Допоможи іншому. Як студентка та волонтерка Катерина Масляк знайомить та рятує ...

Студентка Івано-Франківського медуніверситету Катерина Масляк каже: вона буває різка і не любить несправедливість (через що часом має проблеми). Катерина приходить на інтерв’ю після нічної зміни в лікарні, де працює медсестрою, але її енергії, здається, вистачило б на кількох людей. Вона поєднує кілька проєктів, вчиться, працює та мріє увійти в історію. Її спеціалізація — люди, яких вона вивчає і як біохімікиня, і як соціальна психологиня, і як волонтерка.

Це  третій матеріал спецпроєкту «Без прикрас», де «Куфер» разом з SOVA jewelry house спілкується з жінками Івано-Франківська, які належать до різних поколінь, по-різному ставляться до життя і до свого міста. І кожна з них нас на щось надихає. Приклад Катерина надає впевненості, що міняти світ можна будь-де: хоч в Канаді, хоч в Україні.

Люди

Завжди говорю, що я — вічна студентка. Бо багато вчусь і вірю, що буду вчитись ще багато. По-друге, я — біохімік за освітою, яку отримала в Канаді, чим дуже пишаюсь. Також я — майбутня лікарка, експертка зі смерті, аматорка з соціальної психології, волонтерка та активістка.

Всі мої проєкти пов’язані з соціумом. Мені хочеться впливати на людей та зближувати їх. Так виникли мій волонтерський проєкт «Просвіта душі і серця» та авторська гра «Знайомці».

Ніколи не думала, що мене цікавитиме, як людина функціонує в суспільстві. Мене просто завжди цікавить, як щось працює зсередини. Наприклад, мені складно запам’ятовувати назви медикаментів, але я легко вчу весь патогенез хвороби, з чого вона починається. Те саме стосується людей: мені цікаво, звідки беруться сварки, любов чи емпатія, а також як вони пов’язані.

Біологія людини пов’язана з її психікою. Всі наші емоції та вчинки починаються в нашому мозку та ендокринних залозах (це гіпоталамус та гіпофіз).

Нам здається, що емоції — це непоясненні штуки, але це все просто біохімічні реакції в нашій голові.

Наприклад, Івано-Франківськ і Прикарпаття взагалі — це ендемічна зона, де бракує йоду. А йод впливає на щитовидну залозу, яка контролює те, як ми спимо та наші емоції.

Медицина

Я завжди хотіла стати медиком, бо в мене всі в родині медики. Зараз до цього бажання додалось бажання робити соціальну роботу. Бути ближчою до людей. Бо в нас медицина і люди — окремо, і взаємодіють вони лише тоді, коли пацієнт хворий. Профілактика чи пояснення про хвороби складно працюють.

Кажуть, що лікар — друга людина після бога. Це гучне визначення, але часом воно правдиве.

Я бачу весь біль і складність цієї професії, особливо в Україні. Я зараз працюю медсестрою у приймальному відділенні, тож знаю систему дуже зблизька. Але бачила своїх батьків, які весь час проводять на роботі, та результат їхньої роботи: діти з опіками, яких врятував тато, а потім мама забирала шрами на їхній шкірі. Лікар має шанс залишити слід у житті людини. І мені це подобається.

Читайте також: Непросте служіння. Як проректорка медуніверситету Ганна Ерстенюк виховує майбутніх медиків

Проте шкода, що в Україні лікарі на цьому й стоять — на задоволенні від роботи і відгуках від пацієнтів. Це дуже ідейна праця.

Канада

У моїй грі «Знайомці» є картка «Які три події змінили ваше життя?» І моя відповідь №1 це Канада. Я поверталась туди тричі, і кожного разу вона мене формувала. Там я побачила, наскільки якісною є освіта. Там на першому курсі можуть вчитись люди різного віку, бо вони платять самі за своє навчання і роблять це свідомо, а не поступають після школи, бо батьки змусили.

Я вступила в канадський університет одразу після школи, та спершу побоялась їхати. Але потім провчилась 1,5 роки в Україні і зрозуміла, що хочу випробувати свій шанс. Двічі брала академвідпустку і їхала в Канаду. Тамтешня система — справедлива. Я хотіла туди поїхати, щоб об’єктивно побачити свої здібності. У них все просто: якщо ти ходиш на пари і дуже багато працюєш, тоді матимеш хороші оцінки. Наша система дозволяє ухилятись.

В українській освіті багато ейджизму. Якщо ти студент або школяр, до тебе ставляться з меншою повагою, завжди є субординація і ти не можеш мати свого голосу.

Для мене досі відкрите питання, де я хочу бути: в Україні чи в Канаді. Бо я маю їхню освіту, можу там працювати. Хочу бути лікарем, але мені складно уявити себе лікарем в Україні.

Волонтерство

Всі мої починання походять з Канади. Там, щоб потрапити в медичну школу, треба мати досвід волонтерства, показати, що ти присвятила свій час громаді. Спершу я волонтерила у приймальному покої французької лікарні. Мені це так сподобалось! Я побачила, як це допомагало людям — і якщо це діяло там, при тій системі, то як би це спрацювало в Україні?

Спершу я не вірила, що в мене вийде. Що знайдеться стільки людей, готових робити добро. Але проєкт «Просвіта душі і серця» почався у липні 2017 року — і триває досі.

Люди приходять до волонтерства, коли в них з’являється потреба щось віддавати іншим. Одним зі способів терапії, коли щось не вдається, має бути допомога іншому.

У мене був період, коли я кожного дня ходила працювати в госпіс і в результаті сильно вигоріла. Зараз ми обмежуємо час волонтерів в госпісі — це лише одна година на тиждень. Цього достатньо. Волонтери спершу проходять скорочений курс турботливого піклування (про смерть і як надавати турботу людям, які термінально хворі). Ми вчимо, як правильно говорити з людьми в госпісі. Оскільки більшість наших волонтерів — це медики, вони частіше помиляються в розмовах з пацієнтами, бо дивляться на людину як на історію хвороби. Але тут має йтись про людину, про дружбу з нею, підтримку.

Після завершення навчання волонтер отримує одного пацієнта, до якого ходять протягом року. Так можна зрозуміти його краще, побудувати кращу взаємодію.

Мені шкода, що люди не готові говорити про смерть. В Україні культура довкола смерті пов’язана з трагедією і болем, абсолютно не звертаючи увагу на цінність людського життя.

У Канаді після похорону влаштовують «святкування життя» — на кшталт наших поминок, тільки люди намагаються веселитись і згадувати щасливі моменти з життя людини.

Волонтерство створене для того, щоб допомагати людям, які є в медичних закладах. Але паралельно воно допомагає самим волонтерам. Мені ця справа дає відчуття, що я потрібна цьому світові. Це дає відчуття, що я можу допомогти людям просто будучи поряд і слухаючи їх.

Іноді люди стають волонтерами, бо їм це треба, наприклад, для навчання за кордоном. Але більшість людей, які почали волонтерити в нас, продовжують волонтерити далі будь-де. Бо залишається потреба допомагати людям.

(не)Знайомці

Все, що роблю в Україні — це я віддаю те, що отримала в Канаді. Там я дізналась про американського психолога доктора Арона, який в 1997 році створив перелік з 36 питань, які мали допомогти людям стати ближчими. Я відразу подумала, що круто було б створити щось подібне — власну гру. Я ще в Канаді почала писати список питань, які б хотіла поставити своїм близьким.

Читайте також: Конструкторка щастя. Як Аліна Токмиленко збирає пазли з різних культур, робіт та суперсил людей

«Знайомці» — це гра, щоб зближувати людей, вчити їх будувати конструктивний діалог, чути співрозмовника та не боятись відкритись йому. Це коробка зі 150 картками-запитаннями, які поділені на послідовні етапи: судження (де учасники діляться першими враженнями), пізнання (відкриті запитання, де кожен може розповісти свою історію) та одкровення (де можна порівняти, чи перші враження про людину справдились).

Прекрасність цієї гри в тому, що вона безкінечна — ти завжди можеш взяти колоду, перетасувати її і почати заново. Ці питання можна ставити як незнайомим людям, так і рідним. Бо це шанс проговорити непроговорене чи згадати забуте. «Знайомці» також є можливістю відповісти на питання, які можна почути від психотерапевта.

Під час гри легко говорити про складне, бо тут ніхто тебе не засудить.

Я вже продала перші 100 коробок, зараз чекаю на другий наклад. Додам інші мови: англійську, німецьку, польську та російську.

У Франківську люди спілкуються у маленьких компаніях. Це закриті кола, які можуть існувати десяток років. Наприклад, моїй близькій подрузі 27 років, і їй складно знайти хлопця, бо тут всі між собою знаються і люди важко ставляться до знайомств з новими людьми взагалі. Я хотіла, щоб за допомогою гри люди знайомились і говорили один з одним.

Ну дуже комфортне місто

Зараз я вже менше стикаюсь з упередженнями щодо себе, бо мене вже трохи знають у Франківську і розуміють, що я не кидаю справи на пів дорозі. Але зазвичай люди, які самі не починали власної справи, можуть казати: «Чого ти, молода дівчина, вчиш нас?» Іноді люди не можуть визнати, що молодша від них людина може мати більше досвіду.

Мені б хотілось, щоб люди більше вчились, рухались вперед і вгору. Франківськ — дуже комфортне місто, яке заганяє всіх у цю свою зону комфорту. Люди тут складно сприймають зміни. Гадаю, це може бути через брак різнобічної освіти. Світ ззовні рухається дуже швидко, і мені б хотілось, щоб люди хотіли дізнаватись про нього більше.

Є тонка межа між затишком і завеликим комфортом. У мене є страх застрягнути в цій зоні комфорту.

Я люблю Франківськ за його затишність і можливість встигнути зробити багато справ за день, бо все поруч. Місто розвивається, і завжди, коли я десь за кордоном, то мені хочеться сюди повернутись. Але з іншого боку, мене не влаштовує те, що тут всі знайомі між собою і є постійні обговорення. Мені здається, що люди скуті у своїх діях через те, що вони думають: «А що скажуть люди?»

Бути жінкою

Мені здається, моє розуміння, що таке бути жінкою, відрізняється від більшості. Я за рівність, за те, що чоловік і жінка — дві однакові частинки, які можуть робити однакові речі. Жінка — це ніжність і сила разом.

Я часто чую про себе, що я дуже жорстка, дуже сильна. Але мені це подобається. Бо жінка — це мудрість та достатня доля агресії, яку ти вмієш контролювати.

Франківськ має жорсткі рамки того, як жінка має виглядати чи поводитись. Мені дуже не підходить те, що тут закладено. Я хочу бути лікарем і неодноразово чула, коли була на хірургічних операціях: «Катю, навіщо тобі ця хірургія, ти ж жінка! Ти маєш бавити дітей! Йди ліпше на УЗД». І дехто думає, що це нормально — таке казати.

Але такі стереотипи обмежують і чоловіків теж, бо вони не можуть себе спробувати у тому, де бачать тільки жінок.

Рятівниця

Відколи я себе пам’ятаю, в мене було бажання всім допомагати, рятувати та змінювати. Іноді це недоречно, але мені важко це приборкувати.

В Україні я маю шанс потрапити в історію, а в Канаді — шанс потрапити в статистику. Мені подобається, що те, що роблю тут, опиняється на слуху. Це визнання додає заряду. Я повертаюсь до України, бо хочу зробити її кращою.

Хочу ділитись своїм досвідом. Не просто розповідати, а надихати людей рости до добра, нести зміни. Бачу: чим більш активною є у всіх своїх проєктах, тим більше людей до нас приходять. І тому я продовжую це робити.

 

На Катерині Масляк — прикраси від SOVA jewelry house, колекції Міді, Bloom та Мегаполіс. Обрати прикраси для себе ви можете у фірмовому магазині бренду, який працює за адресою: вул. Незалежності, 39.

Дякуємо за візаж Тетяні Будай (InstagramFacebook)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору