Нещодавно Інститут масової інформації провів дослідження, з’ясовуючи, чому в українських медіа жінки-експертки трапляються рідше, ніж чоловіки-експерти. З’ясувалось, що бути публічними експертками жінкам переважає брак часу, а також побоювання критики й цькування.
«Куфер» запитав у трьох франківчанок, як вони ставляться до своєї публічності і що можуть порадити іншим жінкам, які бояться висловлювати свою думку.
Наталія Мухітдінова
директорка філіалу компанії ELEKS
Мене завжди оточували й оточують дуже хороші люди. Вони різні: за статусом, можливостями, достатком. Але всі однаково хороші й дуже щедрі до мене. Мова не про гроші, а про можливості, ідеї, емоції. І ця щедрість взаємна.
Я ніколи не думала про публічність як про необхідність У мене просто були думки й ідеї, якими хотілося ділитись.
Чи прагнула я колись публічності? Скоріш за все, ні. Та я завжди буду вдячна людям, які хочуть слухати те, що я надумала. Чи сприймаю я себе як публічну особу? Знову ні. Мені б просто хотілося, щоб люди розділяли мої ідеї.
Чи виникають у мене вагання перед тим, як чимось поділитись? Мабуть, ні. Бажання ділитись є сильнішим, за сумніви. Наприклад, зараз мені дуже цікава тема діалогічних організацій і я багато про це говорю й пишу. Вірю, що з цими знаннями й цією концепцією людям було б легше жити.
Є такий анекдот: «— Знали б ви, що про вас говорять, коли вас немає.... — Коли мене немає, мене можуть навіть бити».
Якщо комусь не подобаються мої ідеї, це окей. Хтось може написати незадоволений чи гидкий коментар. Він має на це право. Якщо мені буде дуже неприємно, то я відповім, або пройду повз. Зрештою, якщо буде геть нестерпно, то я можу забанити людину. Але ніколи такого не робила.
Я ще з дитинства спокійно ставлюся до критики. Були непрості підліткові часи, коли мене певною мірою цькували інші діти. Але якщо уявити, що ми всі народжуємось із доброю зерниною всередині, то мені завжди вдавалося її в собі берегти. Попри те, що були діти, яким я не подобалася, були люди, яким я подобалась, які мене підтримували.
Є люди, які свідомо хочуть публічності й до неї прагнуть. Їм потрібно пам’ятати про цю свою зернину й розуміти, як вони будуть її оберігати.
Бо чим публічнішим ти стаєш, тим більша ймовірність, що в тебе можуть плюнути.
Поради жінкам
У мене днями відбувся діалог зі знайомою. Я запитую у неї: ти хто, травоїдна чи хижак? Вона каже, що травоїдна, яка бігає за хижаками. Я питаю: а для чого бігати за хижаками? Відповідає: щоб чомусь у них повчитись. Це нонсенс.
Травоїдні не можуть нічому навчитись від хижаків. Їм потрібно вчитися у травоїдних. Треба тусити зі своїми.
Моя порада — спілкуйтесь між собою. Комунікуйте з колегами одного рівня й самостверджуйтесь серед них. Не ходіть до тих, хто знає і вміє менше, щоб принижувати їх і через це самостверджуватись.
Не ходіть до тих, кого вважаєте неймовірно крутими, щоб думати, що ви нікчеми. А будьте серед рівних.
Помічайте відмінності й сильні сторони рівних, щоб разом щось робити. Вчиться один в одного. Самостверджуйтесь за свій рахунок, а не за рахунок приниження когось. А для цього треба формувати своє коло довіри.
Але, найголовніше, треба бути чесними із собою. Починаючи від того, щоб відверто говорити, скільки ти важиш, скільки тобі років, скільки ти знаєш, скільки ти можеш зробити, скільки ти коштуєш й скільки ти хочеш коштувати.
Говорити собі всю правду, і, наприклад, моя правда є така: я родом з Рівненщини, з невеличкого села поблизу атомної станції. Мій батько — військовий, тому ми жили у різних містах України. Школу я закінчила уже в Івано-Франківську. Після вступила до Прикарпатського університету. За освітою я психолог.
Я завжди любила й люблю вчитись, навчання тоді було чи не єдиною безкоштовною розвагою для мене.
Після університету пішла працювати психологом в школу, а потім в управління освіти. Також закінчила навчання в Московському гештальт інституті. Згодом мені вдалось переформатувати роботу психолога в роботу менеджера з персоналу. Так 13 років тому я потрапила в ІТ-сферу. Мене цікавила психологія бізнесу. Й досить швидко я стала директором філіалу компанії ELEKS в Івано-Франківську. Також я 17 років у шлюбі й маю 10-річного сина.
Будь-хто, хто хоче публічності, має чесно відповісти собі на два питання: чому я цього хочу? І чи впевнений я в тому, що правий?
Якщо відповідь на друге питання «так», це дуже небезпечно. Я сповідую постулат, що істинна настільки велика, що не вміщається в одну людину. Про істину треба домовлятися. Тому, коли я публічно висловлюю свої думки, то цим запрошую до обговорення. Я хочу почути інші думки, хочу домовлятися.
Людмила Лінник
культурно-просвітницька діячка, волонтерка
В першу чергу я для себе — особистість. Якщо говорити про себе в контексті професії, то я працюю в культурно-мистецькій сфері. Якщо говорити в контексті волонтерства, то я причетна до благодійності й донорства крові. Якщо в контексті громадської роботи, то моєю буде культурно-просвітницька діяльність.
Чи було б у цьому переліку материнство?
Ще донедавна материнство було для мене вирішальним і першочерговим в самоідентифікації. Коли мене питали, з чим я себе асоціюю, я впевнено відповідала, що я — мама.
Зараз цього, звісно, ніхто не скасовує. Я мама. У мене четверо синів. Вони завжди на першому місці, де б я не була і чим би не займалася. Але зараз діти підросли, і я розумію, що мама — моя окрема роль, але не єдина. Звісно, якщо материнські обов’язки кинуть мені виклик і треба буде відмовитися від усього і бути тільки мамою, то я це зроблю без обговорення.
Але зараз материнство перестало бути для мене таким всеохопним. Я — це не тільки материнство.
Я ніколи не прагнула публічності. Знаю, що є люди для яких це самоціль. Вони хочуть, стараються, працюють над цим. У мене це сталося само собою.
Так, мене можна побачити досить часто в ефірах місцевих телеканалів. Це пов’язано з професійною діяльністю чи волонтерством. Я працюю в таких сферах, де неможливо не виходити до аудиторії й не спілкуватися. Сприймаю це як інструмент в роботі.
Така публічність мене ніколи не обтяжувала. Мабуть, тому, що це відбувалось поступово. А ще що рівень моєї публічності відрізняється від публічності політиків чи зірок, для яких спілкування на загал і з журналістами є щоденною нормою життя. У мене це відбувається рідше.
Я не думала, що колись зможу вести блог в газеті. Але редакторка «Галицького кореспондента» звернулась до мене сама й запропонувала спробувати. Я подумала, що це було б цікаво. Газета не обмежує мене в темах, я можу вільно висловлювати свої думки — формат це дозволяє. Десь через рік написання блогів я відчула певну відповідальність за те, що пишу. Побачила, що мої думки мають вплив на думку інших людей. Не скажу, що мене це обтяжувало, але я зрозуміла, що блог це серйозно.
Я не боялась висловлювати свою думку ще з дитинства. Говорила те, що думаю, ще в часи школярства, навіть, якщо мої думки відрізнялись від думок вчительки. Це часто призводило до цькування. Не завжди всім подобається, коли хтось має іншу думку.
Тоді в мені вирував юнацький максималізм, хотілося довести свою правоту. З досвідом я зрозуміла, що мати свою думку це нормально, і це не означає, що потрібно на собі порвати сорочку, доводячи її.
Іноді достатньо цю думку мати й слідувати їй. Це не завжди просто. На своєму досвіді, на досвіді своїх дітей, друзів, родичів бачу, що часто мати свою думку буває боляче. Але це робиться нас нами.
Так, часом буває, що я отримую негативні відгуки на те, що пишу. Інколи така реакція мені виглядає дуже дивною, бо тема може бути дуже нейтральною. Спершу мене це ранило, я переживала. Але зараз дозволяю писати собі і на гостріші теми. Буває, пишуть, що це замовні матеріали, що я не обізнана. Я реагую спокійно, бо ніколи не відмовлялася вчитись, визнати свою помилку, написати спростування. Хоча жодного разу такого ще не було.
Коли написане мною викликає бурхливу реакцію, сприймаю це, як те, що зачепила болючі точки. І це не проблема того, що я написала, це проблема життєвого досвіду тих людей, які це прочитали.
Але намагатись писати так, щоб нікого не зачепити, нереально. Скільки людей, стільки життєвих досвідів. Сподіваюся, що в своїх дописах, я нікого не ображаю. Зрештою, якби так сталося, то я спокійно б вибачилась за це, бо вона була б мимовільною чи від браку досвіду чи знань.
Поради для жінок
Щоб перестати боятись висловлювати свою думку, найперше треба самій прийняти її. Прийняти себе такою, яка ти є. Зрозуміти, що це твій світогляд, цінності й ставлення до світу. І що вони є важливими й цінними для тебе.
А тоді поставити на шальки терезів й визначитись, що є важливішим для тебе: ти й твій світогляд чи те, що про тебе скажуть інші. Якщо ти обираєш себе, то вже не важливо, що про тебе скажуть.
Звісно, це не означає, що треба закритись від критики й інших думок. Інші думки важливі. Буває, що слухаєш й розумієш, що пора міняти свої погляди, що здається, я помилялась. І це нормально. Боляче впиратися й казати, що ти на 100% права і танцювати на граблях. Робити зміни в своєму житті й світогляді це не боляче, хоча це довгий і важкий шлях.
Зараз йде багато розмов про те, що жінки стають видимими в суспільстві. Ще донедавна жінки мали менше можливостей, ніж мають тепер. Зараз завдяки технологіям ми можемо поєднувати усе, що завгодно. Наприклад, материнство з усім.
Материнство є важливою складовою мого життя, але я ніколи не відмовлялась від чогось тому, що в мене є діти.
Навпаки могла робити щось, тому що в мене є діти чи всупереч тому, що в мене є діти. Діти не були перешкодою. І зараз у нас є усі можливості це робити. Це реально, якщо ви цього хочете.
Христина Зелінська
менеджерка Transparency International Ukraine
Зараз є я менеджеркою програми інноваційних проєктів міжнародної антикорупційної організації Transparency International в Україні. Ідентифікую себе як громадянка з активною позицією, яка допомагає розвивати конкуренцію в державному секторі економіки. Моя робота пов’язана з впровадженням інноваційних проєктів, які знижують ризики корупції в публічних закупівлях або в реалізації держмайна, управлінні державними підприємствами.
Ще з студентських часів я брала участь в студентському самоврядуванні. Далі, крок за кроком, розвивалась у громадському секторі. Останні чотири роки займаюсь сферою публічних закупівель. Представляла команду Prozorro на Франківщині. Брала участь в реалізації різних проєктів, які спрямовані на впровадження антикорупційних рішень. З часом почала працювати в Transparency International Україна. Уже 1,5 роки живу в Києві й займаюсь різними проєктами в цьому напрямі.
Громадський сектор, зокрема його антикорупційна складова, нерозривно пов’язаний з публічністю. Хоча, мені здається, що зараз чим би ти не займався, треба вміти говорити про це: від постів у фейсбуці до висловлювань у великій аудиторії людей.
У мене, як і в багатьох, не завжди вистачає часу на те, щоб розповідати про свою роботу. Говорити про те, хто ти, чому цим займаєшся. Але це потрібно робити. І потрібно дуже добре думати про те, які слова ти підбираєш.
Окрім того, є ще й зворотна сторона. Наприклад, у моїй роботі часто доводилось говорити про неприємні речі. Про те, що корупція непокарана. І цей негатив демотивує. Але мовчати про це не можна. Коли ти працюєш в антикорупційній сфері, то маєш бути дуже емоційно стійким і дуже вірити в себе й те, що ти робиш.
Я вчусь сприймати й пробачати негатив у соціальних мережах. Я теж людина, не маю всім подобатися. І це нормально.
Іноді дозволяю собі не втручатися у дискусії на фейсбуці. Але це тому, що маю таку розкіш і не зобов’язана виходити в комунікаційне поле щодня, як це мають робити ті, хто працює на високих позиціях.
Поради жінкам
Я б хотіла, щоб жінки не сумнівалися в собі, особливо через стать. В першу чергу треба прийняти, що за природою ми всі рівні. Так, ми не народжуємося усі в рівних умовах. Але тебе, як людину, стать не обмежує шукати нові шляхи, вчитись і ставати експерткою.
Варто в першу чергу керуватися тим, чого сама хочеш.
Якщо ти дійсно хочеш експертності, то ти не будеш шукати виправдань на зразок: я жінка, мені не можна, бо це звучатиме переконливіше з уст чоловіка. Не давайте страху й ліні ставати на заваді на шляху до експертності.
І не слухайте дурниць, що ти не можеш зробити щось, чи чогось досягти, бо ти жінка. Треба йти від таких людей, ким би вони вам не були. Бо твоє життя – у твоїх руках.
Читайте також:
- Допоможи іншому. Як студентка та волонтерка Катерина Масляк знайомить та рятує людей
- Непросте служіння. Як проректорка медуніверситету Ганна Ерстенюк виховує майбутніх медиків
- Конструкторка щастя. Як Аліна Токмиленко збирає пазли з різних культур, робіт та суперсил людей
Дякуємо, що дочитали до кінця! Якщо вам сподобалось, то ви можете підтримати нас і допомогти «Куферу» робити більше матеріалів.
