«Куфер» читає. 6 книжок лютого, які радить наша редакція

Віднедавна ми зрозуміли, що вся редакція «Куфера» багато читає. А оскільки найкраща промоція читання це власний приклад, ми плануємо щомісяця ділитись переліком книжок, які нас вразили, запам’ятались або які ми вважаємо корисними.

У першій підбірці опинились ідеології ХХ століття, експедиція лісами й горами, Великобританія 90-х, облога Сараєва і (ні мало, ні багато) справжнісінький Армагеддон.

Білл Брайсон, Notes from a Small Island

Олександра Сосніна, фотографка:

Білл Брайсон для мене як comfort food на вихідних — наче і є безліч корисних нон-фікшн книг, але ж від його гумору стає так добре. “Notes from a Small Island” я дочитувала у поїзді дорогою з Франківська до Коростеня, а потім ще дві години у маршрутці до Житомира захоплено переповідала своєму сонному супутнику найдотепніші епізоди. Ностальгія за рідним містом та ностальгія автора за країною, яку він покидає, чудово наклалися одна на одну.

Після 20 років життя у Британії, американець Білл Брайсон вирішує повернутися у США, але перед від’їздом вирушає у подорож холодним островом — на прощання. 1990-ті, поїзди, автобуси, виняткові персонажі, місця сентиментальної цінності, як от перше місце роботи письменника — психіатрична лікарня у Вірджинія Вотер, де він зустрів свою майбутню дружину, медсестру Синтію Біллен. Історії про римське минуле, про занепад мануфактур, про страйк працівників друкарень у Лондоні, про паби Ліверпуля, хаотичний розклад громадського транспорту та архітектуру (12 тисяч середньовічних церков!), про герцога-мізантропа, в яку складно повірити, та багато інших. І, звісно ж, про дивних і прекрасних британців, яких Брайсон відверто обожнює. Хіба не дивовижно — пояснити ментальність цілої нації через опис традиційних для неї десертів?

У 2003-му році “Notes from a Small Island” перемогла в опитуванні на BBC Radio 4, як книжка, що найкраще передає дух тогочасної Британії.

«Раптом, в одну мить, я зрозумів, за що люблю Британію, — за все», — пише Брайсон. І це відчувається.

Ніл Ґейман і Террі Пратчетт, «Добрі передвісники»

Ольга Перехрест, головна редакторка:

Технічно цю книжку треба було б зарахувати до списку головних у минулому році. Але оскільки я тільки нещодавно її купила (бо вперше читала позичену) і тепер планую перечитати — вона як раз на своєму місці.

Фото: Читомо

Історію про те, як двоє прекрасних талановитих письменників вирішили написати один роман на двох, як вони обмінювались дискетами і зідзвонювались — про це можна прочитати будь-де. Так само можна здогадатись з оригінальної назви (Good Omens), що не обійшлось тут і без відсилок до жахалки про Антихриста. Але, будьмо чесні: мало хто починає читати книжку через її відсилки та інтерв’ю авторів. Отже, чим прекрасні «Добрі передвісники»? Це історія про те, що іноді турбота про власний затишний добробут може призвести до порятунку світу. Або ж історія про те, що Велика й Невідворотна Священна Війна насправді нікому не потрібна (у цьому сенсі це дуже пацифістське фентезі). Цю історію також мають вподобати екоактивісти, які, щоправда, навряд чи схвалять залякування кімнатних рослин. Це історія, яка може образити багато релігійних і меломанських почуттів, але водночас спонукає замислитись, чим є свобода волі і чому наші плейлисти рано чи пізно повняться записами Queen.

А ще, як на мене, це просто дуже смішна книжка, яка, до слова, вийшла у чудесному українському перекладі і має дві обкладинки (як і в оригінальному виданні): янгольську й демонічну. Я купила янгольську. Хоча читала демонічну.

Головним чином ця книжка нагадує про наступне: “It may help to understand human affairs to be clear that most of the great triumphs and tragedies of history are caused, not by people being fundamentally good or fundamentally bad, but by people being fundamentally people”. Якщо коротко, люди — в першу чергу просто люди.

Якщо ж вам цього мало, то цього року за добрими передвісниками має вийти серіал, сценарій до якого пише один зі співавторів, Ніл Ґейман. У головних ролях — Девід Теннант і Майкл Шин. І це найкращий початок кінця часів, який можна було б вигадати.

Озрен Кебо, «Сараєво для початківців»

Софія Дейчаківська, координаторка проекту:

У мене є дві великі читацькі любові: скандинавська й балканська літератури. Скандинави — бо зовсім-зовсім не схожі на нас. І від того дуже вільні й відчайдушні в своїх літературних фантазіях. Балканці — бо дуже схожі на нас. Десь так само, як і Україна, балканські країни досі залишаються дивними і до кінця незрозумілими для решти Європи. Віднедавна у схожості нас єднає війна.

Фото: Є що читати / Facebook

«Сараєво для початківців» — це путівник. Путівник не по місту, а швидше путівник по життю людини в місті, у яке прийшла війна. Людини, яка зважає на деталі, намагається рефлексувати і зберігати почуття гумору, наскільки це можливо. Людини, яка свідомо вибирає залишатися і відчайдушно намагається опанувати нову дійсність, не втративши остатки здорового глузду і людяності. Тут у багатоповерхівках поряд з комп’ютерами стоять пічки з дровами, тут домашні бібліотеки набувають ваги тягаря і причиною моральних дилем, тут немає ходіння, а є тільки рух з точки А в точку Б. «Я не людина, я — цятка в снайперському прицілі», —  повторює Кебо.

Це книжка до тахікардії. Книжка — киснева подушка, як пише в передмові перекладачка Катерина Калитко. «Такий, знаєте, медичний мішок, у який хтось закачав своє дихання й досвід, до останнього волокна болю,  до атома, дощенту. Щоб вижити бодай так. А потім хтось інший, далеко звідси, ухопиться за цю подушку, втрачаючи власне дихання, і теж виживе». Саме так вхопилась за цю книжку свого часу я, щоб усвідомити і «проговорити» все те, що відбувається далеко у кілометрах від Франківська, але так близько до нас.

Всеволод Нестайко, «Пригоди журавлика»

Валентин Перуз, репортер

Що властиво дитячій повісті — це історія про справжню дружбу. А також про те, що ніякі «авторитети» не здатні нав’язати тобі, яким ти повинен бути і що брехня таких поганців, як професор Жабурин Жабуринович Кваквакум, обов’язково буде викрита. А ще тут горобці роблять конференцію, яка не менш серйозна за зібрання Радбезу ООН.

Білл Брайсон, «Прогулянка лісами»

Юліан Воробйов, фотограф, журналіст

Це моє перше знайомство з творчістю Брайсона. Книгу подарувала мені Саша Сосніна, що й власне не дивно, бо вона фанатіє від творчості Білла, а я шалено люблю ліси та гори, та й походи люблю.

Це легка історія про те як Білл вирішує пройти один з найдовших туристичних маршрутів протяжністю чотири тисячі кілометрів зі своїм старим (старим і по віку також) товаришем. Історія про чоловічу дружбу, випробування сили духу й своїх можливостей, про людей. Все це красно прикрашено описами могутніх видів національних парків, безкрайніх та нескінченно великих; страхом бути з’їденим грізлі та хорошими жартами.

Це ідеальна книга для вікенду вдома з великим горням теплого какао (особливо в таку погоду як от зараз за вікном) та для людей, котрі хочуть піти в гори, але з певних причин не можуть цього зробити — такий собі замінник походів.

Фото: Наш формат

Володимир Єрмоленко, «Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ-ХХ століть»

Ірина Шутка, журналістка

Навіщо нам — у ХХІ столітті — читати про ідеології ХІХ й ХХ-го?

Хоча ідеології й не є вічними, та плинність, як пише Єрмоленко, є ознакою всіх часів: у різні історичні періоди ідеологічні антиподи насправді мали багато подібного — ідеї, образи, аргументи перетікали підземними каналами від однієї ідеології до іншої. Простежуючи таку дифузію ідей (крізь століття, кордони, системи знань, як-от біологія чи економіка), автор оглядає революцію та контрреволюцію у ХІХ столітті, нацизм і комунізм у ХХ-му. Ці ідеології він об’єднує міфом палінгенезії, що з грецької означає «відродження», «переродження»: тут історія поставала як цикл оновлювальних катастроф, людина — як «клітинка» чогось більшого (класу, раси, нації), а страждання й жертвування — як необхідність на шляху до «прекрасного нового світу». Усе це власне й дозволило тоталітарним режимам ХХ ст. одягати маску месій та легітимізувати мільйонні жертви.

Фото: видавництво Дух і літера

Нині ми, як і наші попередники 1000 чи 100 років тому, схильні захоплюватися ідеями, вірити у них, пропагувати (свідомо чи ні). «Плинні ідеології» нагадують, що, приміряючи котрийсь із «-ізмів», ти щоразу ризикуєш запхати голову в трубу — і бачити світ крізь вузький просвіт.

То чи потрібні ідеології та що з ними робити? На думку Володимира Єрмоленка, ідеології — це не релігії, не унікальні системи із абсолютними істинами (тож без фанатизму, як це було у ХІХ чи ХХ-му) і не гра (тому не варто знецінювати їх). Це лише «інструмент», здатний як створювати, так і вбивати: «Не треба вірити в інструмент, щоб зробити його ефективним — треба просто знати, як він працює і де він працює, а де ні». Сенс у тому, щоб бачити, чи вирішує певна ідеологія конкретну проблему і чи не руйнує вона життя, у тому, що шукати баланс між ідеями.

«Плинні ідеології» — це наукове дослідження, що виросло з французької дисертації автора 2011 року. І хоч тема може видатись складною, читати цю книжку цікаво — так само, як і пости самого Єрмоленка у соцмережах.

Головне фото: Aleksei I

Kufer
Вгору