Як за два місяці влада навчилась говорити про коронавірус. Або ні

Що не так з офіційними комунікаціями влади під час карантину, і чому нормальне спілкування — це теж робота? Розмірковує головна редакторка «Куфера» Ольга Перехрест.

Останні два місяці я прокидаюсь з міським головою Івано-Франківська Русланом Марцінківим.

Точніше, як: я прокидаюсь о 8-з-чимось, вмикаю смартфон і з нетерпінням чекаю на щоденне ранкове facebook-відеозвернення о 9 ранку. Іноді замість звернення це ефір на радіо, іноді — засідання міської комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. Але головне у цьому ритуалі незмінне: щоранку, до того, як почистити зуби і випити кави, не вилазячи з ліжка, я слухаю чергові цифри франківської статистики хворих на COVID-19.

І це — лише маленька частина інформаційного потоку, в якому цілодобово живуть медійники під час карантину.

Робочий день медіа в нормальних умовах складається з редакційних нарад, писання текстів, виходів в місто на інтерв’ю чи інші зустрічі, відвідування подій, брифінгів та інших пресконференцій. Робочий день медіа в умовах карантину складається з безперервного втикання в екран ноутбука та намагання одночасно подивитись засідання Кабінету міністрів, брифінг облдержадміністрації, прес-конференцію міністра охорони здоров’я, звернення президента та ще й записати якесь інтерв’ю по Zoom`у. І добре було б, якби інформація, яка ллється на нас крізь прочинені вікна стрімів та телеграм-каналів, була б красивою та корисною, тобто, вартою уваги та справді необхідною. Але ж ні.

Не знаю, з якими результатами та втратами ми вийдемо з карантину, але щонайменше в одному висновку я точно впевнена: цій країні потрібно навчитись спілкуватись з людьми.

Здавалось би, комунікації — це незначна дрібничка на фоні потужного монстра державної системи; примха, необхідна виключно журналістам та їм подібним; необов’язкова до виконання опція.

Однак, перефразовуючи відомого польського репортера Маріуша Щигела, державні комунікації — це та крапля води, в якій видно океан хаосу та некомпетентності. І з кожним наступним днем карантину ми пірнаємо в нього все глибше.

Як інакше пояснити, що авторизований МОЗ телеграм-канал «Коронавірус_інфо», який мав би повідомляти статистику, спершу займався піаром вже ексміністра охорони здоров’я Іллі Ємця, а потім захопився постами в дусі мотиваційних пабліків та безглуздими опитуваннями?

Чому засідання Кабінету міністрів відбуваються без попередньої публікації порядку денного та проєктів рішень, тож всі журналісти змушені нашвидкуруч конспектувати озвучені з голосу нові обмеження та правки? Чому публікації прийнятих рішень треба чекати кілька днів, натомість smmники прем’єр-міністра Дениса Шмигаля явно отримують цю інформацію раніше, інакше чому на його сторінках в соцмережах одразу з’являються інфографіки (до речі, негарні)?

Зрештою, чому в Telegram`і є двоє прем’єр-міністрів Денисів Шмигалів — і який з них офіційніший?

Гаразд, можливо, я надмірно прискіпуюсь. Справді, мало хто був готовий виходити в онлайн, вести постійні прямі трансляції чи озвучувати інформацію нормально одразу, без нагадувань і перепитувань від журналістів. Можливо, варто з більшою поблажливістю ставитись до прем’єр-міністра, який заявляє про наявність чіткого плану виходу з карантину — і лише через кілька днів пояснює, у чому цей план полягає. З розумінням ставитись до розбіжностей у статистиці від МОЗ та Центру громадського здоров’я. Співчувати керівництву області, що їм доводиться розлого розповідати про кожен новий підтверджений випадок зараження коронавірусом. Терпляче вислуховувати маячню міністра охорони здоров’я, що з тестуванням на COVID-19 все гаразд (хоча насправді — ні). І гладити його по голівоньці, коли, як виявляється, очікуваного спаду епідемії коронавірусу в Україні немає (несподівано, правда?).

Це ж так незвично для них, серйозних чоловіків та жінок у костюмах, змушених носити маски під час засідань та брифінгів: чесно та чітко пояснювати країні, що ж у ній відбуваєься.

Не ховатись за кучерявими формулюваннями на кшталт «цифра була одна і вона поступово змінюється в іншу», а звітувати перед громадянами про свою роботу. Визнавати помилки. Повідомляти неприємні новини. Повідомляти саме новини, а не лише жалітись, що тебе викликають на допит через некоректні публічні висловлювання.

Звісно, нікому не захочеться цього робити. І тому робота журналістів, ще більше, ніж зазвичай, нагадує вимивання золотого піску з потоку помиїв. 

Утім, не переживайте. Ми знайдемо спосіб перевірити ваші слова; дістати інформацію, яку ви не вважали за потрібне озвучити; дочекатись стріму, про який нікому не повідомили чи знайти документ, який ви опублікуєте сильно після кінця робочого дня. Зрештою, ми ж навіть перекладаємо вашу пташину мову на людську і пояснюємо, що саме ви хотіли сказати, але чомусь не змогли.

Але, будь ласка, під час наступного прямого включення — згадайте, що вас слухають не тільки захоплені вашою неперевершеною красномовністю виборці, але й люди, які тут на роботі. Що від пропозицій «якомога більше унеможливити максимальне пересування» нам хочеться волати так, щоби чутно було у карпатських лісах. І що кожна пропущена цифра в статистиці — це кілька сивих волосин в журналістів й редакторів. Що говоріння — це звичка, яка напрацьовується, а словниковий запас можна й варто розширювати. Що ми всі тут заради інших людей, яким потрібні адекватні рішення і не менш адекватні розповіді про них.

Що виключно з любові до міського голови ніхто не прокидатиметься щоранку перед 9:00, аби послухати його чергове відеозвернення.

Спілкування — це робота не тільки медійників, а й влади теж. Давайте про це не забувати.

Читайте також:

Якщо вам подобається наша робота — підтримайте «Куфер»!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору