Франківський театр — як мотор Ferrari в кузові «Лади». Як режисер Жуль Одрі будує ...

Одного разу Жуль Одрі приїхав до Івано-Франківська на гастролі своєї вистави, і залишився тут працювати. За рік він вивчив українську мову, поставив дві вистави, а ще дуже полюбив це місто. 

Він розповів «Куферу» про те, чим відрізняються сучасний український та європейський театр, про роботу над виставою «Фелікс Австрія» за романом Софії Андрухович, і про робочий день режисера.

З дитинства хотів смішити інших

Ще будучи дитиною, коли осінніми вечорами, в суботу чи неділю, вся сім’я збиралась разом, я завжди намагався усіх розсмішити та розвеселити. Був клоуном, з якого всі сміялись. Тоді мої рідні казали: він буде актором.

Коли у 10-11 років хлопці ходили грати у футбол чи баскетбол, я пішов у театральну майстерню. І одразу відчув, що це те, що мені потрібно.

Я починав як комік. Зрештою, маю диплом актора театру і кіно. Як актор реалізувався на телебаченні і у французькому театрі, коли мені було від 18 до 22-23 років. Пізніше контрактна система у Парижі стала для мене нудною. Актори там не мають постійної трупи, а працюють за контрактами. Пів року або навіть 10 місяців можна просидіти вдома без роботи, або потрібно шукати зйомки. В Парижі є тільки одна постійна трупа — Комеді Франсез (Comédie-Française). Але у 20 років я не міг просто так туди поїхати і влаштуватись на роботу.

Я собі казав: «Давай ти будеш режисером, щоб самому керувати своєю творчістю. Ти будеш вирішувати, що робити і не чекати інших режисерів, які дали б тобі роботу».

Я дуже хотів грати Гамлета, але ніхто не хотів брати мене на цю роль. Тож запропонував своєму товаришу: давай я буду режисером, а ти будеш актором, гратимеш Гамлета. Так у 2014 році у Парижі я поставив свою першу виставу Looking for Gamlet («В пошуках Гамлета»).

Завжди кажу, що я не на 100% режисер. Я — актор, який керує іншими акторами.

Для мене режисер — це той, хто знає [як треба робити]. І я не почуваюсь тим режисером в академічному значенні цього слова. Коли я працюю з акторами, завжди кажу: я не знаю, ми зараз будемо це вивчати разом. Звичайно, я знаю декілька речей про мистецтво. Але мені більше цікаво не знати, а пізнавати це разом з акторами.

Від Парижа до Франківська

Моя бабуся живе в Парижі, але має єврейське коріння у Румунії. Одного разу ми говорили з нею про статтю, в якій йшлось про те, як Путін хоче реабілітувати спогади про Сталіна. Так ми заговорили про життя у час Радянського союзу. І я розумів, що тут є щось важливе для мене, тому потрібно шукати цей сюжет далі.

У 2015 році у київському театрі «Золоті ворота» відбувалась Міжнародна конкурс-лабораторія для молодих режисерів. Я був там 5-6 днів і поставив ескіз вистави «Страждаючі» іспанського автора Антоніо Аламо. Після чого Стас Жирков, художній керівник театру, запропонував мені зробити свою виставу про Сталіна «Сьогодні вечері не буде». Так почалось моє життя в Україні.

Прочитана думка

Вперше до Івано-Франківська я потрапив під час гастролей із Французьким інститутом в Україні зі своєю виставою «Сьогодні вечері не буде».

Завжди пам'ятатиму, як перший раз вийшов на стометрівку у Франківську: тоді було сонячно, атмосфера була дуже гарна. Тоді я сказав собі: «Тут має бути круто жити».

Це була дуже швидка думка. А потім, мені здається, Ростислав Держипільський прочитав цю мою думку. Він запитав, що я хочу поставити після вистави про Сталіна. Я відповів: «Калігулу». Він запропонував робити цю виставу у франківському театрі, а потім запропонував посаду головного режисера.

Рік у місті

Я живу в Івано-Франківську рік. Вже знайшов різні місця, де люблю двіжувати, їсти, ходити в кіно. Це неймовірно культурне місто. Воно, як сім’я: маленьке, зручне і має дуже теплу атмосферу. Тут є гори, в яких є душа. Гуцульські традиції — неймовірні. Це нові для мене почуття. Проте за рік, відколи я приїхав сюди, у місті для мене майже нічого не змінилось. Крім пандемії та карантину.

Самотність — це добре

Коли я читав книжку «Фелікс Австрія», то був дуже особливий досвід для мене. Я тільки-но сюди переїхав, лише починав вивчати мову. Я відчував самотність не через Франківськ, а через цю ситуацію, в якій я був іноземцем. Але це нормально: відчувати самотність через незнання мови. І у книжці «Фелікс Австрія» є історія про самотність. Вона про те, як любити себе, як не шукати різних любовей, а як шукати свою. Як ми можемо жити самі, бути самі.

Зараз я вже можу більш-менш говорити українською мовою, більш-менш знаю це місто, прем’єра «Фелікс Австрія» відбулась, почуття самотності минуло. Але самотність — це не погано. Для мене це добре почуття.

Діалог замість лекцій

Я був актором, тому знаю, що мені потрібно, як акторові, щоб творити. І я шукаю це почуття в тих акторах, з якими працюю. Я все зроблю, щоб актори у моїй команді розуміли, що вони роблять. Завжди запитую в них: «Є питання?». Наприклад, під час роботи над «Фелікс Австрія» ми працювали не з драматичним матеріалом, а з романом. Спершу я дав акторам два тижні, щоб вони прочитали книжку. Коли ми зустрілись на обговорення, у команді було 8 акторів, і це було 8 думок про книжку. Ми обговорювали сюжет, ситуації, говорили про те, як це буде на сцені. В результаті в нас вийшла вистава-діалог.

Якщо я відчуваю, що репетиція стає лекцією режисера для акторів, то я зупиняю процес і кажу «До завтра».

Є, звісно, такі моменти, коли режисер каже свою думку. Але я завжди чекаю і шукаю діалог. Вірю, якщо діалог між акторами і режисером звучить під час репетицій, то глядачі будуть відчувати це під час вистави.

Над «Калігулою», моєю першою виставою у Франківському драмтеатрі, було важко працювати. Але це було важко не через те, що я погано знав українську, а через сам сюжет твору. Адже це трагедія про авторитаризм і деспотизм. У мене майже не було часу на роботу. З акторами спілкуватись було важко тільки перший тиждень. А потім ми почали шукати спосіб говорити через фізичне тіло, крутячи текстом. Ми створили нових персонажів, додали новий текст, якого Камю не писав, нову ситуацію.

Ця вистава — кошмар для глядача, бо її складно зрозуміти. У ній розуміння іде через почуття, яке має пережити публіка.

Франківська публіка vs. французька публіка

В Івано-Франківську я живу вже понад рік і можу сказати, що франківську публіку цікавлять історії. Після вистави вони хочуть щось пам’ятати. Таке сприйняття, мені здається, виходить від української культури та літератури загалом: там завжди розповідають історії. Зараз я працюю над наступною виставою за Гоголем — «Гоголь-кабаре». У «Вії» є багато містичних історій. І мені здається, що публіка чекає класної сценографії, костюму, мізансцени. Вони люблять акторів, які розказують історії.

А публіці у Франції зараз більш цікаві перформанси. Глядачі чекають на сучасність: на роботу світла, звуку, мізансцени. Король мистецтва у Франції зараз — режисер. У Франції зараз мода на театр без історій, без персонажів — пост документальний та пост драматичний театр. Всі ці «пост» театри означають, що вони вже не драматичні, вони не розповідають історій. Проте це мода. Через рік чи два все може змінитись.

Як француз, я не маю права казати, що в Україні бракує пост драматичного чи пост документального театру. Але як артист можу сказати, що це було б дуже цікаво, якби традиційне мистецтво балансувало з більш естетичними роботами.

Зараз скажу свою думку: Україна — бідна країна. Сфера культури, у порівнянні з Європою, тут фінансується набагато менше. Форма театру є більш драматичною і робота актора є дуже важливою, бо тут він розповідає історії. У Франції та Європі загалом робота полягає у створенні естетичних перформансів. І актори там залишені збоку, бо всім керує режисер. Я не можу сказати, що це добре тут чи там. Але це було б круто, якби Європа дала фінансування Україні, а Україна дала б трохи більш традиційного мистецтва Європі. Це був би найкращий театр у світі. Можливо, так і буде в майбутньому.

Легкий андеграунд

Мені здається, що треба шукати баланс між новою формою, новим сюжетом, андеграундним, політичним, провокативним театром, і легшими, популярнішими формами та історіями. Якщо один театр іде в андеграунд і виражає себе через важкі форми, цілком можливо, він втрачатиме глядачів. Якщо ж це дуже легка форма та задоволення бажань глядачів — це смерть театру, смерть мистецтву.

Приклад такої спроби балансування — «Гуцулка Ксеня». Це популярна вистава. А глядачі, які її бачили, потім ідуть на «Гамлета», «Фелікс Австрію», до складніших форм. Вони приходять до андеграунду через «Гуцулку Ксеню». Але це дуже складне питання, як робити і популярне, і цікаве мистецтво.

Бути режисером

Мій день починається з кави. Аж до моменту поки я не випив каву, не можу думати. Кожного дня з 11:00 до 12:00 у нас відбувається акторський тренаж. Його проводжу або я, або наш головний хореограф Дмитро Лека. З 12-ї до 14-ї – дві години репетиції: ми з акторами читаємо текст, обговорюємо, або робимо етюди чи йдемо на сцену. З 14-ї до 18-ї у нас вільний час. Тут починається для мене головна робота: планувати репетиції, запрошувати інших режисерів, чи контактувати з режисерами по скайпу. Ми так часто робили під час карантину. І о 18:00 починається вистава. Якщо не вистава, то репетиція. Після чого, я іду, як і увесь світ, спати.

Наш актор Андрій Мельник каже: «Я ніколи собі не кажу, що йду на роботу, я завжди кажу, що йду до театру». І це дуже правильно. Театр — це наше життя. Це мистецтво, якому ми служимо. 

Перший рік у театрі

Цей перший рік я спостерігав. Я собі говорив: не починай ще нічого змінювати. Це були спостереження: як працює театр, які є проблеми, де він кращий, де можемо щось змінити? У театрі дуже велика команда, понад 100 людей. Рік — це небагато, щоб з усіма зустрітись.

Для мене Франківський драмтеатр — як мотор Ferrari у кузові «Лади». Вся команда театру молода, динамічна, дуже талановита. Це люди театру із мистецтвом у душі. Але структура, архітектура і техніка театру — це стара, несучасна. Йому бракує фінансування.

Найголовніше для нас — фінансування, щоб отримати новий, сучасний, архітектурний і технічний театр. Решта — це час. Насправді Україна — молода країна. Мені здається, що її історія тільки починається.

Я знаю, що прийде момент, коли цей театр буде одним із найкращих у Європі. Бо тут багато людей, які щодня служать мистецтву. Мати таку команду у театральному світі — це унікально.

Читайте також:

Дякуємо, що дочитали до кінця! Якщо вам сподобалось, то ви можете підтримати нас і допомогти «Куферу» робити більше матеріалів.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору