Зірка широкого профілю. Як працює молодий актор Франківського драмтеатру

Сергій Лазановський міг стати фармацевтом. Але під час вступу дорогою з села до Франківська його захитало в автобусі — і оригінали документів хлопець зміг донести лише в Інститут мистецтва, на кафедру сценічної майстерності. Його бабуся, коли дізналася, що онук вчитиметься на актора, стала намовляти його сестру, щоб та відмовила брата. Та коли Сергій почав заробляти на проведенні весіль перші гроші, сім’я змінила свою думку. Навіть бабці почала подобатись професія, з якою можна заробляти вже на перших курсах.

Тепер Сергій працює у Франківському драмтеатрі. А також він щодня веде ранковий ефір на UA:Карпати, навчає дітей у телекласі та інколи дозволяє собі проводити свята (якщо просять адекватні люди). Як живеться молодим акторам у Франківську і як вони заробляють поза сценою Сергій розповів «Куферу».

Стоїш як бовдур і говориш з сірником

Я мав бути фармацевтом. Але моя мама колись мріяла про те, що буде співати, тому з дитинства прищеплювала мені любов до сцени.

До вступних екзаменів серйозно не готувався. Думав: прийде шість акторів, тож я точно вступлю. А їх прийшло 64.  

Коли здавав творчий іспит, в мене спитали: «Синочку, а ти тільки на театральне подавав документи?» Кажу: так. «А ти не боїшся, що не вступиш?» Відповів, що якщо не вступлю — піду в армію. Але вступив на державне.

На початку занять з акторської майстерності думав, що треба буде віршик розказати чи пісню заспівати. Але не міг зрозуміти, коли сказали носити з собою чорну змінну форму. Думав: яка форма, це ж не фізкультура. Тоді я ще був дитиною із села, яка не знала абсолютно нічого про акторську майстерність. 

Читайте також: Книгозалежні: як фізик і політолог працюють у франківській книгарні

На заняттях ми робили вправи на увагу, на відчуття, на ставлення. Це було так по-новому, що інколи я не розумів, що відбувається. Наприклад, треба було взяти в руки сірник і сформувати до нього своє ставлення: чи це твоя подруга, чи ворог.

Стоїш і думаєш, що виглядаєш як бовдур, бо говориш до сірника.

У перші пару років навчання все було круто. Більша частина програми складалась з того, що треба актору. Але потім почали скорочувати акторську майстерність, сценічну мову і пластику, хореографію — і замість них давали предмети на кшталт екології чи економіки. В якийсь момент мені здавалось, що п’ять років навчання — забагато, можна вкластись в три, якщо забрати непотрібні акторам предмети. Але на п’ятому курсі все повернулося до норми — і в нас була практично лише акторська майстерність. 

Мені дуже пощастило, бо в інституті тоді хотіли відкрити спеціальність диктора радіо і телебачення — і вона потрапила мені в диплом. Цю спеціальність закрили після закінчення нашого курсу, але завдяки цьому я можу працювати на телебаченні. 

За кордон, на буряки

Після випуску в мене була депресія, бо мої друзі ніколи не розуміли мого навчання. В один момент

я опинився перед вибором: або вчитись далі і ставати актором, або задовільняти примхи своїх друзів, які насміхались з акторства. На третьому курсі я справді хотів піти з Інституту мистецтв в медичний.

Та згодом ті друзі самі відсіялись.

Я почав активніше займатися акторською майстерністю і зрозумів, що без цього жити не можу. Що хочу бути саме актором.

Після випуску мені відразу запропонували ставку у театрі Марії Заньковецької у Львові. Та я відмовився. Звісно, театр Заньковецької — національний театр і зарплата там вдвічі вища, ніж в нас тут, але я не міг поїхати. Франківськ — це моє місто і я люблю його. А львівський гонор мені чужий. 

Читайте також: Косівський космос. Історія художньої майстерні «Коцюбинського, 10»

Тоді Франківський драмтеатр здавався мені недосяжною горою. Я думав, що навряд чи туди потраплю, бо колектив був набраний. Але згодом дізнався про набір акторів. Вакантних місць було вдвічі менше, ніж людей, які хотіли там працювали, але я подався. Готуючись, думав, що поїду на заробітки за кордон: ягоди, буряки і огірки ніхто не скасовував.

На крайній випадок можна за кордоном вийти десь поспівати — там тебе ніхто не знає, не соромно.

Та наступного дня після конкурсу подзвонив викладач і привітав з тим, що я пройшов.

Зграя гусей, лебедів чи вовків

Коли я прийшов у театр, все тільки починало відновлюватися. Тут працювало багато старших людей, які не дуже хотіли щось міняти. А потім, поступово, завдяки Ростиславу Держипільському, в театр повернулися акторські тренажі, щоб всі тримали себе в тонусі. 

Я злився з колективом завдяки курсу Держипільського. Інші актори, які працюють у театрі, поки навчалися — здружилися з усіма новенькими. Мені подобається, що в нас вміють сприймати критику. Що хтось може підійти і сказати, що я зробив щось не так.

Влитися в компанію акторів круто, бо розумієш, що ти серед своїх. Є зграя і ти потрапив в неї. Не знаю, чи це зграя гусей, лебедів чи вовків — але я в ній.

У молодих акторів зараз є всі шанси потрапити на роботу в театр, оскільки діє контрактна форма. 

Режисерські версії

Наш новий режисер, Жуль Одрі, приїхав з Франції. З ним я вперше відчув вільність. Інші режисери могли казати, що ти робиш щось не так — і виникав затиск. У Жуля ти робиш все, що хочеш, бо він каже, що не знає, як правильно. 

Інколи здається, що Жуль працює з нами вже 15 років, що я знаю його все життя. Він дуже світлий, відкритий та щирий, з ним працювати — суцільне задоволення. І при цьому йому вдалося відновити дисципліну у театрі.

Якщо раніше можна було запізнитися на репетицію, в нього так не діє. Бо час — найдорогоцінніше, що в нас є.  

Раніше ми знали репертуар лише на місяць — Жуль зробив так, щоб актори знали репертуар на три місяці. Він започаткував школу акторів: до нас приїжджають режисери, ми з ними спілкуємося, знайомимося, а тоді через два місяці вони приїжджають ще раз і ставлять виставу. Раніше режисер, який приїжджав, зразу підбирав акторів і працював з ними — тепер є час подумати хто підходить чи не підходить для ролі.

Підхід до роботи в Жуля Одрі та Ростислава Держипільського дуже відрізняється. Їх важко порівняти. У Ростислава Любомировича ми шукаємо і підбираємо матеріал, дивимося як краще, робимо поправки, він нас виправляє — прислуховується до наших думок, але сам бачить концепцію включно з костюмами та сценографією. 

З Жулем по-іншому. Ми з ним комунікуємо, він питає, як би ми хотіли це зробити. Часто актори йому навіюють, як зробити краще. Здається, ніби він не бачить повної картинки вистави, бо вона протягом роботи може кардинально змінитися. До того ж він обожнює новаторство інших режисерів. Він завжди каже, що постійно вчиться, бо він не є геніальний. 

Жуль задав ритм — і всі актори почали слідувати йому. Його дисципліна та новаторство продовжуються навіть тоді, коли він їде у Францію чи в Київ на постановки. 

Звізда суміжних професій

Насправді театр мало хто з акторів вважає роботою. Це, скоріше, хобі.

До того ж, є можливості займатися чимось іншим у вільний час — і актори цим користуються. Переважно з театру йдуть в суміжні професії: телебачення, кіно, зйомки в кліпах, ведення заходів або ж викладання у театральних студіях.

Якщо вчишся на актора, це з тобою залишається на все життя. Але професія актора — нестабільна. Актор — це людина, яка плине з часом: може переходити з одного театру в інший, може з кіно переходити в театр і навпаки. 

У Франківську актори можуть йти на роботу в Обласне управління культури, Муніципальний центр дозвілля, Новий театр, Ляльковий театр та Драмтеатр. Окрім того, на місцевому рівні почалися різні зйомки короткометражок, кліпів, розвиваються музичні мистецтва, акторів запрошують й у рекламу.

Акторська майстерність розвиває хороших ведучих. Якщо ти вмієш говорити, грати, люди тебе люблять, можеш працювати ведучим корпоративів, весіль чи презентацій. Є актори, які знаходять себе у перукарській сфері, хтось може зайнятися дизайном, малюванням, візажем чи робити нігті. Є багато акторів, які раніше вчились на інших спеціальностях і, можливо, в майбутньому відкриють власні аптеки.

В маленькому місті бути актором дуже круто: тебе знають, тебе впізнають і ти популярний — звізда.

Окрім театру, я викладаю на музичній кафедрі в Університеті Короля Данила, працюю викладачем телекласу продюсерського класу Starteam і веду ранкові ефіри на Суспільному. Ці роботи — більше для задоволення і знайомств.

Я працюю ранковим ведучим на телебаченні, по сім днів кожні два тижні. І моя мама може потім казати, що бачила мене по телевізору і знає, що я живий та здоровий.

Я йшов на роботу поза театром, бо друзі пропонували і я, добра душа, погоджувався. Але зараз відчуваю втому. Моментами думаю, що треба щось відкинути, але не можу. Діти мене люблять і коли я бачу, як вони біжать мене обіймати, то вже не можу їх покинути. Колись в мене було табу — ніякої викладацької професії. Але ніколи не кажи гоп, поки не перестрибнеш. 

Якби з роботи залишився лише театр, було б важкувато: я винаймаю квартиру, а треба ще харчуватися, оновити гардероб, оплачувати дорогу, коли їжджу на якісь кастинги. 

Зараз я — артист другої категорії і мені потрібен ще хоча б рік, щоб перевестися на першу. Тоді, можливо, буде трошки легше. Але зараз одним театром я б не викрутився.

Ей, чуєш, проведи мені весілля

Ростислав Держипільський каже, що

проведення весіль та днів народжень вбиває акторів.

Бо це більше для квнщиків. Але ми інколи просимося, якщо є гарна можливість заробити. Актору важко вести весілля, бо люди сприймають його як клоуна. Він їм «должен». А в театрі приходять на тебе подивитися. Там тобі «должні», там тобою захоплюються. Та ти й сам почуваєшся клоуном, бо треба бігати запрошувати людей на конкурси. 

Під час навчання я теж працював ведучим і аніматором. Хоча мав президентську стипендію, йшов на червоний диплом і розумів, що працювати дитячим аніматором за 150 гривень — не дуже добре виглядає. Але це було тимчасово, для підзаробітку. Бо після гриму, яким мастився невідомо хто (бо він один на всіх) дорожче обходилось лікування шкіри, а на весіллях зриваєш голос, бо треба кричати, щоб тебе почули 200 гостей. 

Зараз, коли працюю у театрі та на телебаченні, добре думаю, перш ніж взятися за проведення свята. Якщо це адекватні люди — працюю залюбки. А коли приходять і кажуть: «Ей, ти, чуєш, можеш провести весілля?», то відповідаю: «Я не “ей ти”, може, підеш на Стометрівці крикнеш і тобі хтось відгукнеться». 

Всі, певно, думають, що бути актором — надзвичайно круто. Та ця професія не така проста. Це тільки здається, що треба побігати, пострибати і все. Іноді треба грати ролі, від яких важко морально. Коли питають, чи варто вступати на акторське, завжди кажу, що треба добре думати. Бо ти це або любиш, або ні.

Читайте також: Вавилонський бібліотекар. Як Роман Малиновський творить книжкову цивілізацію у Франківську

Театр, телебачення кіно

Зараз актори театру часто знімаються в кіно. Але мені здається, що інколи актори кіно недолюблюють акторів драматичного театру, які знімаються, бо ті лізуть в їхню професію.

Актор кіно буде в кіно до кінця. Актор театру ще подивитися, чи це хороше кіно.

Бо він же в театрі працює і не створений для зйомок в сімейних мелодрамах. 

Актори театру звикли до аплодисментів, до людської енергетики. А в кіно аплодисментів не отримаєш, бо не бачиш як тебе поза кадром сприймають. 

В Україні популярний вік для зйомок в кіно — від 28 до 35. Я свідомий актор і якщо спробую й побачу, що це не моє, то не буду пхатися. Та і я ще заюний для кіно.

На телебаченні також немає аплодисментів. Але телебачення — майже те саме, що й театр. Це миттєвість. Програма пройшла — і вже ніхто її ніколи не подивиться. А кіно — це не прямий ефір, в якому якщо затупиш, то побачать всі. В кіно якщо затупиш, то дубль перезнімуть.

У кіно тебе зроблять геніальним, а на телебаченні і в театрі ти себе маєш робити геніальним сам.

Театр, що затьмарює

Держипільський відродив театр в Івано-Франківську. Люди стали настільки захоплені театром, що тільки «Гуцулка Ксеня» збирає величезні аншлаги — а це 760 місць у залі і доставляють додаткові крісла. Коли ми відкривали сезон, то вже не було квитків на вистави. Думаю, може, й на листопад немає квитків. 

Вистави інколи набувають такого розголосу, що люди приїжджають з Косово, Снятинського району, Коломиї, Долини, — винаймають автобуси, щоб подивитися вистави, про які так всі гудять.

Цього сезону ми плануємо вісім прем’єр. Зокрема, буде вистава за режисерства Жуля Одрі «Фелікс Австрія». А в жовтні до нас має приїхати режисерка з Польщі — і в грудні чи січні будемо готуватися до нової прем’єри. 

Глядачам дуже подобається, що у нас є сцена-підвал, камерна сцена, мала сцена, велика, сцена цех. Усім цікаво побачити, як це все відбувається на таких сценах. До того ж, зараз у нас в театрі відкрився буфет і прийшовши можеш відчути себе «лухурі» і в антракті випити шампанського. 

У Франківську є й інші театри: відкриваються аматорські театри, художні, але, на жаль, про них ніхто не чує. Драмтеатру вдається затьмарювати всі інші.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору