Новини будуть погіршуватись. Як зрозуміти свої почуття під час карантину

Карантин — складне випробування для кожного, бо ми позбавлені звичного ритму життя, обмежені у спілкуванні та постійно стривожені через новини. Нам страшно і сумно, ми можемо відчувати безпомічність та провину, натомість забуваючи про радість.

Анна Шийчук — психологиня, психотерапевтка (позитивна психотерапія, гештальт-терапія) та авторка програм про психологію стосунків та емоційний інтелект на Urban Space Radio — пояснює, які саме відчуття ми переживаємо під час карантину і що ми можемо робити з ними.

Новини будуть погіршуватися. Вам може не подобатися це твердження. Ви можете заперечувати його і казати: «Зі мною нічого такого не трапиться», «Ні, це десь в новинах, але не про мене». Ми так думали, коли в січні сайти писали про Китай. Ми так думали, коли в лютому епідемія почала загострюватися в Італії та Європі. Ми так продовжуємо думати після першого летального випадку в Івано-Франківську. Чому так? Бо наша психіка захищає нас від складних новин.

Ми до останнього заперечуємо дійсність, в надії, що все погане зникне і можна буде видихнути з полегшенням. 

Але так не стається. І рівень тривоги росте всередині нас як на дріжджах. Бо тривога — це спресоване почуття, як пружина, яка хоче розкрутитися. Зазвичай, це якесь одне конкретне або два переживання. Але в нас все складніше, бо ми проживаємо купу різних почуттів одночасно. При чому їх інтенсивність суттєво вища, ніж в звичних обставинах. Тому ми вимушені витримувати все, а це складно.

В цій колонці я розповідаю про почуття, які зараз є нашим фоном. Ми всі в ньому живемо і будемо жити найближчі місяці. Хто обізнаний — той озброєний. А в нашому випадку — спокійніший. Почнімо 🙂

Страх

Ми відчуваємо страх кожного разу, коли є небезпека життю та здоров’ю. В період пандемії існують обидва ці ризики. Тому боятися зараз — це нормально. Навіть добре, бо це дозволяє бути більш уважним чи уважною. Сьогодні ми можемо боятися: власної хвороби, хвороби близьких, смерті, смерті близьких, втрати роботи, втрати матеріальних благ та бідності, втрати стосунків через ізоляцію, можемо відчувати відсутність свободи чи сенсу життя, лякатися майбутнього.

Все це нормально. Бо все це ризики, які, на жаль, реалістичні. Натомість, паніка — оце справді страшне, бо тоді люди поводяться хаотично, неконтрольовано і часто шкодять одне одному.

Що робити? 
  1. Перевіряти факти! Ще раз перевіряти!
  2. Казати: «Мені страшно за бабусю/дідуся/батьків», «Страшно, бо немає ліків проти вірусу», «Страшно, бо …». Замініть формулювання на кшталт: «Ми всі помремо!», «Порятунку немає, вакцини немає, лікарні не мають апаратів вентиляції легень, тисяча смертей за ніч! Аааааааааа!». Просто говоріть про свій страх: «Мені страшно, бо ….».
  3. Не заперечувати, коли хтось з близьких говорить про свій страх, отак, наприклад: «Не бійся, все буде добре». Краще скажіть: «Мені теж страшно, я з тобою, разом ми справимося».

Злість

Функція злості — захист нас від всякого чужого і недоброго. Зараз в нас купа приводів злитися. Наприклад: влада робить все не так, як я вважаю за правильне; мені здається, що реальні цифри хворих суттєво більші; люди, які не дотримуються карантину ходять по вулицях; діти скачуть мені по голові нонстоп вже другий тиждень; доводиться говорити з чоловіком/дружиною і в нас купа суперечностей, про які раніше не було коли подумати; я сиджу дома і не можу нікуди вийти; фейки всюди; контракти скасовуються; подорожі скасовуються; масок в аптеці немає тощо.

Злитися природно. Чинити насильство і руйнувати все навколо — теж природно, але погано, бо від цього страждають невинні люди.

Що робити?
  1. Говорити словами. Наприклад: «Мене злить мій сусід», «Я роздратована, що так багато фейків», «Сильно гніваюся на людей, що створюють черги під входом в «Епіцентр» і не дотримуються карантину» тощо.
  2. Це можна розповісти близькій людині (партнер, родич, друг) — тому, хто мене насправді чує. І обговорювати всі ці ситуації протягом дня. Можна робити це телефоном або написати в месенджер.
  3. Можна написати в нотаточках і нікому не показувати. Повірте, це теж працює. Просто берете і пишете все так, як думаєте. Можна навіть з матюками 🙂
  4. Краще кожну конкретну ситуацію одразу проговорити, бо вже за пару днів назбирується багато напруги і можна вибухнути руйнівним гнівом. Дістанеться  тоді рідним і дітям. Які не винні і люблять вас.

Безпомічність

«Весь світ в цій ситуації. Весь. І я не маю на це впливу. Можу лише сидіти вдома і робити нічого», — це безпомічність. Одне з найгнітючіших почуттів. Ми з усіх сил прагнемо контролювати все навколо, робити щось, щоб не відчувати його. А воно все одно з нами. Без-по-міч-ність. Це даність, яку просто треба прийняти. Хоче саме це зовсім не просто. В моменті безпомічності хочеться знайти крайнього, цапа-відбувайла. Щоб знайти точку, з якої все почалося. Але і цю точку ми безсилі знайти.

Що робити?
  1. Звернути увагу на теперішнє. Робити все, що доступне зараз. Менше думати про минуле («Чому так трапилося?») і про майбутнє («Коли це все закінчиться?»).
  2. Робити те, що у ваших силах по максимуму і радіти цим малим перемогам.
  3. Відпустити контроль. Саме зараз, чистота вдома може бути не ідеальною, а домашка сина зроблена не на 12. Все є так, як максимально найкраще можливо на сьогодні.
  4. Нагадувати собі, що ви не всесильні. Це прикро, знаю. І ви справитеся з цим, обіцяю 🙂

Сум

Сум позначає втрату або можливу втрату. На сьогодні (21 березня 14:00), світ втратив: 11 561 людину, багато-багато грошей, свободу пересування і спокій. Нам може бути сумно про втрати, що далеко від нас. Ще дужче нам сумно, коли втрата стосується когось, хто мені знайомий. Це горе може роздирати нас з середини або лякати своїм наближенням. Від нього неможливо втекти. Його можна лише прожити, а саме — проплакати.

Що робити?
  1. Плакати тоді, коли вам сумно. Обіймати партнера (якщо дозволяє карантинний режим) і плакати далі.
  2. Підтримувати і вислуховувати рідних.
  3. Плакати наодинці. Плакати не сльозами, але в душі.
  4. Сльози мають дно. Ви не втопитеся в горі, воно має кінець. Дайте йому місце бути.

Вина

Хто винен?! «Може, я, коли невчасно помила руки?», «Може, я, коли не відправила коштів на волонтерський збір коштів?», «Може, я, бо сиджу дома і нічого не роблю?», «Може, я мала робити щось інше зараз?!»

Вина роз’їдає нас зсередини і не потребує додаткового втручання ззовні. Це страждання, яке ми завдаємо самі собі. Зазвичай тому, що нам зле, бо ситуація навколо непроста, бо відчуваємо свою нікчемність перед світовим карантином. Буває, раніше нас навчили винитися за все на світі — то саме зараз може бути загострення.

Що робити?
  1. Робити тільки (!) те, що в моїх силах.
  2. Те, що може мені зашкодити — не робити.
  3. Коли хочу щось зробити для порятунку світу. Зупинити себе і запитати: «Чи справді це необхідно робити саме зараз? Чи справді це маю зробити саме я?», якщо відповідь: «Так», то робити.

Вдячність

Я плачу щоразу, коли читаю пост про компанію, яка допомагає МОЗ. Плачу з вдячності. Щоразу бігають мурашки по тілу, коли росте статистика тих, хто одужав. Хвилююся, коли читаю пости лікарів про їхні будні зараз. Коли крамниця, банк чи пошта працюють — плачу і хочу обійняти кожного працівника там. Бо через щоденну роботу цих тисяч людей, мій карантин схожий на карантин, а не на апокаліпсис. Це називається вдячність. Почуття, яке так само хочеться приховати, бо його може бути нестерпно багато.

Що робити?
  1. Скажіть: «Дякую». Кожного рутинного разу. Дивіться в очі конкретній людині і кажіть: «Дякую».
  2. Подякуйте рідним за те, що вони роблять для вас кожного дня. Кожному за щось конкретне.
  3. Робіть це щодня, протягом всього карантину. Потім теж можна, до речі 🙂

Радість

Навіть коли все погано (от, як зараз), є моменти, які нас радують. І це теж нормально. Фільм, усмішка, смачна вечеря, дзвінок, нова сімейна традиція чи податкові канікули. Ми легко шеримо злість, страх чи розпач. Рідше перепощуємо радість, але вона теж є частиною нашого життя сьогодні.

Що робити?
  1. Щодня помічати хороше.
  2. Говорити про це з рідними.
  3. Якщо поширюєте новини, то збалансуйте всі почуття у ваших перепостах. Радістю, зокрема.

До речі, цього тижня разом з Urban Space Radio ми записали п’ять подкастів «Хтознаяк: під карантином», теж про почуття. Вони будуть виходити в онлайн та в записі від 20:00 21 березня.

Мені жаль, що маю таку нагоду писати цю колонку. Вірю, що ми справимося! Бережіть себе та рідних та будьте здорові.

Читайте також:

Залишайтесь на зв’язку з «Куфером»! Ми є у Facebook, Instagram, Telegram та Twitter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору