «міськими» і «приїжджими». Учні з сільських шкіл вчились навіть краще.

Нам дуже сильно допомагали, бо у нас викладали вчителі з досвідом. Серед них навіть одна директорка франківської школи. У коледжі ми мали конструктивний діалог з вчителями, там ми відчували себе реальними учасниками освітнього процесу. В інституті вже почався авторитаризм.

Мої державні випускні іспити зарахували як вступні в інститут — це привілей коледжу. 

Якщо ти йдеш у коледж з думкою, що хочеш бути офігенним лікарем, вчителем, то універ не дасть тобі такої бази. Я бачила, як ті, хто навчались в інституті з першого курсу, вчили те саме, що я в коледжі. Зараз інститут мені потрібен тільки для того, щоб в майбутньому у мене були ставка та кваліфікаційні категорії [вчительки], щоб мене взяли на роботу.

Зараз я копірайтерка, працюю репетиторкою англійської мови з дорослими, а дітей готую до школи.

Щоб зробити професію вчителя модною, викладачі повинні бути сучасними. Якщо до нас приходить викладачка й пропонує працю Василя Сухомлинського «Серце віддаю дітям», то ми це ще почитаємо, але сучасна дитина запитає, що це таке. Але вчитель — це й так професія не для кожного. Ти ж на результат працюєш. 

Читайте також: З Дубая до Франківська через Донецьк. Історія дівчини з міста скляних хмарочосів

Коледж дав мені розуміння, як треба робити, а як — ні, бо я дивилась на викладання інших вчителів.

Наприклад, у нас вже була викладацька практика. Я вже можу щось вигадати на 45 хвилин уроку, бо знаю багато технік викладання. Я довіряю собі і знаю, чому я це знаю. 

Петро Лазоришин

бариста

Після 9-го класу школи пішов вчитися на техніка та технолога харчової продукції в Івано-Франківський державний коледж технології та бізнесу.

Особливих мрій у мене не було. Я хотів бути автомеханіком і був категорично налаштованим проти університету. Але у коледжі є курси, які готують до вступу. Як виявилося, мама мене вже туди записала й заплатила гроші. Тож очікувань від навчання як таких не було. Це було більше для батьків.

Ресторанна справа у нас розвинута, але в коледжі навчали за стандартами СРСР. На парі устаткування ми вивчали посудомийні машини, які використовувалися минулого століття.

Навчання не сильно відповідало тому, як побудована робота в закладах сьогодні. Але були викладачі, які йшли назустріч, коли знали, що ти працюєш за спеціальністю.

Серед предметів, які мені запам’яталися, були: організація обслуговування у різних закладах, організація виробництва на кухні та в барах. Але барна справа мені не подобалась, бо наша викладачка ніколи не стояла за баром. Просто диктувала з книжки. 

Коли приходиш у реальний заклад — там усе по-іншому. Хотілось би новішої інформації, 

і щоб викладачі були більш причетні до того, що вони викладають. 

У нас на трьох курсах була практика на кухнях різних закладів міста. Якщо потрапляєш у нормальний заклад і можеш себе зарекомендувати, то можуть запропонувати роботу. Мені так пропонували роботу в одному готелі. Але я сказав, що не бачу себе на кухні.

Багато знайомих не розуміють моєї роботи. Коли розповідаю — кивають головою. Родичі також не дуже розуміють, чим я займаюся і чи можна досягти у цьому якогось успіху.

Для них більш престижною професією є адміністратор ресторану чи директор. Точно не людина, яка стоїть за баром або варить каву.

Зараз я дуже слабо оцінюю свої вміння як баристи. Треба багато їздити на курси. Але зараз я підвищую навички на роботі. 

Через економічні проблеми у колишніх країнах СРСР люди не могли дозволити собі такі продукти, як кава. Філософії кави, як в Італії, у нас точно не буде. Але ми намагаємося робити так, щоб люди цим цікавилися. 

Читайте також: Сусідська кав’ярня: як рік варити каву на районі і не закритись

Мені хотілося б варити каву приємним людям.

Тим, хто не думає, що каву варять другорядні люди. Тим, хто не ставиться до людей, які їх обслуговують як: «Я прийшов до тебе в заклад, тож бігай коло мене».

Кажуть, що люди ходять у заклади до людей, які у цих закладах працюють. Бо кава сьогодні — це спілкування, а не просто кава. 

Роман Тихий

UI/UX дизайнер, фотограф та більдредактор «Куфера»

Навчався у Коледжі електронних приладів на програмного інженера. Після коледжу вступив в Івано-Франківський національний технічний університет нафти й газу на програміста. З 3-го курсу і дотепер працює за спеціальністю.

Я дуже хотів бути художником. Але не зміг колись намалювати профіль дверей, тому батьки вирішили, що буду програмістом. 

Для мене вибір між коледжем і університетом не стояв. Причинами були мій брат, який теж вчився в коледжі, і ЗНО. Замість того, щоб здавати ЗНО, я здавав екзамен на одному аркуші, який стосувався програмування. Це було набагато простіше, ніж ЗНО. Тож я, коли вступав, взагалі не знав, що на мене чекає. 

Мої перші враження від коледжу: «Прощавай, школо, привіт, доросле життя». У мене був один дуже прошарений друг, який брав гроші за домашки. Він почав з мене приколюватись, і ми посперечались, що до кінця другого року в коледжі я буду програмувати краще за нього. Тож я догнав усе, чого не розумів в навчанні, і навіть перегнав. 

Коли створював програму — ніби створювати маленький світ.

Я зловив від цього кайф, почав писати курсові за гроші. На третьому курсі коледжу я дізнався про одну круту українську ІТ-компанію. Я ще навіть їхнього сайту не бачив, але сказав, що хочу там працювати. І вже на третьому курсі потрапив туди на роботу. От і працюю до цього часу.

Читайте також: Ліга коду і справедливості. Які супергерої працюють в ІТ-компаніях та як стати одним з них

Сильна сторона коледжу — багато технічних спеціальностей, пов’язаних з комп’ютером. Коли я вже перейшов в університет, виявилось, що програма коледжу багато в чому співпадала з його програмою. В університеті були одиниці нових предметів. 

У коледжі було відчуття сім’ї, що ти комусь потрібен.

За тобою ходить куратор, який нагадує: «Здай те, перездай це». А в інституті всім усе одно: ходиш чи не ходиш, вчишся чи не вчишся. В університеті взагалі було помітно, що ті, хто прийшли з коледжу, бачили життя більше. Ми були більш динамічні, швидко вирішували проблеми.  

У нас були старі компи з 90-х й працівники з колишнього заводу Позитрон за викладачів. Але це були люди з реальним досвідом роботи.

Пам’ятаю урок, коли встаєш і кажеш, звідки ти. Виявилося, що більшість моїх однокурсників були з села. Я думав: «Про що з ними буду говорити?». Але до 4-го курсу всі уже були «міськими». 

Слово коледж — круте, як в американських фільмах. Це вже більш доросле життя.

Мені здається, в сфері IT ніхто не дивиться на твій диплом і його колір. Я отримав диплом молодшого спеціаліста, і саме цей диплом приніс, коли пішов працювати за спеціальністю. 

У коледжі я навчився дуже швидко шукати інформацію, отримав базовий рівень знань. Я вийшов з коледжу і вже вмів щось робити. Спершу мене лякало навантаження, але потім я втягнувся. Навчився пробиватися, іноді хитрити, взагалі вирулювати стресові ситуації.

Анна Пашинська

архітекторка, урбаністка

З Кам’янця-Подільського, але наразі живе і працює в Івано-Франківську. Вчилась в архітектурному технікумі, Львівській політехніці та Технічному університеті Відня.

Не скажу точно, де ми з сестрою хотіли навчатися. Наш тато — дизайнер, але завжди мріяв стати архітектором. З мамою ми з сестрою танцювали, але хотіли бути дизайнерками. У підлітковому віці ми уявляли дизайн як прикрашання чогось. Зараз таке визначення я не дуже люблю.

Дизайн — це ж все-таки проєктування. 

Коледж був рішенням, щоб потім вступити до ВНЗ. Ми вступили на будівництво. Дизайном там не пахло взагалі. 

Спочатку був шок: одна одногрупниця і всі решта — хлопці. Але я відчула, що технічні предмети мені подобаються. Знання з коледжу — це технічні практичні навички. Вміння креслити плани, робити розрізи, геодезію території, порахувати конструкції. Потім, в університеті, була вдячна своєму коледжу, адже в школі в 10-му і 11-му класах ще вірші вчили, а у нас була геодезія та опір матеріалів. Люди, які мене оточували, вірили в цю освіту, у майбутнє цих знань. Ставилися до нас, як до дітей у дитячому таборі. 

Після коледжу ми могли б працювати за спеціальністю, але там ми не довчились — з’явилася можливість вступити до Львова на перший курс Політехніки.

Не розумію, коли диплом з університету став такою цінністю

Після розпаду СРСР технічні навички знецінились. Стало престижно бути власником бізнесу, тож всі почали вступати на менеджерів і економістів. 

Україна — країна з одним із найвищих відсотків населення з вищою університетською освітою. У нас прийнято, що кожен повинен мати диплом. У Відні цінність диплому відносна. Ми з сестрою так і не отримали диплом з коледжу, але у Відні познайомилися з «Теплим Містом». Там у нас були проєкти, де треба було щось робити своїми руками, і я знов згадувала коледж.

Читайте також: Від конфронтації до сумніву: у чому сила й слабкість мистецтва (спів)участі. Колонка Анни Пашинської

Коледж дав мені технічні навички та любов до будівельної справи. Це дозволяє говорити з будівельниками їхньою мовою. 

Я архітекторка і це жесть. Це чоловічий світ, плюс ейджизм. Коли на будову заходить дівчинка 25-ти років і починає розповідати, як все повинно бути, її не сприймають. Потрібен час, щоб повага до архітекторки вибудувалася. Але коли будівельники розуміють, що вони чогось не знають з нових технологій, а ти їм щось можеш розказати, виникає діалог. 

Коледжі — це освіта більш практичного спрямування. Ти знаєш, що отримаєш знання і підеш працювати. Академіки — це круто, але деякі речі робляться руками. І це треба комусь робити. 

 

Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору