Митець у просторі. Фотопроєкт про творчі майстерні на Промприладі

У 1943 році в центральному кампусі Массачусетського технологічного інституту звели тимчасову дерев’яну споруду для фізичних лабораторій. Попри незручні умови і те, що приміщення планувалось як тимчасове, Building 20 стало магічним інкубатором програм МІТ. Адже люди різних спеціальностей постійно перетиналися там, що давало змогу обмінятися думками та започаткувати нові ідеї.

На франківському заводі Промприлад митці, які працюють у різних напрямках, облаштували собі майстерні. «Куфер» зазирнув до них, аби побачити, як в місті формується нове мистецьке середовище.

Василь Стефанишин

Художник і педагог

Я займаюся мистецтвом, відколи себе пам’ятаю. Пригадую, що перші замовлення отримував у садочку — малював тим, у кого не виходило. Згодом поступив у художню школу, потім було училище, один виш, інший. Якщо порахувати, моя формальна освіта зайняла 17 років, хоча я постійно продовжую навчатися.

Коли повернувся з навчання зі Львова, зрозумів, що у квартирі чи будинку батьків всі мої картини та матеріали не помістяться. Потрібна була майстерня. Цю знайшли завдяки інтуїції моєї дружини, яка була на 7 місяці вагітності, і ми поєднували прогулянки з пошуком місця для роботи. Просто зайшли поглянути на приміщення, що знаходилися на території заводу.

Нехай тут небагато місця, але мені достатньо. До того ж, легше обігріти зимою. Це моя професійна нірка — тут зберігається весь професійний мотлох. Крім цього, після появи дитини, вдома дуже складно тримати розчинники чи фарбники.

З появою сусідки Яни стало веселіше. Згодом сусідні приміщення почали займати колеги, так стало формуватися своє середовище. Це тішить не менше, ніж майстерня — є до кого піти, якщо треба позичити фарбу, отримати пораду або поговорити про життя.

Мені здається, є стереотип, що художники — індивідуалісти. Хоча насправді у будь-якій професії важливою є підтримка своєї гільдії. 

Деякі з меблів, які тут можна побачити — серванти зі старих корпусів Промприладу, які вдалося врятувати від смітника.

Також ми з Яною приносимо сюди різні речі, аби надихатися минувшиною. Скажімо, тут є перший візуальний спогад мого дитинства — килимок, на якому котик, тато і мама грають у шахи (можливо, через це я і полюбив шахи). А моя сусідка Оксана принесла оленів, як шматочок свого дитинства.

Дім — це зона відпочинку, тому працювати там складно. Натомість у майстерні робоча атмосфера. Тут інший світ, сюди часом тікаєш від зовнішніх проблем і стає легше, така собі трудотерапія. Тут час не відчувається, буває, що й поїсти забуваю.

Можливо, я взагалі б не працював, аби не майстерня. Тут як в спорті — потрібно тримати свою форму в інтелектуальному тонусі.

Я так своїм вихованцям кажу: «Ви малюєте мозком, руки — лише тримачі інструментів». Найскладніше в мистецтві — знайти інтелектуальну проблему, яка буде цікава тобі й суспільству і не схожою на таке, що повторили уже 150 разів. Тоді вже йдуть пошуки форми, як цю ідею втілити.

Є складність у самопрезентації, маркетинг і менеджмент — мої слабкі сторони. Ще бракує часу: я викладаю у Художній школі і протягом останніх двох років працював художнім керівником Центру сучасного мистецтва, у вересні звідти пішов. Залишив для себе лише художню школу, бо це робота для душі, а вільний час проводжу тут, у майстерні.

Останню серйозну виставку мав два роки назад. Зробив надто велику паузу, треба створювати новий проєкт. Особливо коли вихованці запитують: «А коли у вас виставка?», стає незручно. Хоча працюю, маю замовлення, які допомагають заробити, але це не творчість, це просто ремісництво. Для міста я корисний як монументаліст, але за великим рахунком, воно не знає такого митця як Василь Стефанишин.

Картина з серії "Проєкції"

Поки що у Франківську у плані розвитку мистецького ринку дуже спокійно, але він ще народиться. Якщо з’являються мистецькі угруповання молодих художників, з них мають визріти і люди, які готові працювати для їхнього продажу. Просто треба дочекатися і не закинути цю професію — бо більшість людей закидає, не давши цій насінині прорости.

Поважаю людей, які довго працюють — вони здолали багато бар’єрів, аби творити. І я це відчуваю — від родичів повного прийняття не маю, а хтось, напевно, взагалі вважає мене неадекватним: «Як ти ще досі не маєш машини своєї? Тобі 35, а ти дурнею займаєшся». Тому загалом з багатьма людьми мені важко знайти спільну тему для розмови.

Художник — це не тільки бокальчики з вином і дискусії про вічне. Для того, щоб з'явилися клієнти, потрібен час.
Робота учениці Василя

А до цього молодим важко, усі шукають підробітки. Я, наприклад, займався монументальним мистецтвом, працював по церквах. Живеш у глухих селах, у старих хатах, вночі по тобі бігають миші. Нормальної хати художникам ніхто не дасть — дають стару і непотрібну.  Мені тяжко працювати самому, цікавіше, коли є якесь середовище. Робота в ЦСМ і в художній школі дала мені цю соціалізацію.

Часто роботу художників ідеалізують і знецінюють, а малювання не сприймають за роботу. Таке сприйняття у нас через те, що у СРСР не толерувалися інтелігентні професії, треба було працювати фізично. 

Хоча це суть нашого менталітету — віддавати велику шану традиціям, на мою думку, їх треба зберігати, але це не має бути основною ідеєю культурного розвитку. Треба формувати нові сенси. Хтось з мудрих казав, що мудрі нації вкладають більше ресурсів в освіту і в науку, а колонізовані — тільки в традиції.

У Франківську — незоране поле мистецького потенціалу, і це завжди цікавіше, ніж вкорінені традиції. З одного боку погано, що в нас немає своєї школи, як у Львові чи Одесі, хоча у нас є цікаве локальне явище — Станіславський феномен. Але з іншої сторони — це табула раса.

Будь-яке середовище людей потребує мистецтва. Цим ми відрізняємося від інших істот – здатністю мислити і потребою в інтелектуальному та естетичному продукті. Але я говорю про якісне мистецтво. Бо коли бракує якісного, переважає кітч. Наше суспільство не дозріло до того, щоб зрозуміти сучасне мистецтво. Тому завдання професійних художників — витісняти кітч.

Максим Гайдученко

Фотограф, відеограф, дизайнер

Я все життя займався творчістю. Спершу вчився в майстра Володимира Чернявського, також закінчив Прикарпатський університет імені Стефаника за спеціальністю «Дизайн».

У першу чергу вважаю себе художником, але, захопившись музикою, спробував зводити свою роботу до медіа. Музикою почав займатися у Франківську — у 1998 році грав фанк з гуртом «Дикий собака Дінго». А на початку 2000-х переїхав до Києва, де змінив амплуа і потрапив у метал. Паралельно почав працювати на телебаченні.

Нині мене цікавить проєктна робота — фестивалі, музичні стрімінги, створення муралів тощо. Маю ідею запустити дитячий творчий проєкт у співпраці із художніми школами, на що надихнув мій 8-річний син.

Я прийшов до думки, що художники, попри свою самостійність, не досягнуть успіху без команди. Для спільної роботи ми у цих майстернях і зібралися. Це такий собі творчий гуртожиток. 
Кавабрейк

З Олесем та Ольгою працювали разом і раніше, у приміщенні на вулиці Дудаєва. Але в певний момент орендувати ту майстерню стало проблематично і Олесю поталанило знайти цю локацію на Промприладі. А через рік сюди заїхав і я. Тут вистачає місця на всіх і це дозволяє обростати новими знайомствами. Тут як вдома, але все ж інакше. Вдома працювати неможливо — постійно щось заважає і разом з тим надто комфортно. Сюди ж мотивує приходити пташечка, яку потрібно годувати.

Творчий і мистецький потенціал Франківська є, але він роз’єднаний. Складається враження, ніби люди хочуть не реалізуватися, а доказати один одному щось, тому результату мало. Бракує комунікації, тому наразі пріоритетна задача — створити творче середовище для обміну думками. 

Місту я продаю скоріше комерційні проєкти. На мою думку, мистецтво і бізнес мають йти пліч-о-пліч. Художники, у свою чергу, дещо страждають від провінційного інфантилізму — вони не вміють продати себе.

Мистецтво створюється містом, воно потрібне йому, інакше це буде тимчасове селище для племені. У мистецтві є велика відповідальність — твори без пояснення, за межами контексту, можуть мати нехороші наслідки.

Провокаційне, бунтарське мистецтво має цінність тоді, коли має своє місце. Так само з мистецтвом у місті — воно має бути у правильному місці у правильний час. Звичайно, всі найвишуканіші прояви у мистецтві колись були бунтарськими. 

Творчість дає мені усвідомлення існування божественного начала. Вона знайомить мене з прекрасними людьми, дозволяє працювати з ними, товаришувати і творити спільну історію. Це те, від чого я щасливий і що дає силу займатися цим далі.

Олесь Базюк

Художник

Я займаюся живописом, але професією це не вважаю. Це швидше образ життя.

Я займаюсь творчістю 20 років. Після Прикарпатського університету вступив до Академії мистецтва у Львові. Оточення там дуже вплинуло на мій світогляд, адже людина не стає художником, коли бере пензля до рук.

Формування і шліфування особистості відбувається до кінця життя завдяки середовищу. Більшість митців потребують обміну і демонстрації своїх робіт. Виняток — лише кілька унікальних світових художників-аскетів. 

Я професійно займаюся сакральним мистецтвом. Це, зазвичай, роботи у церквах. У цій сфері високо цінується якість та віртуозність техніки. Однак зараз мені хочеться надати більше змісту роботі, а технологію звести до мінімуму.

Мистецтво дає можливість бути вільним — я не ходжу на роботу у звичному розумінні, хоча, звичайно, маю замовлення, які виконую за оплату. Бували моменти, коли думав зупинитися і почати свій бізнес, але все одно залишаюсь у мистецтві і вкладаю в нього всі ресурси.

Ця майстерня і в хорошому, і в поганому значенні є перехідним етапом у житті, роботі, у формуванні колективу. Ми з Олею вже змінювали місце для майстерні — раніше працювали з усіма колегами в одному приміщенні. Але часто розбігалися у побутових інтересах і прийнялися за пошук нової локації. Плюс цього приміщення у тому, що всі у різних кімнатах, але в межах однієї території. Є можливість звернутися до колег з новою ідеєю, поділитися емоційними переживаннями або досвідом. Хоч побутові умови на старій майстерні були кращі, тут краща атмосфера і середовище.

Повертатися до праці вдома, як у студентські роки, не хочу. Мій викладач привчав не працювати удома, порівнюючи малювання зі стабільною роботою 8 годин на день, інакше це залишиться на рівні хобі. 

Кожен регіон має свої особливості; наприклад, є Закарпатська школа художників, Волинський іконопис. Вважаю, що Франківськ не має відставати. Але для цього потрібно працювати, створювати фонди, угрупування митців. Потрібні меценати і менеджери.

Для містян я продаю кітчуху різної складності. Якщо говорити про більш творчі роботи — це мурали. У Львові, наприклад, бачу більше можливостей продати свої твори — там більше музеїв, галерей. Щоправда, моя лінь і брак інтересу заважають мені слідкувати за тим, що відбувається тут. Лише з відгуків чую про різні ініціативи. Знаю про діяльність Підземного переходу Ваґабундо, дуже подобається, як працює наш Драмтеатр. Мрію, щоб тут формувався мистецький ринок.

Проблема Франківська в тому, що ми живемо патріотизмом, релігійністю, а вони дуже віддають кітчем. У таких творах зазвичай немає глибокої ідеї, однак на них є попит. Хоча зараз з’являється нове покоління, яке має інший погляд.

Мистецтво потрібне місту. Воно соціалізує людину, змушує думати. Крім того, що мистецтво — потужний інструмент пропаганди, воно дозволяє підійти творчо до будь-якої проблеми.

Мистецтво — воно як спеція.

Зоряна Козак

Художниця, фотографка, керамістка

Я почала займатися малюванням приблизно 3 роки назад. Хоча мене завжди тягнуло до творчості. Однак саме 3 роки я зустрілась з франківським художником Мирославом Яремаком, який повністю змінив моє бачення мистецтва. Відтоді я почала писати олійними фарбами, згодом перейшла на акрил. Він швидко сохне і порівняно дешевший, що, як на мене, передає швидкий темп життя. Окрім малювання, займаюся фотографією: почала з плівки, згодом перейшла на цифру і зараз експериментую з відео.

Взагалі я зі Львова, але народилась у Франківську і жила тут до 3 років. У Львові закінчила університет Франка за спеціальністю англійська філологія. Продовжувати навчання на магістеріумі не хотіла, тому вступила до Краківської академії на менеджмент. За 2 роки, поки жила там, дещо втратила контакт зі Львовом, хоч там залишилися близькі друзі. Але повернутися до України хотіла. Так почався новий етап життя у Франківську.

Це моя перша майстерня, і вона суперкрута. Я дуже її люблю і, попри мінливість світу, сподіваюся тут затриматися. 

Я пробувала малювати у квартирі, але це виявилося неймовірно важко: олійні фарби мають специфічний запах, спати при ньому неможливо. Тому майстерня — це вдале рішення. Керамікою займаюся переважно у львівський майстерні — там є піч і місце для зберігання сухої глини.

Я самітниця, але завдяки сусідам по майстерні задовільняю потребу не лише у спілкуванні, дружбі, а і в професійній пораді. 

У Івано-Франківську є творчі люди. Попри те, що в Україні мистецький розвиток та освіта не на високому рівні, охота до мистецтва лишається. Обставини відсіюють тих, кому це стає не цікаво, залишаються ті, хто дійсно горить справою.

Хоча я демонструю свої твори на виставках, покупець серед містян ще не дозрів. У нас звикли купувати пейзажі та натюрморти, щоб прикрасити дім. Але ця ніша не актуальна для мене. Моя творчість попиту не має, але вірю, що у мене все попереду. Тим більше ми живемо у цікавий і мінливий час можливостей — можна послати роботи на конкурси, подаватись на гранти. Загалом, у Франківську небагато людей готові купувати мистецтво, але завдяки інтернету в мене є цілий світ.

Скоро планую першу персональну виставку, для якої створюю керамічні маски. Для мене це важлива подія, бо я не буду обмежена рамками запропонованої теми і роботами інших митців.

Місту без мистецтва ніяк. У Франківська є багато задатків, щоб стати мистецьким центром. Мистецтво проявляється багато у чому — навіть у буденності. Просто треба працювати. Тому я дуже рада тут жити. В мене є з ним певний зв’язок, мабуть, через те, що тут народилася.

Богдан Калинець

Музикант

Музика — для мене щось особливе. Я слухав її з дитинства, але почав займатися 5 років тому. У 17 років купив акустичну гітару і займався по 6-8 годин на день. Вчився сам, завдяки інтернету і порадам музикантів. Важливо було навчитися чути, що я граю, бо коли людина грає музику, кайфуючи від процесу, вона не може об’єктивно оцінити її.

Мої основні інструменти — бас-гітара і гітара, у планах на майбутнє — навчитись грати на барабанах і фортепіано. Протягом року вчився грати на кларнеті, але у зв’язку зі здоров’ям довелося припинити заняття.

Нині граю у гурті NUG. Я завжди знаходив людей, ми організовували репетиції, де грали кавери на різні відомі гурти. Пробували і своє придумати — і це найважче, бо кожен зацікавлений у своєму.

Репетеційна база

До Промприладу потрапив на запрошення гурту Карваліза. З ними я грав як бас-гітарист два роки, а після розпаду потрапив саме сюди, у це приміщення, до гурту Nug. Вони грали тяжку музику — і це було вражаюче. У хлопців, які заснували гурт, непоганий музичний бекграунд. Це той рівень, якого мені бракувало в Франківську і до якого я прагнув. Поки мав сили і бажання, постійно підтягував технічну сторону гри. Зараз це важче робити, оскільки я дорослішаю і задумуюся, де влаштуватися на роботу, аби поєднувати служіння людям і мати достатньо грошей для життя.

З Nug граю вже більше 2 років. Хлопці у гурті старші, вже довели свою майстерність до потрібного рівня. Наприклад, мені 23, а найстаршому учаснику — 38. Вони мають доросле життя, заробляють на сім’ю і не всі мають змогу проводити час тут. Мені поталанило — я поки маю змогу сидіти над музикою більше.

Спеціальний простір мотивує до праці — робота тут йде простіше, можу годинами не відриватися.

Мені лестило те, що мене запросили до гурту, але потім стало важко. Ці хлопці безкомпромісні і мають своє бачення на стиль. Ми рухаємося в постметал і прогресив-метал. Тому доводиться тримати свої ідеї при собі і рухатися за заданим курсом. З іншої сторони, відчувається розвиток — ми підписали контракт з американським лейблом Willowtip Records, маємо свій диск, працюємо над новим альбомом.

Я знаю багато прекрасних музикантів в Івано-Франківську, але розкриттю їхнього потенціалу заважає якийсь бар’єр. Хтось каже, що в місті не налагоджена комунікація, хтось каже, що потрібно професійніше займатися. Мені важко про це судити, але вважаю, що музикантам потрібно регулярно грати разом, записувати, слухати, аналізувати — і так по колу. В результаті може вийти цікава музика. Також музикантам не вистачає сприятливих умов та фінансової самостійності для створення якісної студії звукозапису.

Мені потрібне мистецтво, а якщо я — шматочок цього міста, то і місту воно потрібне теж. Мистецтво робить місто красивішим, різноманітнішим. 

Читайте також:

Дякуємо, що дочитали до кінця! Якщо вам сподобалось, то ви можете підтримати нас і допомогти «Куферу» робити більше матеріалів.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору