Богдану — 21 рік, Дмитру — 32, Тарасу — 36. І всіх їх об’єднує любов до скульптури. Скоріш за все, ви бачили їхні роботи, або принаймні чули про них. Скульптури мамонтів — робота братів Пилипонюків. Творчість — це в них сімейне.
Звідки з’явилися ідея встановити мамонтів у Підгір’ї, в чому складності роботи скульптора та яка їхня найбільша професійна мрія — брати розповіли «Куферу».
Як стати скульптором: сімейний рецепт
Дмитро: Наш творчий шлях почався ще з діда. Усіх дочок він змушував працювати по господарству. Крім нашої мами — їй він дозволяв малювати, бо і сам любив це. Потім вона вступила у художнє училище, отримала неповну художню освіту.
Тарас: На тому її освіта закінчилась, бо життя змушувало поїхати на роботу за кордон. Але в мами є талант, я вже з двома художніми освітами можу це оцінити.
Дмитро: Коли згоріла церква в Горохолиному Лісі, де знімали фільм «Вій», маму запросили робити іконостас у новому збудованому храмі. Хоча взагалі живопис — це її хобі. Вона з батьком займалася гуртовою торгівлею, щоб нас прогодувати.
Тарас: Насправді творчість мами проявлялась у всьому. Будуючи будинок, весь декор самі з батьком робили — там є і картини, і різьба. Ми цей шлях не вибирали, все сталося автоматично. Коли закінчив школу, точно знав, що хочу малювати.
Дмитро: Мама нічого нам не забороняла, це сприяло розвитку творчості. Наприклад, мене змалечку залишали з пластиліном, аби я ним бавився. А коли в 1999 році народився наш молодший брат Богдан (15 квітня, як Леонардо да Вінчі), мама казала, що він буде класно малювати. І в нього дійсно гарно виходить живопис.
Богдан: Я спершу і поступав на живопис, у коледж Труша у Львові, але не пройшов конкурс. Про скульптуру думав, але саме про кераміку. Але брати надихнули, запросили у команду і зараз я радий, що так сталося.
Дмитро: Можна стати скульптором без освіти, але середовище дуже формує і збагачує людину.
Тарас: Чого варті лише люди, які вступають у академію мистецтв. У нас була дуже сильна група. Я у тій атмосфері кохався. Ти вчишся не тільки у викладача, а й у людей, які поряд з тобою, бо кожен — унікальний. Освіта це добре, якщо осмислено підходити до неї. У нас в академії всі були дорослі і чітко знали що хочуть.
Богдан: Я теж вважаю, що можна стати скульптором без фахової освіти. Наприклад, деякі художники пробують себе у скульптурі. Але це пов’язані діяльності. Щоправда, по скульптурах видно, коли людина самоучка.
Сімейний бізнес
Богдан: Усім керівництвом займаються старші брати, я поки допомагаю і вливаюсь в колектив. Хоча вже беруся за складніші ролі — як-от самостійно створювати скульптуру.
Тарас: Загалом нам комфортно працювати втрьох. Хоча командна робота дуже складна: треба вміти вгамувати свої амбіції, а ми дуже різні за характерами та поглядами.
Дмитро: Зате коли ми працюємо разом, нам вдається зробити це швидко.
Тарас: Наприклад, чотирьох 7-метрових мамонтів ми зробили менше, ніж за 6 місяців. Тоді ще Дмитро виривався для підготовки до свого весілля.
Дмитро: У командній роботі ми розділяємо етапи роботи, але не ролі між собою.
Тарас: Хто в чому кращий, те і робить. Я краще бачу кольори, тому займаюся фарбуванням. Ми про усе домовляємося на папері — ідеї, перші ескізи. А якщо щось не вдається — у процесі роботи змінюємо.
Дмитро: Наприклад, коли робили мамонтів, спочатку вивчали фотографії, кістки, розміри, розрахували пропорції мамонта. Потім визначили, де та які скріплення потрібні, придумували, як поставити мамонта. Ми його робили по частинах, вивозили, а на місці вже складали.
Дмитро: Ми з Тарасом ідеальна команда: я дуже вибуховий, а Тарас більше виважений.
Тому все працює потужніше, коли ми об'єднуємося. Брати — це дуже сильна річ.
Як виглядає робота скульптора
Дмитро: Наша щоденна робота починається з дослідження матеріалу, з яким будемо працювати. Наприклад, коли робили макет ратуші, звернулися до головного архітектора міста. Він дав архівні фото, старі креслення. Після збору інформації, визначаємось з матеріалом і плануємо розрахунки. І тільки тоді приступаємо до роботи. Інакше робота буде порожньою, вона не буде притягувати погляд.
Тарас: Коли немає комерційних замовлень, займаємося творчістю. Або ж акумулюємо енергію, необхідну для творчості.
Дмитро: Бо творчість — це не серійне виробництво, її не можна штампувати день за днем.
Тарас: Ми досліджуємо всі матеріали, але найкращі — природні.
Дмитро: Працюємо з глиною, бетоном (наприклад, мамонти — бетонні на залізному каркасі). Працювали з бронзою, гіпсом. Щоб сформувати залізний каркас, є трубогин — спеціальний важіль, яким можна гнути арматуру.
Тарас: Це фізично важка робота. Після мамонтів ми були дуже виснажені. Цю технологію ми випрацювали для себе самі. Каркас зварювали тут, на арматурному заводі.
Дмитро: Не любимо пластик. Він псує здоров’я і дуже токсичний, навіть якщо працювати у респіраторі.
Тарас: Єдиний раз, коли працювали з пластиком — це макет ратуші, розташований у Бастіоні. Хотіли зробити кілька таких макетів зі старими будівлями Франківська. Але кошторис перевищив межі, тому зупинилися на одному.
Богдан: Я працював поки лише з деревом і каменем м’якої породи (пісковик, вапняк) — на таких легше вчитися. Одна з технологій, у якій працюю, це заливка у форму — коли форма обкладається гіпсом (наприклад, рука), вона засихає і всередину заливається бетон чи гіпс, і так виходить копія тієї руки. Потім форма зачищається, фарбується.
Прикарпатські мамонти
Дмитро: З Підгір’я походить багато крутих людей. Фестиваль Underhill теж звідти. Вони побачили наших атлантів [яких зробили у 2015 для однієї новобудови] і звернулися до нас.
Ідея створити мамонта з’явилась після знайомства з Марією та Юрієм Козакевичами. Вони тоді займались проєктом краєзнавчого музею в ратуші і хотіли встановити там Старунського носорога [рештки якого знайшли на Богородчанщині, але який зберігається у музеї в Кракові]. Нас ця ідея надихнула. Спочатку вони шукали меценатів, щоб реалізувати це, але нічого не вдалося. Тоді я запропонував Юрі показати цю ідею Underhill. За ніч він зробив презентацію «Парку Кайнозою». Інвестори закохалися у цю справу і так ми почали робити мамонтів.
Дмитро: Носоріг вважається найкраще збереженою знахідкою у світі. Навіть внутрішні органи збереглися. У Львові також зберігається скелет мамонта, знайденого теж у Старуні.
Тарас: Тому важливо привернути увагу до дослідження, щоб провести розкопки.
Дмитро: Наше завдання розповісти про це місце. Але без замовників не було б таких великих скульптур. І ми дуже вдячні, що замовники в нас повірили.
Тарас: Цей парк, до того ж, плюс для України. Я вірю, що і наша робота зробить внесок у розвиток держави — привабить туристів, наповнить бюджет.
Практичне мистецтво
Дмитро: Є творчий шлях і ремісничий. Ми пішли більше ремісничим шляхом — вкладаємо свою творчість у те, що хочуть люди. В принципі нас це тішить. Але ми не нав’язуємо свою думку.
Дмитро: У кожного з нас є ще творчий потенціал, який хоче вистрілити. Вже є творчі доробки, але поки не вистачає ресурсів і часу — в брата сім’я, в мене сім’я.
Тарас: Художник — це вищий рівень. Але співіснувати ремісник і митець можуть.
Дмитро: Загалом мені ближчий шлях істини: художник доносить ідею, в яку вірить. Скульптор про неї не говорить, але може поставити монумент, який певним чином може вплинути на людину. Якщо йому вдається це реалізувати і продати роботу замовнику без його втручання, він уже доніс до людини свою думку. Як-от «Крила» у Провансі.
Дмитро: Дуже класно скульптор Володимир Одрехівський сказав, що неможливо створювати скульптуру іншу, ніж в цей час, у якому живеш, який тебе наповнює. Скульптор — творець історії. По скульптурі можна зрозуміти, що відбувалося у момент її створення.
Тарас: Ми — як дзеркало епохи, у якій живемо.
Тарас: Митець не може творити, не зважаючи на запит аудиторії. Мусить бути взаємодія між людьми.
Але художник не питає людей, як йому зробити свій твір. Діалог відбувається після того, як він вже зробив роботу. Завдання митця зробити твір, який міг би змінити цей світ, людину. Автор може навіть цього не розуміти, а просто бути передавачем інформації.
Богдан: На мою думку, сучасне мистецтво зараз може бути будь-яким. Зараз популярні інтер’єрні скульптури, або величезні паркові (як-от у Львівській галереї PARK30320). Особисто мені цікавіше створювати абстрактні скульптури.
Дмитро: Деколи люди беруться не за своє, виставляють це на загал — так і з’являється кітч. Це руйнує смак людей, які не розуміються у цьому. Хоча важко судити, який смак правильний.
Тарас: Серед музикантів кажуть, що на концерти класичної музики ходять переважно музиканти. Так само на виставку художників здебільшого приходять художники. А більшість, на жаль, не хоче у цьому розвиватися.
Бути скульптором в Україні
Дмитро: Замовники у Франківську самі нас знаходять. Часом ми пропонуємо ідеї замовникам і, якщо їх сприймають позитивно, приступаємо до співпраці. Рекламою ми ніколи не займалися.
Тарас: Та й не вміємо це. Скульптором в Україні бути складно, але це не проблема, треба бути гнучким і розвиватися.
Дмитро: Хочеться, щоб у Франківську утворилася велика скульптурна майстерня і львівські скульптори, які родом з Франківська, повернулися сюди.
Тарас: Художник не може без замовлення. Всі колеги, зрештою, так працюють. Щоб відкрити виставку, треба мати певний бюджет, для матеріалів потрібні гроші. Є замовлення — є і творчість.
Богдан: За останні роки у Франківську все більше відбувається творчих подій — виставки, проєкти.
Тарас: Хоча зараз виставки тут проводять не часто — все ж пандемія. Ми тусовок сильно і не відвідуємо, бо кожен у своїй роботі. Мрію, щоб утворилась організація скульпторів, от як є Спілка художників.
Дмитро: І замовники знали б, куди треба звертатися за скульптурою.
Тарас: Ми часто перетинаємося з іншими художниками на замовленнях, наприклад, з Олесем Базюком. Разом робили один проєкт для будівельної компанії: пропонували зробити різноманітні дитячі майданчики біля дому. Задум був у тому, щоб трішки зламати шаблонне мислення — адже якщо дитина бавиться на однакових майданчиках, то і розвиватися буде однаково. Але замовник не оцінив концепції.
Митець і місто
Дмитро: Ми пробуємо робити прикладні об’єкти, мистецькі речі, які виконують певну функцію.
Тарас: Скульптор у місті виконує сакральну функцію, тому що скульптура у місті має змінювати людину. Ми до цього відносимося відповідально.
Дмитро: Також хотіли зайнятися реставрацією в місті. Бо цим займаються дилетанти, і ми бачимо, як псується архітектура міста. Зазвичай вставляється нова ліпнина, а стара автентична йде у смітник. Часом об’єкт помальований декількома шарами фарб — це неправильно.
Тарас: Проблема нашої епохи, що деякі люди хочуть робити швидко, дешево і сердито.
Дмитро: І беруться за ту справу, яку не вміють.
Дмитро: У нас була історія з будинком на куті Чорновола. І нам запропонували зняти акуратно ліпнину на реставрацію. Ми почали знімати шари фарби з неї, а там їх виявилося 12. А під ними класна ліпнина. Зараз вона зберігається в Музеї міста в Палаці Потоцьких.
Дмитро: У місті ще є наші скульптури — наприклад, пузатий пивовар на Стометрівці. Атланти. Ратуша в бастіоні.
Богдан: В плані комунікації усе починається з ескізу, який утверджується у міській раді. Об’єкт має бути пов’язаним з міським простором і архітектурою. Якщо ставиться бюст людині, то має вибиратися місце, пов’язане історично із цією людиною.
Взагалі треба навчитися співпрацювати з міською владою, вміти доносити свою думку і мати авторитет. Треба також грамотно вміти поєднати сучасне і класичне.
Про що мріють скульптори
Дмитро: Наша колективна мрія — це майстерня братів Пилипонюків, бо зараз своєї не маємо, орендуємо тільки на час замовлення.
Тарас: Мрію реалізувати свій потенціал, знайти себе. Твір має змінювати людину, тому моя мета і мрія — щоб кожна робота зачіпала струни людської душі.
Богдан: А в мене мрія заробити на «Теслу». Тобто, успішно реалізуватися як скульптор, маючи достаток. А також мати майстерню і хорошу команду.
