Минулого місяця наша редакція розповідала про книжки, які ми читаємо. Та цього разу у фокусі опинились фільми: італійські, американські, українські.
Ми згадали про ті кінострічки, які в той чи інший спосіб стали для нас особливими: запам’ятались, неймовірно сподобались чи змінили життя. Тож сьогодні можете не шукати фільм, який подивитись ввечері — бо для цього є наш список.
«12 розгніваних чоловіків» (1957), Сідні Люмет
Валентин Перуз, журналіст
У вступних секундах фільму нам показують будівлю суду, потім демонструють, що тут все серйозно: хтось у розпачі виходить із судового засідання, хтось святкує виграну справу.
На іншому судовому засіданні 12-х присяжних відправляють вирішувати долю хлопця, якому світить електричний стілець. Наступні півтори години події розгортаються у кімнаті засідань присяжних.
У «12 розгніваних чоловіків» все на вищому рівні: акторська гра, операторська робота і режисура, у якій важливо все, аж до останніх кроків героїв, які розходяться після прийнятого рішення. Тут немає нічого зайвого, навіть музика з’являється лише на початку і в кінці фільму, навіть кольори не відволікають від головного.
Цей фільм дуже «людський» і дуже про людей. Такі фільми справляють на мене найбільше враження. Він про конформізм і нонконформізм, характери і особисті драми, але найголовніше — про сумнів, який змушує думати і про ціну людського життя.
До того ж, це хороший фільм для перегляду перед виборами. Мені бачиться, що він може допомогти зробити кращий вибір.
«Солодке життя» (1960), Федеріко Фелліні
Ольга Перехрест, головна редакторка
Я не пам’ятаю рік, коли вперше побачила La Dolce Vita. Навіть не дуже згадаю обставини. Певно, це було ще в школі або на перших курсах університету, певно, я сподівалась побачити історію італійської богеми і ще раз поглянути на Рим. Але результат виявився несподіваним: я вперше зрозуміла, що кіно – це справді мистецтво. До Фелліні у мене було багато кінематографічних досвідів. Я ходила в кіно на американські блокбастери, починала дивитись вдома французькі стрічки, навіть іноді ходила на різне фестивальне кіно у кінотеатрі «Київ». Але все це було розвагами. «Солодке життя» було першим однозначно мистецтвом.
Бо інакшого виправдання чи то пояснення тому заціпенінню, яке супроводжує мене щоразу, як я спостерігаю за митарствами Марчелло поміж усіма його жінками, за їхніми безнадійними спробами закохати в себе людину, яка, здається, взагалі нічого не відчуває, за неможливістю співпереживати хоч комусь з героїв, бо всі вони або божевільні, або неприємні, або журналісти, я не маю.
Фелліні зняв фільм, що є одночасно артхаусом (з легким відтінком нуару) і дуже реалістичним прикладом, чому журналістам не варто зближатись зі своїми героями. Він засмоктує глядача у свої порочні епізоди, щедро приправлені сценами про явлення Богородиці, прогулянки Ватиканом та іншим церковним полиском, що так притаманний Риму. Це історія про те, що навіть найближче сусідство із Богом не рятує тебе від спокус, а що найбільшим випробуванням людини є її людськість.
Прекрасне кіно, одним словом. І дуже, дуже красиве.
«Острів собак» (2018), Вес Андерсон
Ірина Шутка, журналістка
Ясна річ, ця історія не тільки про собак. Як каже головний герой стрічки (головний із людської когорти, бо найголовніші, певно, таки собаки) — 12-річний Атарі Кобаяші — це «про почуття до собак, природу, любов, дружбу, вічність і чорну сову».
Хлопчик виявився одним із небагатьох, хто не захотів миритися з рішення мера міста Мегасакі (а дія відбувається в Японії) ізолювати всіх псів, домашніх і вільних, на сміттєвому острові. У тваринах побачили загрозу для людей — через значне зростання популяції та хвороби, собачий грип і псячу гарячку. Та, як виявиться згодом, тут не обійшлося без політики (вся ця «ірраціональна антисобача істерія» розпалювалась напередодні виборів, з корупційними схемами, залученням корпорацій та інформаційними маніпуляціями), а також не без династичних образ і бажання відновити своє становище (а японці, як відомо, не можуть без цих розбірок). Нам доведеться трохи похвилюватись: люди проти тварин загалом налаштовані агресивно, на острові зі сміттям доволі небезпечно, тварини хворіють і їдять казна-що — тож їхня доля невідома.
За цю прекрасну історію Вес Андерсон («Готель «Гранд Будапешт») отримав «Срібного ведмедя 2018». Я особисто дала б цьому прекрасному мультику ще з десяток відзнак. Наприклад, за кабукі і хайку. Або за музику (від Александра Деспли). Або за український переклад і дубляж, через які фільм хочеться дивитися знову. Або за неповторних персонажів — цілий острів собак і, звісно ж, чорну сову. Або ж за цю фразу: «коло життя завжди перебуває у хисткій рівновазі: хто ми і ким ми хочемо бути».
Словом, рекомендовано до перегляду — з дитиною, родиною, самому або зі своїм собакою.
«Юність» (2015), Паоло Соррентіно
Софія Дейчаківська, координаторка проекту
Мої стосунки з кінематографом можна дуже точно описати фразою: все складно. Зазвичай мені шкода часу на перегляд фільмів. Бо банальні і прості сюжети мене дратують (бо дарма витрачають час, а на фоні можна слухати подкасти або серіали), а в морі кінострічок, які за всю історію назнімало людство, легко втопитися в пошуках чогось вартісного. «Юність» Паоло Соррентіно — те вартісне, що мені вдалося побачити.
У «Юності» є все те, що люблю і ціную. Краса в кадрах. Тиша в музиці. Непорожні діалоги. Все це разом Соррентіно складає у підвладне й притаманне тільки йому полотно кінострічки.
Якщо спробувати хоч трохи розповісти про сюжет (що від початку є поганою ідеєю, бо будь-які слова не зможуть цього зробити), то це розмови двох давніх друзів — композитора і режисера про прожите життя.
Чому варто подивитись? Можливо, вам теж подобаються медитативні, але не нудні, красиві й небанальні фільми.
«Коли падають дерева» (2018), Марися Нікітюк
Наталя Курсик, журналістка і фотографка
Я люблю українське кіно. За останній час ми з друзями переглянули чимало стрічок, але найбільше мені сподобалась «Коли падають дерева» режисерки Марисі Нікітюк.
Це — ну дуже гарний фільм, хоча в деяких глядачів він викликав неоднозначні реакції. Наприклад, десь на середині фільму дві старші жіночки почали обурюватися і вийшли з залу. Ми ж сиділи до кінця і були заворожені тим, що відбувається.
Тут є все: любов, гопніки, жива мова, харизматичні персонажі, навіть є роми і коні. Крім того, у стрічці зіграв актор франківського драмтеатру Іван Бліндар.
Марися Нікітюк дуже точно відтворює сільське життя. Хоча спочатку мені думалося, що ні, у нас все інакше, та в кінці погодилася, що так все і виглядає і ця правда у фільмі мене вразила.
Рекомендую для перегляду всім, хто знає, що таке справжні пацанські розборки, або був колись на весіллі в селі.
«Славні хлопці» (1990), Мартін Скорсезе
Юліан Воробйов, журналіст і фотограф
До вибору фільму я підходжу досить відповідально. Переконаний, що кіно, котре ми вирішили переглянути, повинне бути якісним, а після нього не виникало думок, що час змарнований.
Стрічка, яку я виділив з пам’яті переглянутих фільмів, є типовим ганстерським фільмом. Власне, саме Скорсезе, який дуже полюбив цей жанр, і показав нам, як має виглядати фільм про гангстерів.
Це історія простого хлопця, котрому не подобалося звичайне, як він вважав, нудне, життя людей. Він мріяв стати гангстером, як ті круті хлопці, на яких він працював змалечку. Подорослішавши, він перетворився на знаного поганця. Йому подобалося таке життя, адже він міг отримати будь-що, лиш попроси — він же гангстер. Але в «сім’ю» прийняти його не могли, адже наш хлопець не був італійцем. Та, попри заборону, він почав тишком торгувати наркотиками. Через що й отримує масу проблем.
Це культова стрічка з крутим акторським складом — улюбленець Мартіна Роберт Де Ніро і Джо Пеші, відомий всім нам роллю грабіжника Гаррі з «Сам удома»; чорним гумором, іронією та, звісно, великою кількістю вбивств. Це кіно, котре можна переглядати раз за разом і отримувати задоволення. Тут прекрасне все. До речі, сюжет побудований на реальній історії.
«Назви мене своїм ім’ям» (2017), Лука Гуаданьїно
Олександра Сосніна, фотографка
«Назви мене своїм ім’ям» італійського режисера Луки Гуаданьїно — це історія про 24-річного аспіранта Олівера (Армі Хаммер) та сина його професора, 17-річного Еліо (Тімоті Шаламе), і про закоханість, що виникає між ними влітку 1983-го на півночі Італії.
На відміну від багатьох фільмів, що зачіпають тему гомосексуальних стосунків, у цій стрічці немає надмірної драматичності. Вона не закінчується СНІДом, покаранням законом, вигнанням з сім’ї абощо. Напевно, це тому, що цей фільм не про гомосексульність, а про любов. Там також немає типового хепі-енду з емоційним возз’єднанням і «я тебе кохаю». Натомість, є чарівна Італія (така, що майже відчуваєш на дотик тепло літньої води і липкий сік персиків на руках), розмови про мистецтво, музика, ніяковість і відчайдушність підліткової закоханості, а ще — фантастична ніжність.
У цій історії наче й немає нічого такого, що могло би перевернути світ, але я пишу про нього тому, що він не відпустив мене одразу після титрів. Навпаки, ще тижні зо два після перегляду я наспівувала собі Visions of Gideon у виконанні Суф’яна Стівенса (і тепер ця пісня — незмінний триґер моїх сліз, якщо зовсім відверто). Просто нічого ніжнішого за «Назви мене своїм ім’ям» зі мною поки не трапилося (в сенсі кінематографу, звісно).
Одним з найцінніших моментів фільму є монолог батька Еліо у виконанні Майкла Сталберга. В ньому є та безумовна любов, те розуміння і мудрість, про які більшість з нас можуть лиш мріяти. «Right now, there’s sorrow, pain; don’t kill it, and with it, the joy you’ve felt».
Головне фото: Denise Jans
