«Недільні читання»: рубрика, де ми регулярно (або не дуже) публікуємо коротку художню прозу або уривки з великих книжок, які вважаємо вартими уваги і які нам подобаються.
«Прощавай, зброє» — один із найвидатніших американських романів про Першу світову війну. Частково біографічна оповідь Ернеста Гемінґвея, яку переклав Віктор Морозов, описує війну та те, що її супроводжує. Це історія мужності і страху, побратимства, любові та болю. Книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева» із ілюстраціями Романи Романишин й Андрія Лесіва з творчої майстерні «Аґрафка».
Розділ двадцятий
Одного дня ми вирушили по обіді на іподром. З нами ще поїхали Ферґюсон і Кровел Роджерс, той хлопець, якого поранило в очі від вибуху снарядної головки. Поки дівчата вбиралися після обіду, ми з Кровелом сиділи на ліжку в його палаті й читали у спортивному бюлетені звіти про минулі перегони і прогнози на той день. Кровел мав забинтовану голову і не дуже переймався перегонами, проте, аби згаяти час, постійно читав вісті з іподрому і слідкував за всіма кіньми. Він сказав, що коні — паскудні, але іншого вибору в нас було. Старий Меєрс мав до нього симпатію й давав йому підказки. Меєрс вигравав майже на кожних перегонах, але іншим підказувати не любив, бо це зменшувало суму виграшу. На перегонах процвітало шахрайство. В Італії змагалися жокеї, котрих уже не підпускали до жодних інших іподромів. Меєрс завжди володів інформацією, але я не любив його розпитувати, бо інколи він узагалі не відповідав, і щоразу було видно, з яким відвертим небажанням він дає поради, хоч він чомусь почував себе зобов’язаним робити це для нас, проте охочіше давав підказки Кровелу. У Кровела були поранені очі, одне з них дуже тяжко, а Меєрс також мав якісь проблеми з очима, тому й симпатизував Кровелу. Меєрс ніколи не казав своїй дружині, на якого коня він робить ставки, вона, бувало, вигравала, хоч значно частіше програвала, і без упину щось теревенила.
Усі четверо ми вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро.
Був гарний день, і ми їхали через парк, тоді вздовж трамвайної колії, аж нарешті виїхали на запорошену дорогу за містом. Ми проминали вілли з залізними парканами, великі занедбані сади, канави з проточною водою і зелені латки присипаних порохом городів. Дивлячись на рівнину, ми бачили вдалині селянські хати, доглянуті зелені поля зі зрошувальними канавами, а ще далі на півночі гори. На дорозі до іподрому скупчилося багато екіпажів, а контролери біля воріт пропустили нас без квитків, бо ми були у формі. Ми злізли з екіпажа, купили програмки, перетнули внутрішнє поле, а тоді рушили рівненьким і пружним дереном доріжки до паддоку, де сідлають коней. Трибуни були старі, дерев’яні, під ними були кіоски, де приймають ставки, і ще ряд таких кіосків був біля стаєнь. На полі попід парканом юрмилися солдати. У паддоку було вже чимало людей, а коней вигулювали по колу під деревами за трибуною. Ми побачили кількох знайомих, дістали стільці для Ферґюсон і почали розглядати коней.
Вони йшли по колу один за одним, похиливши голови, слідом за конюхами. Один кінь був якийсь пурпурово-чорний, і Кровел присягався, що він фарбований. Ми придивилися й визнали, що він, можливо, має рацію. Коня вивели наприкінці, якраз коли вже пролунав сигнал сідлати. Ми розшукали його в програмці за номером на рукаві конюха, і він там був записаний вороним мерином з кличкою Джапалак. Цей заїзд був для коней, що ніколи не вигравали приз у тисячу лір або більше. Кетрін була впевнена, що йому змінили масть. Ферґюсон вагалася з відповіддю. Мені здавалося, що кінь виглядав підозріло. Ми всі погодилися, що варто закластись на нього і поставили сто лір.
У розрахунковій таблиці зазначалося, що виграш за нього буде тридцятип’ятикратний. Кровел пішов робити ставку, а ми ди- вилися, як жокеї зробили ще одне коло, а тоді рушили попід деревами на доріжку й повільним чвалом попрямували до закруту, де мав бути старт.
Ми піднялися на трибуни, щоб стежити за перегонами. Тоді ще на Сан-Сіро не було еластичного стартового бар’єра, тому стартер сам вирівняв коней, що виглядали з трибуни зовсім маленькими, а тоді дав старт, гучно цьвохнувши своїм довгим батогом. Вони пронеслися повз нас, і вороний одразу вирвався вперед, а після повороту він уже набагато випереджав усіх інших.
Я стежив у бінокль, як вони скачуть по той бік поля, і бачив, що жокей намагається щосили його втримати, але не може, і коли вони завернули на фінішну пряму, вороний кінь був уже на п’ятнадцять корпусів попереду від інших. Перетнувши лінію фінішу, він проскакав ще майже півкола.
— От і чудово, — сказала Кетрін. — Заробимо понад тисячу лір. Це просто розкішний кінь.
— Аби тільки не потекла його фарба, — сказав Кровел, — перш ніж ми отримаємо виграш.
— Це був дійсно гарний кінь, — сказала Кетрін. — Цікаво, чи містер Меєрс теж поставив на нього.
— Ну що, виграли? — гукнув я Меєрсу. — Він кивнув.
— А я ні, — сказала місіс Меєрс. — Діточки, на кого ви поставили?
— На Джапалака.
— Справді? Це ж тридцять п’ять до одного!
— Нам його масть сподобалася.
— А мені ні. Він виглядав таким миршавеньким. Та й не радили мені на нього ставити.
— За нього багато не дадуть, — сказав Меєрс.
— Писали, що тридцять п’ять до одного, — сказав я.
— Багато не дадуть. В останню хвилину, — сказав Меєрс, — на нього поставили купу грошей.
— Хто?
— Кемптон зі своїми хлопцями. Побачите. Там і двократного виграшу не буде.
— Отже, ми не отримаємо трьох тисяч лір, — сказала Кетрін. — Шахрайство це, а не перегони!
— Отримаємо двісті лір.
— Це пшик. Що нам це дасть. Я думала, ми виграємо три тисячі.
— Паскудне шахрайство, — сказала Ферґюсон.
— Звичайно, — сказала Кетрін, — якби тут не шахраювали, то ми б на нього ніколи й не поставили. Але хотілося б виграти три тисячі лір.
— Ходімо вниз, щось вип’ємо й побачимо, що нам заплатять, — сказав Кровел. Ми підійшли до дошки, де вивішували номери переможців, і коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Джапалака виставили 18,50. Це означало, що сума чистого виграшу при ставці в десять лір менша навіть від самої ставки.
Ми спустилися в бар під трибуною й випили по склянці віскі з содовою. Там ми зустріли двох знайомих італійців і Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися разом із нами на трибуну до дівчат. Італійці були дуже люб’язні, а Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, поки ми пішли вниз робити нові ставки. Містер Меєрс стояв біля тоталізатора.
— Запитай, на кого він закладає, — сказав я Кровелу.
— На кого граєте, містере Меєрс? — запитав Кровел. Меєрс витяг програмку і показав олівцем на п’ятий номер.
— Ви не заперечите, якщо й ми на нього зіграємо? — запитав Кровел.
— Давайте. Вперед. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я підказав.
— Вип’єте з нами? — запитав я.
— Ні, дякую. Я зовсім не п’ю.
Ми поставили сто лір на п’ятий номер як на переможця і ще сто на друге місце, а тоді знову випили віскі з содовою. У мене був чудовий настрій, ми зустріли ще двох італійців, випили з кожним по скляночці, а тоді пішли назад до дівчат. Ці італійці також були страшенно ґречні, немовби змагалися, хто люб’язніший, з тими двома, що їх ми зустріли раніше. Невдовзі вже нікому не сиділося на місці. Я віддав Кетрін квиточки.
— Який то кінь?
— Не знаю. Вибір містера Меєрса.
— Ти навіть клички не знаєш?
— Ні. Можеш знайти його в програмці. Здається, номер п’ятий.
— Яка зворушлива довірливість, — сказала вона. П’ятий номер переміг, але ми нічого не виграли. Містер Меєрс розгнівався.
— Треба поставити двісті лір, щоб виграти двадцять, — сказав він. — Дванадцять лір за десять. Немає сенсу. Моя дружина програла двадцять лір.
— Я піду з тобою вниз, — сказала мені Кетрін. Усі італійці зірвалися на ноги. Ми спустилися вниз і пішли до паддоку.
— Тобі тут подобається? — спитала Кетрін.
— Так. Може бути.
— Воно нібито непогано, — сказала вона. — Але мені, дорогенький, важко, коли так багато знайомих.
— Та їх не так і багато.
— Ну, так. Але ті Меєрси та ще той чоловік із банку з дружиною й дітьми…
— Він дає гроші під мої векселі, — сказав я.
— Так, але не було б його, то давав би хтось інший. А ті останні четверо хлопців були жахливі.
— Можемо залишитися тут і дивитися перегони з-за паркана.
— Було б гарно. І ще, дорогенький, давай-но поставимо на зовсім невідомого нам коня, на якого не закладеться містер Меєрс.
— Гаразд.
— Ми поставили на коня з кличкою Світлий, і той прискакав четвертим у заїзді з п’ятьох. Ми сперлись на паркан і дивилися, як проносяться повз нас, гупаючи копитами, коні, а ще ми бачили гори вдалині, а за деревами й полями — Мілан.
— Я почуваю себе набагато чистішою, — сказала Кетрін. Коні вже поверталися назад, мокрі й зіпрілі, проходили крізь ворота, а жокеї заспокоювали їх і спішувалися під деревами.
— Хочеш щось випити? Прямо тут, щоб бачити коней.
— Зараз принесу щось, — сказав я.
— Хлопець принесе, — сказала Кетрін. Вона підняла руку, і до нас підбіг хлопчина з бару «Пагода» біля стаєнь. Ми сіли за круглий залізний столик.
— Хіба не краще, коли ми самі?
— Так, — сказав я.
— Бо там нагорі я почувала себе дуже самотньою.
— Тут чудово, — сказав я.
— Так. Тут справді гарний іподром.
— Хороший.
— Я тільки не хочу зіпсувати тобі настрій, дорогенький. Ми можемо повернутися, коли забажаєш.
— Ні, — сказав я. — Посидимо і вип’ємо тут. А тоді підемо до ями з водою дивитися на стипль-чез.
— Ти неймовірно добрий до мене, — сказала вона.
Побувши якийсь час на самоті, ми були раді знову побачити всіх інших. Ми гарно провели цей день.
