На франківській Стометрівці розташована не одна книгарня. Але обов’язково зазирніть в ту, що працює на Незалежності, 18. Адже на цих полицях ховаються великі історії.
Без видавництва «Лілея-НВ», що в 2020 році відсвяткувало своє 25-річчя, важко уявити сучасну українську літературу. «Куфер» поговорив з засновником видавництва Василем Іваночком про те, як пластуни почали займатись постмодерними романами та історією рідного краю.
Давайте зробимо видавництво
Раніше я був вчителем в Микуличині. Потім одружився, переїхав до Івано-Франківська і треба було шукати якусь роботу. Першу фірму заснував зі своїми вихованцями-пластунами.
Коли ми починали чимось займатись, думали, де ми можемо бути корисними в першу чергу для Пласту? Після довгих дискусій знайшли дві теми, які нас цікавили: туристичне спорядження та видавництво.
Але ми подумали, що туристичне спорядження можна купити будь-яке, а українську ідею замість нас ніхто штовхати не буде. Так і вирішили, що зробимо видавництво.
Ніхто з нас не мав поняття, що таке видавництво. Я згадав, хто з пластунів займається цим — і в Тернополі було видавництво «Лілея», директором якого був тернопільський станичний [керівник осередку — прим. ред.] Мирослав Павловський. Розказав йому про ідею, що хочу зробити власне видавництво. Він мене слухав, слухав, і питає: «— А ти хоч раз бачив, як друкарня виглядає? — Та ні, звідки!». Він так сміявся!
Він взяв нас до себе на роботу. Ми десь рік працювали для тернопільської «Лілеї»: збирали замовлення для поліграфії, вчились, набирались досвіду. Коли ми трохи набрались сил, він допоміг нам зареєструвати «Лілею-НВ» у Франківську. НВ — тому що мій пластовий гурток називався «Нічні волоцюги». Офіційно ми були зареєстровані 13 жовтня 1995 року.
Як заробити на видавництві
Серед засновників видавництва був я і п’ятеро чи шестеро моїх юнаків. Потім все потрохи змінювалось, і зараз є я і п’ятеро моїх працівників. У найкращі часи в нас працювало 44 людини.
Оскільки перший рік ми працювали як працівники тернопільської «Лілеї», ми просто мали свої 10% з замовлень. Чим більше працювали, тим більше мали. А коли досвіду і грошей було достатньо, щоб зареєструватись, то ми попросили і «Лілея» просто вклала свої гроші, а ми потім їхній відсоток викупили.
Ми собі поставили мету — і все. Як застановились, що будемо цим займатись, більше не було жодного сумніву. Були кращі моменти, були гірші — я про це не думав. Не вважаю, що видавництво — це складна справа. Вона така, як будь-яка інша.
Будь-який бізнес мусить бути прибутковим, інакше він перестає існувати. В мене не було мети заробити всі гроші, я хотів пропагувати українську ідею. Тому я надаю послуги для населення: тобто будь-якому замовнику намагаюсь зробити книжку, яку він хоче.
Частина людей, які звертаються, пишуть вірші чи оповідання. Вони рідко дають свої гроші, щоб видати книжку. Хоча є ті, хто їдуть за кордон, щоб заробити на книжку — от є в людини така амбіція. Є люди, які хочуть видати свої збірки, і йдуть, наприклад, до директора сільради — я укладаю угоди з ним. Видаю нотні книжки, різноманітні видання для районних рад, багато книг про село.
Зароблені гроші вкладаю в проєкти, які мені цікаві. Кількість «моїх» книжок — це і є мої надбання. Ось минулого року видали 20. Мене абсолютно не цікавить, краще вони продаються чи гірше. Я просто намагаюсь робити те, що хочу.
На 10-річчя видавництва ми відкрили крамницю. Я хотів, щоб в центрі міста (обов’язково в центрі!) була українська книгарня. Тоді ми святкували і відкриття, і наше 10-річчя. Пам’ятаю, Тарас Прохасько тоді носив і роздавав шампанське по Стометрівці.
Від Пласту до «Перверзії»
Патріотичну літературу я мушу видавати, бо я пластун. Перша книжка, яка в нас вийшла, це була «Історія українського Пласту» Бориса Савчука. Та коли за рік роботи ми роздивились, що довкола відбувається, побачили, що не тільки ідею Пласту ніхто не пропагує — а взагалі державна ідея не дуже пропагується. Це були початки нашої країни і ми думали, як можемо бути для неї корисними.
Так з нами сталась художня література. Бо спочатку йде поет — а потім років за 10-20 політичні клерки б’ють себе в груди, що це були їхні ідеї. Ми хотіли зробити середовище для сучасної української літератури, і Франківськ був дуже благодатним місцем для цього.
Видавати художню літературу ми почали з «Перверзії» Юрія Андруховича. Перед тим цей роман виходив тільки в журналі «Сучасність».
В силу певних обставин я знав Андруховича: він був досить активним, випускав перші номери газети «Галичини», а я був у Студентському братстві — так чи інакше, це середовище вузьке. Мені тоді було двадцять з чимось років і я запропонував йому видати його роман.
Я дуже серйозно з ним говорив, а він так здивувався. Думаю, він не вірив, що з того щось нормальне вийде.
Але приніс роман, ми його вичитали, підготували, зробили дизайн.
Я собі думав: якщо я берусь за це, в мене мають бути найкращі тексти, хороший дизайн і відповідна якість поліграфії. Оскільки я сам закінчував художньо-графічне відділення, подумав, хто в мене в групі був найкращим графіком? Згадав про Олену Рубановську — і попросив її про дизайн.
Була проблема, як роман друкувати. У 1995 році в нас тут поліграфії ще не дуже було. Тож подзвонив до своїх колег-пластунів у Варшаву. Так і так, треба ваш ринок поліграфії. Сів в автобус Івано-Франківськ — Варшава, там мене зустрів побратим, який очолював польський Пласт. Дав мені юнаків, які оббігали все і зібрали пропозиції ціна/якість. Виявилось, що друкувати у Варшаві було дешевше, ніж в Україні.
Я привозив гроші, а вони потім автобусом передавали з Варшави пачки з книжками. Так друкували декілька років. Всі так робили: наприклад, Іван Малкович друкував свої книжки в Чехії. Такий був час, все тільки починалось.
Коли я привіз першу пачку книжок, Андрухович не міг повірити. Ми поїздили по всій Україні з презентаціями, від Франківська до Харкова.
На краєзнавчу літературу ми вийшли випадково, і в цьому винен [краєзнавець] Іван Бондарев. Він підготував одну свою книжку, другу. Я спершу ставився до цього скептично, але потім подумав: що ж, краєзнавство — це про малу батьківщину, ти мусиш знати про місто, в якому живеш.
Пошукав інші праці, які були, і звернувся до Зеновія Жеребецького, якого знав як колекціонера. Кажу йому: «Ти все життя збираєш листівки з видами Франківська, і що з цього? Ти ніяк цим не скористаєшся і невідомо, чи передаш дітям у спадок — давай будеш корисний для суспільства!» І загітував його, щоб він поділився ними для ілюстрування нашої серії. А щоби серія мала науковий рівень, згадав, що серед пластунів є історик — Іван Монолатій.
Як раз в травні було рівно 14 років, як ми видали першу книжку з цієї серії.
Як Прохасько став письменником
Можна так нескромно сказати, що я причетний до того, що Тарас Прохасько став письменником.
Спочатку я з Іздриком працював: запропонував допомагати видавати йому журнал «Четвер». Бо з творів, які надходили їм, можна було вибирати найкращі і видавати окремими збірками. Так започаткували серію «Агресивна бібліофілія», у якій вперше Таню Малярчук друкували.
А Тарас Прохасько все ходив, на презентаціях гарно говорив, його «вільним філософом» називали. Я запропонував: давай щось напиши, а я видам. Він каже, що так не може під замовлення… Трохи посперечались, бачу — жодного толку. Тоді я пішов до Любчика Стринаглюка, який тоді очолював радіо «Карпати». Кажу йому: «У тебе Прохасько вів передачу, в трьох хвилинах прожитий день. Можеш мені повизбирувати і записати їх на дискету?» Він каже, що без проблем.
Ми це все розшифрували, підготували, я це показав Тарасові — дивись, я ж мушу тебе якось мотивувати. Прохаськові це сподобалось, він почав витягати з кишень якісь клаптики, з яких то зачитував. Дещо пересклав, дещо додав — і так з’явилась «FM Галичина». Ми зробили десь 3000 перший наклад, і до нього ще десь 500 аудіокасет.
Першою, хто подякував мені за касети, була директорка нашої психіатричної лікарні. Вона розповідала, що ставила касети хворим людям — і це справляло на них неймовірний вплив.
А коли Прохасько поїздив з презентаціями, йому це сподобалось — він за короткий час написав «НепрОстих». І я їх швидко видав.
Потім я відіслав цей роман Оксані Забужко. Година третя ночі, телефон вдома розривається. Я спросоння, а вона мені каже: «— Та це бомба! А ви що там робите? — Як що, сплю». Вона так кричала в трубку, казала, що на той час ніде в Східній Європі такого роману не було, що це подія.
Феномен феномену
Всі чомусь вважають, що Станіславський феномен почався з літератури. Я вважаю, що він почався з Імпрези. У 1989 році, коли був глибокий Радянський Союз, в нас тут було міжнародне бієнале. Це була найкрутіша мистецька виставка в світі. Ми тоді ще були напіввійськовим містечком, де не можна було вільно заїхати. А найкращі художники світу мали за честь виставити тут свою роботу. Ми тоді всі тим жили, мої колеги пробували робити інсталяції, картини.
Тут, навпроти молочного кафе, були такі кімнатки, де постійно виставлялись художники. Були квартири, навіть тут на Стометрівці, де робили виставки, а потім вечорами зустрічались — купа вина, бесіди під гітару до ранку. Якось товклись всі, один попри другого. Вже потім додалась література.
Те, що все це відбувалось в Івано-Франківську, це випадок. Це містичні речі, які неможливо пояснити. Думаю, загалом для української культури Франківськ дав достатньо.
Є Львів — столиця інтелектуальна, студентська, інтелігенції, професорів, теоретично мало би звідти все йти.
От я Пластом зайнявся через Маркіяна Іващишина, засновника львівської «Дзиґи». Я був в Студентському братстві і пам’ятаю, як він нас зібрав. Це був лютий 1990 року. Він розповідав, що якщо ми хочемо мати свою країну, треба починати зі своїх скаутів — своїх фанатів, які будуть готові боротись за державу в усіх напрямках. І так грамотно загрузив нас, що я повівся і зробив перший пластовий гурток.
Львів свій поштовх дав. У нас за значки ще виганяли з інституту, а в них викладачі заохочували брати участь.
Нові покоління та їхні тексти
Змінюється покоління. Колись я проводив щочетвергові вечори: восени та весною запрошував різних авторів, кого хотіла публіка побачити. Пізніше припинив. Один сезон коштував для мене приблизно 3000 доларів — за оренду закладу, витрати на приїзд авторів тощо. Це не збільшувало мені продажів, просто я з цією публікою зжився. Потім помітив, що нові люди перестали ходити на ці вечори. Я намагався запросити когось цікавого, а приходило кілька людей і мені було незручно перед авторами, які їхали бозна-звідки.
Крім цього, закрилась «Химера» і треба було шукати нову локацію і впрошуватись десь, де ти постійно не потрібен. А потім почалась війна, і це все відпало.
У мене є донька, якій 26 років. Вона час від часу бере щось читати з моєї бібліотеки. І їй не подобаються ні Андрухович, ні Прохасько. Але Таня Малярчук — сподобалась. Вона шукає для себе свою літературу.
Людина, якщо вона розумна, все одно знайде для себе свою книжку.
Тоді Андрухович був молодий, в зеніті слави і так писав, що це легше лягало на нас. Може, тому що зараз він старший, на його місце має прийти хтось новий.
Зараз є цілий ряд людей, які присилають нам тексти, але щораз складніше, щоб мене щось вразило. Мені легше зі старими друзями знайти щось. Через це я теж мучусь.
Бо раніше було значно легше, середовище було жвавіше. Можливо, це пов’язано з революційним підйомом: Союз валився, ми поставали як молода держава, від якої всі щось очікували.
Мене колись німці навчили, що тираж менше 5 тисяч — збитковий. Але якщо ти його продаєш більше, ніж 2 роки, він теж збитковий. Я робив тиражі 5 тисяч і в середньому за 2 роки їх продавав. Зараз я як зробив перед війною 5 тисяч Андруховича чи Прохаська, то дотепер не знаю, чи тисячі дві продав. Пропадає покупець: молодь перестає цим цікавитись, я вже не такий молодий, щоб вникати, чого вони хочуть. Та й не хочу цього робити, я і тоді не вникав, а просто робив це в своє задоволення.
Минулого року я порахував, що за ці 25 років я зробив понад 2000 серйозних книжок. Думаю, через цей свій внесок я вже недаремно жив.
