Партнер:
У дитинстві Ганні Ерстенюк казали, що вона може стати вихователькою дитячого садочку, але вона мріяла про медицину. Певно, у долі непогане почуття гумору, адже зараз Ганна — докторка біологічних наук та проректорка Івано-Франківського національного медичного університету. Тобто, всього потроху від медицини та виховання.
Це — другий матеріал спецпроєкту «Без прикрас», де «Куфер» разом з SOVA jewelry house спілкується з жінками Івано-Франківська, які належать до різних поколінь, по-різному ставляться до життя і до свого міста. І в кожної з них ми чогось вчимось. Історія Ганни Ерстенюк демонструє, що варто бути обережними із запальними юнацькими обіцянками, адже ті можуть справдитись.
Мрійниця
Моя мама пророкувала, що я буду вихователькою в дитячому садочку. Але у середній школі прийшла мрія про медицину. Я дуже хотіла бути медиком — але склалось як склалось.
Я не поступила до цього медичного інституту — і ця поразка була для мене трагедією.
Коли тобі неповних 17 років, ти закінчуєш школу з золотою медаллю і не поступаєш — а в ті часи не можна було вибрати навчання за контрактною формою, тільки бюджет — шансів у тебе практично немає.
1 вересня я залишилась за межами навчання.
Мені було надзвичайно складно це пережити. Батьки заспокоювали мене і ми обговорювали, що робити далі — бо в родині було прийнято обговорювати важливі речі.
Читайте також: Конструкторка щастя. Як Аліна Токмиленко збирає пазли з різних культур, робіт та суперсил людей
Коли забрала документи після невдалого вступу, то вирішила, що все одно буду в медицині. У Франківську було медичне училище — і я пішла туди. На щастя, там зустріла завуча, яка сказала: «Ти йди додому і подумай. Якщо справді надумаєш до нас прийти — ми тебе приймемо і 1 вересня».
1 вересня я, звісно, не повернулась.
Коли мій тато пішов на прийом до ректора, той сказав фразу, яка багато пояснила:
«Ще вашої дитини не було в інституті, як ми знали, що вона не поступить. Вона з неблагонадійної сім’ї».
Мій дідусь по маминій лінії був засуджений за політичну діяльність. Мама теж відбула 8 років в таборах, куди потрапила ще підлітком.
Я знала про дідуся та про маму — але не знала, що не поступила через це. Батько мені цього не пояснив. Він був дуже виваженою людиною і вони з мамою вважали, що не варто про це говорити. До цієї розмови ми вертались вже потім.
Не можна в такому юному віці ставити перешкоди, які від тебе не залежать. Це не може бути приреченістю. Ти маєш шукати вихід з ситуації.
Я сказала батькам фразу, яку мама досі мені нагадує: «Я в тому інституті ще буду приймати вступні іспити!»
Золото факультету
Наступного року категорично відмовилась поступати у Франківську. Заявила батькам, що їду до Львова, і не в медичний, а у Львівський національний університет імені Івана Франка.
Там відкривалась нова спеціальність — біохімія. Я не знала, що це, але мені сподобалось.
У Львові склала лише один іспит — і стала студенткою. Львів ставився до цього по-іншому. Ніколи, жодного разу я не отримала до себе іншого ставлення через свою «політичність». Не було жодних утисків, навпаки, була підтримка.
Нас було 15 студентів в групі, більшість — золоті медалісти. Нас називали «золотом факультету» і першопроходцями. Ми працювали в лабораторії над серйозними науковими розробками.
Звичайно, коли ви перші, то до вас більша увага і більша опіка.
На столі у нашого завкафедри стояли дві цукерниці: з карамельками та шоколадками. Раз на тиждень він питав, чим ми займались — і ти отримував нагороду за тиждень. Якщо у твоїй кишені халату були самі карамельки, це означало низьку оцінку. Правда, шоколадок багато ніколи не було — ними доводилось ділитись з усіма.
Біля мене не було байдужих викладачів. Це важлива риса у спілкуванні з людьми та особливо в роботі з молоддю — заохотити до роботи, ненав’язливо переконати, пояснити.
«Так, біохіміки нам потрібні!»
По закінченню навчання мені дали рекомендацію в аспірантуру. Але так склались сімейні обставини, що я не змогла залишатись у Львові, тож поступила на заочне. А як місце праці університет мені дав рекомендацію до цього самого франківського медичного інституту. І я повернулась до Франківська.
Перш, ніж зайти до цього корпусу, я зробила декілька кіл довкола нього. Мені важко було переступити поріг, я не була впевнена, що зроблю це. Розуміла, що мені не відмовлять, що маю багато рекомендацій, але внутрішня пересторога лишалась.
Врешті відважилась і записалась на прийом. «Так, біохіміки нам потрібні! Ви можете обрати між кафедрою біохімії та кафедрою онкології». Кафедра біохімії була тут, у цьому корпусі на третьому поверсі. Та вона мені не дуже сподобалась: було багато метушні.
На кафедру онкології, що на Чукалівці, можна було увійти лише боком, бо вся лабораторія була заставлена речами. Двері відчинив завідувач кафедри Іван Голотюк: «Хочеш тут працювати?». Подумала — і обрала онкологію. І тільки потім зрозуміла, наскільки це був правильний вибір.
Читайте також: Книдлі для Корпусу Миру. Як у Надвірній американська волонтерка писала книгу українських рецептів
Ця кафедра працює на базі онкологічної клініки. Працювати там виявилось досить складно. Іван Андрійович любив достатньо ретельні обходи, обговорював кожного пацієнта при студентах та лікарях. На перший обхід він взяв мене з собою — щоб я, хоч приблизно, розуміла, що маю робити.
Я дійшла до палати, де була пацієнтка з четвертою стадією раку молочної залози — і здалась. Послухала, що могла, вийшла з цієї палати і написала заяву на звільнення.
Я досить виважена за характером, не схильна до швидких емоцій — але боялась, що не впораюсь з цим.
Завідувач кафедри ту заяву демонстративно порвав і відправив додому подумати. Зрештою, я повернулась. Вирішила: напевно, це випробування, яке маю пройти.
Я займалась біохімією в онкології. Біохімічні лабораторії є всюди, але мене цікавить саме наукова робота.
Кабінети, лабораторії
Адміністративна робота ніколи не дуже регламентована. Наприклад, зараз я чекаю, коли ректор вийде з відпустки (інтерв’ю було записане в жовтні — прим. авт.), бо пообіцяла Центру біоелементології, що тоді буду в них працювати щодня. Бо мені справді цікава наукова робота.
Думаю, кожен має в собі якусь домінанту. Не можу сказати, що мені менш цікаве викладання. Але без науки воно неповне.
Українські наукові ідеї не відрізняються від світових, ми маємо багато теоретичних надбань. Наша проблема — фінансування науки, бо українські й західні лабораторії не порівняти.
Мене дуже важко витягнути з їхніх лабораторій, бо завжди маю 1000 і 1 питання до колег про методичні підходи, апаратуру, різні дрібниці. Трактувати результати ми вміємо, але ми не завжди маємо засоби для реалізації.
Чи зможемо ми колись побачити українських Нобелівських лауреатів? Так. Якщо я побачу, як у бюджеті, наприклад, на 2022-2023 рік велику частку ВВП віддадуть науці.
За фасадом
Я родом з Надвірнянщини, але Франківськ став мені рідним. І зараз він мені подобається більше. Колись він був сірим, багато локацій були закриті, або ми про них не знали.
Я дуже люблю Львів. Це, можливо, навіть перше місто для мене. І я точно знаю, що в Італійському дворику у Львові завжди зустріну когось зі знайомих — бо ми з однокурсниками багато часу проводили там і на площі Ринок.
Мені хотілось, щоб дворик центрального корпусу університету у Франківську чимось нагадував Італійський дворик.
Одного разу, приїхавши зі Львова, я підійшла до ректора: «Так хочу, щоб цей дворик виглядав інакше!». Адже раніше тут завжди стояв транспорт. Ректор сказав, що подумає — і ось результат. Це чудова локація: тут вечорами збираються наші студенти, а кожен охочий може зайти у дворик на день університету, коли той відкритий.
Друга така локація — Бастіон, де зараз працює наше кафе «Академка». Раніше там працювала кафедра фізичного виховання. Коли спорткомплекс перебрався на Пасічну, ця площа звільнилась.Тепер там, поруч із муром старого бастіону, працює наше кафе і невеличкий готель для наших гостей.
Це все виховує відчуття старого міста.
Франківськ багато втратив історично через вкраплення нових забудов у центральній частині. Вони не завжди вписуються в цю архітектуру. Звісно, ми не можемо відновити вигляд, який Франківськ мав у XVIII чи XIX столітті, але треба намагатись вписати нові будівлі органічно.
Мені шкода, що багато будинків руйнуються зсередини. Так, ми робимо фасади — але ви зайдіть у дворики. Вони втрачають свій шарм. Хочеться, аби міські дворики зберігали свою привабливість не лише для їхніх мешканців, але й щоб туди хотілось зайти, сісти на лавочку і просто помріяти.
Дослідниці
Коли чоловіки кажуть, що жінкам важко в науці, то я люб’язно посміхаюсь і відповідаю: ви, мабуть, і справді про це знаєте.
Довгий час в науці було більше чоловіків — та й до сьогодні їх більше. Тож, думаю, заохочувати йти в науку варто. Проте я б не ділила за гендером, бо наука має бути станом душі. Ти маєш хотіти це робити.
У науці є досить багато жінок. Але вони займають середню ланку і рідко потрапляють наверх. Просто тому, що в якийсь момент ти віддаєшся сім’ї.
Дівчатам, жінкам робити цю роботу складніше. Навіть якщо є ухил до наукової роботи (мова не про кар’єру), в якийсь момент може переважити жіноче начало. Думаю, повноцінна реалізація жінки можлива тоді, коли гармонійно поєднується сім’я і робота. Але коли виникає питання «кому бути з новонародженим?», це буде мама — бо її ніхто не може замінити.
Не розумію, коли геть маленьку дитину залишають на догляд іншої людини. Бо зробити рік-два перерви в науковій діяльності — це можливо. Але ти нічим не компенсуєш своєї відсутності перед дітьми.
Непросте служіння
Багато наших студентів — діти з родин медиків, які змалечку чули, що ця робота непроста. І розуміли, чи хочуть вони цим займатись.
У цій роботі є радість від того, що ти комусь допоміг. Можете зі мною дискутувати, але у багатьох людей є внутрішнє бажання допомогти. Є той, хто побачить людину, якій важко перейти дорогу і запропонує допомогу. І той, хто пройде повз. У середовищі медиків є ті й інші, але перших буде більше.
Читайте також: «Ти що, з трупами працюєш?» З чого складається робота судмедексперта
Одного разу я поверталась з роботи машиною і на розі вулиць Короля Данила й Бельведерської побачила, як чоловіку стало погано: він сперся на поручні і почав сповзати донизу. Поки підійшла, то побачила, як довкола цього чоловіка вже зібралась групка людей — і впізнала своїх студентів, які в цей час саме повертались в гуртожиток. Вони не пройшли повз. Коли приїхала «швидка», то вже не мала, що робити, бо студенти надали всю першу допомогу.
Медики — це люди, які готові комусь служити. Це може звучати занадто пафосно, але медицина — це служіння. Це не виміряєш жодною зарплатнею.
Коли всі втомлені, навіть управлінською роботою, я собі дозволяю сказати своїм колегам (а більшість з них чоловіки): «Напевно, варто йти додому, бо вас там чекають. Так, роботи багато, але ми трохи подумаємо за ніч, а завтра повернемось до цієї проблеми».
Важливо знайти розумну межу між роботою та домом. Та не треба боятись, що вдома ви повертаєтесь до обговорення роботи: вчитель, який приходить зі школи, розповідає про своїх учнів, а перевізник — про пасажирів.
Важливо, щоб ви були почуті — і почули свою близьку людину, яка не є медиком, не може жити цими проблемами, але живе вашим емоційним станом. Думаю, що родини, які створені на небесах, вміють знайти ці помірковані рішення і не переносити свої негативні емоції на своїх рідних, а залишати їх за дверима.
Вважаю, що викладач і лікар мають залишати свої проблеми за дверима. Мої студенти не хочуть бачити мене втомленою — вони хочуть бачити викладача, який готовий з ними працювати. Так і вдома: там на мене чекають рідні люди і я хочу почути їх.
На Ганні Ерстенюк — прикраси від SOVA jewelry house, колекції Мегаполіс та India. Обрати прикраси для себе ви можете у фірмовому магазині бренду, який працює за адресою: вул. Незалежності, 39.
Дякуємо за візаж Тетяні Будай (Instagram, Facebook)
