Недільні читання. Репортажі 1920-х років від Йозефа Рота «Міста і люди»

Повоєнна Європа, ось тільки після Першої світової війни. Уроженець галицького міста Броди Йозеф Рот починає свою журналістську кар’єру. Петербург, Астрахань, Тирана, Сараєво, Марсель, Ніцца — у 1920-х роках він подорожує світом і відкриває для себе й читачів нові міста. Що нагадує в післявоєнному Сараєві про роки війни? Чи впізнається ще після дев’яти років перемоги більшовицької революції колишня дворянська епоха? Що вабить у «білих містах» Південної Франції?

У книжці «Міста і люди» зібрані фейлетони, есеї та репортажі Йозефа Рота, які разом формують панораму епохи початку ХХ століття. Український переклад, над яким працювали Олеся Яремчук та Христина Назаркевич, вийшов у Видавництві 21.

І книжка про міста та репортажі не могла не потрапити до недільних читань «Куфера».

Білі міста 

Білі міста виявилися такими ж, якими були в моїх мріях. Варто віднайти свої дитячі мрії, як знову стаєш дитиною.

Та я не наважувався на це сподіватися. Бо дитинство лежало за мною безповоротно далеко, його відділяла світова пожежа, світ, який стояв у вогні. Воно вже само стало не більше, ніж мрією. Його витерто з життя; то були мертві, поховані, проте не зниклі роки. Те, що настало, було як літо без весни.

Я поїхав у цю країну скептично налаштованим, мій скепсис був наслідком життя без дитинства. Всі люди мого покоління у цьому сенсі «скептичні». І поки старші діймають нас день у день своїми наполегливими проханнями про «відродження» та «позитив», ми шкіримося мудрою усмішкою тих, хто став причиною, знаряддям і жертвою грандіозної руйнації. О, якби вона не позбавила нас голосу, ми розповіли б, що таке «відродження»! Ми так мало в це віримо, що навіть не маємо змоги пояснити його неможливість. Батько, що втратив свого сина, знає про знищення менше, ніж його мертвий син. Хто був у тилу, пережив занепад світу лише з історичної перспективи, сприйняв Велику світову війну нашої доби як війни Карфагену та Риму. Про війну свого часу він дізнається з повідомлень, адже колись вивчав минуле з історичних підручників. Усе ж є різниця, чи хтось пережив щось на власній шкірі чи життям власних синів.

Ми є тими синами. Ми пережили відносність термінології і відносність самих речей.

Лишень за пів години військової атаки наші душі промчали всіма кривими та сміхотворними шляхами, які проклала культура наших батьків. За єдину мить, яка відділяла нас від смерті, ми порвали з усією традицією, мовою, наукою, літературою, мистецтвом: перервали всю культурну свідомість. За єдину мить ми дізналися про правду більше, ніж усі шукачі правди світу.

Ми воскреслі мерці. Ми, нав’ючені всією мудрістю потойбіччя, повертаємося до земного, що не відає нічого. Ми наділені скепсисом метафізичної мудрості.

Все, що трапилося в нас, на півночі та сході, після нашого воскресіння, могло лише підсилити наш скепсис. Ми все далі віддалялися від нашого дитинства. Ми наче повернулися для того, щоби ще раз перенести труднощі всіх руйнацій.

І нам, яких із навчання про Тридцятилітню війну напряму занесло у Світову війну, видається сьогодні, ніби в Німеччині Тридцятилітня війна все ще не припинилася. Ми не можемо повірити, що десь іще виблискують білі міста, мрії нашого дитинства.

Ми не можемо повірити, що десь іще продовжує тривати непорушний мир і що десь іще жива велика й могутня культурна традиція античної та середньовічної Європи. З часу нашого воскресіння з мертвих ми є свідками становлення геть нової культури, переживаємо революцію на Близькому сході, ледь чутні стрясання землі на Далекому і водночас технологічне диво Америки. Ми ув’язнені у країні, в якій наївний потяг до загиблого нещодавнього минулого існує у тих самих людей, що прагнули перетворити людину з плоті і крові на істоту зі сталі та заліза; ув’язнені у дивній країні, в якій половина нації водночас може чудуватися двома такими різними та протилежними подіями, як військовий парад та аеростат; ув’язнені у країні, в якій сентиментальність така ж велика, як і технічна свідомість. Ми переживаємо повсякчасну малу боротьбу та великі війни між минулим і майбутнім, опинилися під класичними, католицькими, європейськими впливами Заходу не менше, ніж під впливами революцій Сходу та капіталізму Америки. Це триватиме довше, ніж Тридцятилітня війна.

Те, що це війна, ми знаємо. Ми ж фахівці у військових боях, тому одразу збагнули, що з маленького поля бою повернемося додому у великий бій. Якщо ми покинемо цю країну, то ніби поїдемо у відпустку. Яким, однак, усе ще мирним і нічого не відаючим є Південь! Як мало знає цей світ про лавини, що повільно накочуються! Чи не вони докотяться і сюди? Чи не буде зламана їхня сила? Чи, щоб досягти компромісу, нова культура, дорогу якій розчищає руйнування, зупиниться, як це вже було якось, з поваги перед живими пам’ятниками старої культури?

Йозеф Рот з дружиною Фредеріке. Південь Франції, 1925 рік. Фото: Інститут імені Лео Бека

Щаслива країна мого дитинства, що ховається від буревіїв і має час на роздуми та мирні конференції, в той час як ми тут, на Півночі, віддані на поталу першому безглуздому, ще не готовому до переговорів лютуванню стихій. Щаслива країна, у якій знову можна мріяти й учитися вірити в сили минулого, про які ми думали, що вони, як і багато чого іншого, є помилкою та брехнею хрестоматії!

Читайте також: Недільні читання. «Скандал сторіччя» від Ґабріеля Ґарсії Маркеса

Сонце – високе та яскраве, небо – недосяжне та синє-синє, дерева – темно-зелені, задумані, прадавні. І білі широкі дороги, які вже століттями впиваються сонцем і знову його випромінюють, провадять до білих міст із пласкими дахами, такими рівними, ніби хочуть показати, що тут навіть висота не може бути небезпечною, що ти ніколи, ніколи не впадеш у чорне провалля.

Турнон

До Турнона я дістався не потягом, а пішки. Три дні провів у дорозі. Йшов уздовж Рони, без карти, без провідника, і відпочивав не довше, ніж уночі. Я бачив засмаглих моряків на широких плотах та по вінця завантажених баржах, рибалок, мовчазних, немов риби, що так рідко потрапляють на гачок. У вухах мені постійно тихо дзюркотіла річка. Що далі вона пливла і що ближче сягала своєї цілі, то ближчою, гучнішою, небезпечнішою ставала. Вона перестає перевозити баржі, недолюблює човнярів. Проте має чарівну мелодію: коли хтось проходить повз неї, її мова лагідніша, ніж характер. На її берегах народилося багато французьких поетів. Бо ж річка запліднює не лише землю. На пагорбах росте виноград і цвітуть поети. У середні віки тут співали трубадури. Кілька миль далі, поруч з Авіньйоном, розташований зачарований замок Ле Бо, білий замок поезії. Якби не Турнон, я б ішов далі, день і ніч, щоби добратися до Авіньйона, найбілішого з міст. Але от уже здіймаються фортифікаційні мури середньовічного, романтичного, майже німецького міста. Це Турнон.

Чи не був я тільки-но у В’єні, яке ніколи не припиняло бути римським, хоча його завоювали бургундці й місто належало німецькому імператорові? Минуло лише три дні, а мені здається, наче я здійснив подорож знаменними, бурхливими, сповненими дикої історії століттями, які пролягли поміж римським світовим пануванням і світовим пануванням латинської мови. Тріумфальна хода мови була яскравішою, тривалішою, важливішою, ніж рух народу. Ця земля вже давно змінилася, а люди все ще говорили латиною.

Коли я приїхав до Турнона, почало дощити. Переді мною здіймалися гострі мури фортеці, і мені здавалося, що не може бути іншого шляху потрапити в це місто, як обережно видертися на небезпечні мури. Ніде не було воріт, не було дороги. Високо вгорі я побачив мокрі від дощу ґрати перед тьмяними віконними шибами. Кілька сходинок вели до вузенької вулички, кінець якої можна було побачити вже здалеку. Це була глуха вуличка, яка вела навпростець до муру, що здавався ще більш ковзким і стрімким, аніж мури фортеці. Тут ніхто не жив.

Бо як мають жити люди на вуличці, на якій ніхто не знає, для чого вона там? Вулиці повинні пов’язувати. Вони ведуть живих до живих. Ця ж вела камінь до каміння.

Здалеку, крізь шум дощу я почув приглушені людські голоси, іржання коней і світлий, співучий, утішливий звук ударів заліза з кузні. Небагато є звуків, які можуть так несподівано поєднати самотнього і відреченого з життям із людською спільнотою. Звуки ударів молота об метал – немов голос дії, він, мов дзвін, закликає до громади. Удари молота наче вказали мені шлях, і я раптом побачив іншу стежину, вуличку – вузьку, тісну, наче горлечко пляшки. Вона провадила в місто.

Я люблю знаходити у містах широку серцевину, ті площі, звідки вулички вистрілюють у різні напрямки, площі, які є не лише центрами, а й водночас початками. Ці центри вказують і на характер, і на планування міста. Вони тихі, тихші за інші частини або гучні, гучніші, ніж усі вулиці. Вони або немов освячені та надійно заховані, пишні й горді, або ж вирують життям, сповнені всіх можливих звуків, готові служити і свідомі своєї мети.

Але Турнон не мав центру. Він складався з вуличок, так тісно переплетених, що їх було би неможливо розплутати. Мене охопив панічний страх. Я прибув не в незнайоме місто. Я потрапив у невідоме століття. Я хочу назад у своє теперішнє.

І як часом якась нікчемна думка загалу, що її заперечує і відкидає критичне мислення людини з ясною свідомістю, зненацька набуває в безладному сні загрозливого, реального втілення і може нас пригнітити, так і вислів «похмуре середньовіччя» раптом ожив і справді налякав мене. Я хочу назад у свій час! Я вже вибачу йому і ті мертві знання, які його творять, і ту обмежену механіку, яка приводить його в рух! Я – дитина свого часу, його частина, я сам – теперішнє. Я ніколи не відчував себе пов’язаним зі століттям, ніколи я не був таким зворушеним думками про широкі вулиці, авто, водопровід чи літаки. Можна водномить відчути незмірне усвідомлення часу. Можна при ясному розумі, серед білого дня, випасти зі свого часу та заблукати поміж століть історії, немов час – простір, а епоха – країна. Таким є Турнон.

По один бік пагорби, по інший – річка. Тут ніде дихнути.

Будинки тут заплутались. Їм годі вибратися звідси. Все місто в полоні. Воно зуміло захиститися від ворогів, але захист цей схожий на захищеність людини, яка лише тому нічого більше не боїться, що перебуває в довічному ув’язненні.

Вулиця із зусиллями стає вулицею. Ох, вона вдаряється об мур, іще більше звужується, стискається, протискається та зустрічає свою сестру, справи якої не кращі. Вулички звиваються між будинками, немов покручені черв’яки. Вони впираються у річку та, може, і втонули б, якби їх не втримував міцний мур фортеці.

Читайте також: Недільні читання. «Батько» Мілєнко Єрґовича

Я звертаю праворуч, ліворуч, іду вперед, назад. Мені чутно розмови людей і видно їхні рухи, проте все далеко від мене, немов за скляною стіною. Сміється дитина, та цей сміх, ця дитина – не з мого часу. Я ж можу почуватися як удома в чужих країнах, але не в чужому часі. Нашою справжньою батьківщиною є теперішність. Рідним є це століття. Наші сучасники – це наші одноплемінники та земляки.

Не було б тут знаменитого ліцею, засновником якого був відомий кардинал Турнонський, я стрімголов кинувся б геть до річки, на той бік підвісного мосту, що веде до Тейну. Там є вокзал. Звідти відходять потяги, що відвезуть мене назад у теперішнє.

Пам’ятник цьому кардиналові, невелике погруддя, непоказно стоїть перед ліцеєм, у лівому закутку, не на подвір’ї, не перед входом. Ніби це місце розсудливо визначив сам кардинал! О, яка мудра стриманість! Як це вписується в єзуїтську традицію! Яке обличчя! Хто ти? Кардинал, придворний, монах, учений, улюбленець жінок, вірянин, знавець людей, мізантроп? Коли я бачу твої маленькі очі, твої тонкі, видовжені й дещо запалі вуста, твоє невелике, але раптом видатне підборіддя, твій вузький ніс, що наче вібрує в камені, мені здається, що ти вирішив видаватися всім цим, а бути лише тим, про що знати не можна. Ти не був ученим, бо зробив кар’єру. Ти не мав ідеалів, бо був другом короля. Ти не був набожним, бо був честолюбним. Тобі не було достатньо небесного безсмертя, ти бажав земного. Чи досягнув небесного, того не знаю, проте земне тобі забезпечене. Твій ліцей до сьогодні є школою, в якій навчається понад сотня молодих людей, і кожен бере собі твоє ім’я у життя, і їхні діти його успадковують. Треба триматися за молодь і засновувати навчально-виховні заклади, а не будинки для перестарілих і лікарні!..

У ліцеї канікули. Вечірнє сонце лежить у коридорах, вікна відчинені, сторожиха змітає пилюку з кафедр, і тільки секретар іще сидить у своєму кабінеті й реєструє вступників. Я хотів би увійти і записатися. Та ах! Мені тридцять років! У цьому кривому та середньовічному, проте білому-білому місті я хотів би бути молодим, хотів би бути хлопчиком, бавитися на фортечних мурах і прогулювати уроки кардинальського ліцею над Роною. А потім із цього Середньовіччя зайти всередину сьогодення – ступити крок у життя. Наскільки інакше я себе почував би! У скількох століттях я був би як удома! Яким живим у моїй крові було б усвідомлення безмежної тяглості людського розуму, а всі попередні століття були би пов’язані у моїй душі з наступними! А яким гордим я був би з того, що я – людина!

Діти цієї країни відчувають, що ми маємо бути продовженням переднього флангу, інакше втратимо себе. Вони всю юність були занурені в історію. А тепер, просякнуті усвідомленням культури попередніх часів, вони критично й у всеозброєнні стоять перед лицем нових викликів. Ніщо не може так їх налякати, як нас. Нас позбавляє рівноваги кожна новина в газеті. А в цій країні навіть світова війна пройшла стороною, залишивши не більше, ніж сум і сльози. Нам же вона приготувала хаос.

Таке собі широко розтягнене, маленьке й ізольоване містечко, цей ліцей. Невелика капличка затишна, немов вузький клас, усюди ще вчуваються молоді голоси, а на стіні, перед якою стоїть сповідальня, десятки олівців нашкрябали безглузді знаки молодості й імена дівчат, і кожен штрих означає потаємні поривання, про які не розповіси святому отцеві, хіба стіні. Як легко я відчитую ці знаки, і яким зрозумілим для мене є цей таємний шрифт!

Дощ давно вщух. Вечірня зоря ясно вмитого неба зафарбовує вікна, стіни каплички й обличчя старої сторожихи. Такі святобливі небесні рум’яна для старих жінок.

Читайте також: Недільні читання. «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінґвея

Місто спить увечері, криві та боязкі вулички відпочивають від невтомної втечі. Тепер я йду до річки. Звідси мені видно білу, напівокруглу вежу бастіону, з чорними, вузькими бійницями у тілі та крихітними заґратованими віконцями, що досить хаотично та без плану розкидані по всьому муру, за ними тепер сидять турнонські арештанти. Проте за тими ж стінами живуть також мер, заступник перфекта поліції і тюремний наглядач. До вежі тісно пригорнулися менші, новіші будівлі, здалеку видно в’язанку дахів, невпорядкований, ніби свіжо зірваний букет будинків.

Такою білою, як ця єдина вежа, будуть усі вежі Авіньйона. Вночі я вирушаю туди. До Авіньйона треба прибути засвітла. Завтра я буду там.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору