Конструкторка щастя. Як Аліна Токмиленко збирає пазли з різних культур, робіт та ...

Це мала б бути розмова про «успішну жінку», але Аліна Токмиленко (співзасновниця мережі «23 ресторани», директорка з розвитку платформи «Тепле Місто» та Промприлад.Реновація — тобто, все те, що уявляєш, коли думаєш про успіх) з самого початку підкреслює: вона — не успішна, а щаслива.

Що ж, тоді перший текст «Без прикрас» буде не про успіх, а про щастя. А також про те, як це — народитись біля моря, щоби потім усе життя шукати можливості до нього повернутись.

У новому спецпроєкті «Куфер» разом з SOVA jewelry house спілкується з жінками Івано-Франківська, які належать до різних поколінь, по-різному ставляться до життя і до свого міста. І в кожної ми можемо чогось навчитись.

Співпадіння

Я народилась в Криму, у 7 хвилинах від моря. Це й вплинуло на те, якою я стала. Вода — моє місце сили, до якого я мушу періодично повертатись.

До великого міста, Сімферополя, я переїхала, щоби вчитись в університеті. Тоді почалась двіжуха студентського життя: на першому курсі я потрапила в організацію AIESEC, знайшла там друзів, з якими досі спілкуюсь. Ми започаткували свій перший бізнес — івент-компанію «Крила», яка й досі існує. Нас було четверо друзів — як і у випадку з «23 ресторани». Жоден з нас не був з заможної родини і нам хотілось заробляти, щоб забезпечувати своє існування.

Це був мій перший досвід підприємництва. Інтенсивна робота тривала два роки, паралельно із парами в університеті та AIESEC.

Після навчання я переїхала до Києва, де прожила два роки. Було кілька проєктів, у яких я брала участь: від організації подій до більш професійної діяльності. Трохи попрацювала як найманий працівник — і у 2008 році переїхала до Франківська.

Те, що я займаюсь власною справою — випадковість. Не можна сказати, що я з дитинства мріяла займатись підприємництвом.

Було бажання робити цікаві проєкти, а не небажання працювати на когось. Можливо, якби я мала поруч суперкруту компанію, яка б мене надихала — то залюбки б працювала найманим працівником. Просто тоді, як мені здавалось, компанії мрії, в якій я б хотіла працювати, не було.

Тому ми створили «23 ресторани».

Підприємництво у 17-18 років дуже сильно відрізняється від того, який ти підприємець в 25.

Найперше — рівнем емоційного інтелекту: твого та людей, які тебе оточують.

Для мене є різна я. Раніше у мене було руде коротке волосся — зараз це навіть важко уявити. Раніше у мене була тисяча гривень — зараз трохи більше. Але справа у повному співпадінні мене з тим, що мене оточує.

Для мене дуже важливе це слово — «співпадіння» (або російською – «соответствие»). Важливо відчувати ці співпадіння. Через це мені й тоді, в 18 років, було кайфово, і зараз, в 30 з чимось, — теж.

Diversity

Я вчилась у кримськотатарській школі. І до 5 класу була у ній єдиною не кримською татаркою. Це була звичайна школа біля дому, найближча — батьки не обирати її спеціально. Навчання у ній проводилось двома мовами – російською та кримськотатарською. Зараз я вже погано володію кримськотатарською, але досить добре розумію, коли людина нею говорить.

Дитинство у цій школі сильно вплинуло на моє життя. Саме тоді розвинулось моє сприйняття інших культур та інакшості. У досить маленькому віці я отримала силу diversity (різноманітності).

Мені бракує цього сприйняття інакшості у Франківську. 

У нас в компанії багато працівників з різних регіонів. Мій чоловік — з Харкова. Було б круто, якби кожен мав можливість пожити в різних частинах своєї країни, щоб побачити, як вони працюють. Для мене ця різність і вибудовує емоційний інтелект. Звичайно, людина може жити в різності і не помічати її, ігнорувати, ніяк з нею не взаємодіяти.

Diversity — це важливо. Коли людина з Західної України їде на Схід або навпаки, це можливість вчитись у цієї різності. Питання лише у готовності до цього.

Я не знаю, що таке — бути жінкою з Прикарпаття, бо це — не моя історія. Я — на жаль чи на щастя — не інтегрована на 100% в місто і суспільство, в якому живу. Але я не хотіла би бути більше залученою в нього. Бо ця незалученість дозволяє мені дивитись на все ніби зі сторони. І для мене цей погляд зі сторони — цінний.

Але цю неінтегрованість не потрібно плутати з безвідповідальністю. Я громадянка України й світу.

Я не інтегруюсь, але поважаю інакшість. Якщо моїм працівникам важливо святкувати 20 свят на рік — окей, але я хочу мати право не робити цього.

Пазли часу

Найцікавіша частина роботи — це люди. Тому я досі цим займаюсь: можна не бути HR-директором, але все одно твоя робота пов’язана з людьми.

Працювати з людьми — ніби збирати з них пазли.

Якщо в команді є троє, треба знати суперсили кожного — і поєднувати їх. Найбільший кайф — знаходити такі поєднання, що створюють разом синергію. Мені здається, моя суперсила — знаходити такі комбінації людей, які досягають найбільшого результату в цій різності.

Я не жертвую своїм здоров’ям заради роботи і вмію відмовляти. Якби мені забракло енергії на цю зустріч, я би передзвонила і сказала, що не буду зустрічатись. І не вигадувала б 1000 причин, що зі мною сталось — просто сказала б: давай оберемо інший час зустрічі.

Бути фізично на зустрічі — це не те саме, щоби бути включеною. А для мене важливо бути повністю з людиною на ці 20 хвилин розмови. Якщо забракне часу — гаразд, можна говорити більше. Але потім зустріч закінчиться.

Це як з дітьми:

я можу бути класною, люблячою мамою годину на день.

А решту часу — не можу бути люблячою і на 100% включеною мамою. Хочу бути чесною з дітьми, а не грати перед ними кіно. Казати: «Я з тобою зараз і хочу разом гратись, проводити час». Це може бути і година, і п’ять годин — але повністю приділена цьому спілкуванню. Без телефону і відповідей на дзвінки й листи. І це будуть найкращі години за день.

Не бачу жодної проблеми у тому, щоби поєднувати родину й роботу. Для мене це не «або — або», а «і — і»: бути і люблячою дружиною, і мамою, з якою цікаво, і керівницею, з якою класно працювати на результат.

У нашій сім’ї є традиції, які ми створюємо самі — як традиція бути щасливими. Чи, наприклад, традиція моєї ранкової розмови з донькою, коли ми йдемо в школу. Це простий маленький діалог, але

для мене важливо, щоб дитина вміла відчувати себе і вміла бути щасливою.

Це те, чого мене не навчили. Мої батьки — чудові, але, певно, як більшість батьків того періоду, не особливо про щось говорили. Наші діалоги були радше технічні, а спілкування було мало.

Спостерігаю за собою: мені не вистачало цього якісного спілкування — і тепер я приділяю цьому велику увагу.

Мені важливо порівнювати не себе з іншими, а себе — з собою попередньою. Це те, що я б хотіла донести своїм дітям.

У мене дві доньки, тож я не знаю, чим виховання дівчат відрізняється від виховання хлопців. Але інтуїтивно скажу, що у вихованні не має бути відмінностей. Це ж людина, у тебе відбувається знайомство з людиною.

Це як питання сексуальної орієнтації. У «23 ресторани» ми кажемо, що нам неважливо, яку релігію ви сповідуєте чи якої ви орієнтації — важливо, яка ви людина і щоб у нас збігалися цінності.

Бути жінкою

Не мала жодних випадків, щоб до мене ставились як до жінки, а не як до людини. Але я знаю, що таке є. Якщо вертатись до мого дитинства: я бачила дуже різні сім’ї у кримських татар, але все ж у них є патерн з домінуючим чоловіком і жінкою, яка займається дітьми. Але я бачила у цьому багато поваги. Це були приклади, коли людина приймає цей стан речей в сім’ї.

Але це підходить не всім.

Кожен щасливий по-своєму. Жінка, яка займається дітьми — це теж щастя. Але важливо, щоб це був свідомий вибір.

Я не вважаю, що моя історія — це про успішну жінку. Моя історія — просто про жінку.

Успіх — це категорія дуже… категорична. Ти або на коні, або на дні. Цінніше порівнювати себе з собою попередньою. Я зараз собі подобаюсь більше, ніж я 10 років тому. Але це не означає, що тоді я була погана.

Без прикрас

Станом на зараз у мене є дві прикраси, одна з яких — обручка, яку я періодично не ношу і десь забуваю. Вона для мене цінна, хоча попередні дві я загубила.

Для мене біла футболка — це ідеальна футболка. Вже біла футболка з написом – це щось зайве. Мені подобається така чистота. Періодично роблю спроби собі щось купити («ти ж дівчинка, купи собі якусь штучку!»). Я міряю, а потім думаю, що не буду це носити.

Може, я просто не вмію носити прикраси?

Для мене цінні мушлі. Бо вони асоціюються з чимось цінним, добрим, важливим. Мушлі були моїми найбільшими скарбами в дитинстві. 

Мені постійно, щодня, бракує моря. Море викликає у мене такі емоції, які не пояснити. Річки так не можуть. У мене були неодноразові спроби з річками, я повторювала: «ти ж любиш плавати — ось тобі водойма». Але це не те.

Спробувала полюбити гори. Але море люблю більше.

Хочу мати можливість будь-коли приїхати до моря. Для мене рівень свободи, коли я можу на день приїхати до моря, важливіший, ніж жити біля нього.

І зараз я маю цю можливість. Не завжди, не так часто, як мені хотілось би — але можу, бо маю класну підтримку від людей, з якими працюю, і чоловіка, який мене підтримує.

Я могла би переїхати до моря хоч зараз, але не роблю цього. Бо те, що я роблю зараз у Франківську, важливіше, ніж моя примха. Але якщо запитати мене в 60 років, чи хочу я жити біля моря — відповідь буде «так».

 

На Аліні Токмиленко — прикраси від SOVA jewelry house, колекція Мегаполіс. Обрати прикраси для себе ви можете у фірмовому магазині бренду, який працює за адресою: вул. Незалежності, 39.

Дякуємо за візаж Тетяні Будай

Kufer
Вгору