Останній на сьогодні роман Салмана Рушді — це розіграна в декораціях Нижнього Мангеттена антична трагедія, щедро приправлена, як то в Рушді ведеться, алюзіями до стародавніх міфологій, текстів західного канону літератури та сучасної поп-культури. На сторінках роману, часовим тлом для якого слугує президентська каденція Барака Обами, розгортаються історії сліпого, жертовного і зрадливого кохання, пошуків невловимих ідентичностей і втечі від них, а ще — розквіту бомбейської кіноіндустрії й організованої злочинності.
«Видавництво Старого Лева» видав роман «Золотий дім», щоби представити його на 26 BookForum. І «Куфер» вже не може дочекатись.
З приводу мишей і велетнів, процентів і мистецтва
Апу Ґолден почув про велике скупчення протестувальників проти знахабнілих банків, що окупувало один із парків у Фінансовому кварталі, і коли пішов туди розглянутися, убравшись, аби занадто не виділятися, в панаму, шорти хакі й гавайську сорочку, його зачарував карнавальний характер збіговиська: бороди, поголені голови, випозичальня книжок, поцілунки, запахи, активісти-запаленці, навіжені старпери, куховари, старі та молодь.
— Там, схоже, навіть поліцаї посміхалися, — розповідав він мені потім. — Ну, якщо по правді, не всі, бо решта належали до того звичного типу кроманьйонців, на вигляд яких кидаєшся на інший бік вулиці.
Подія сподобалася йому і з візуального, і з літературного боку: декламування поезії, змайстровані зі старих картонних коробок транспаранти, вирізані кулаки й складені у V-жесті долоні, а найбільше вразила його підтримка, якою оточили протестувальників покійні велети.
— Так дивовижно, — розповідав він мені, — бачити, як Ґьоте лежить серед спальників, Ґ. К. Честертон стоїть у черзі по суп, а Ґанді безшумно аплодує, тріпочучи повернутими вгору пальцями — звичайно ж, він тут Ганді, бо ніхто вже не дбає про правопис, це такий буржуйський відстій. Навіть Генрі Форд — і той там, і його слова пульсують у натовпі за допомогою техніки «людського мікрофона».
Його хихотливий ентузіазм виявився таким заразливим, що я подався туди разом із ним і, зачарований точністю й швидкістю його олівця, стежив, як під тим поставала залюднена сцена, і дійсно, серед натовпу на малюнку видніли привиддя безсмертних: Ґьоте, що пафосно проголошував:
«Немає більшого раба за того, хто почувається вільним, не будучи ним», а «Ґанді» декламував свою прописну істину: «Спочатку тебе ігнорують, потім тири-пири, а потім ти перемагаєш».
— Він ніколи цього не говорив, — зазначив Апу. — Це просто інтернет-мем, але що вдієш, ніхто нічого не знає — як я вже говорив, знання — це так само відстій.
Честертон і Генрі Форд у фраках виглядали тут не на місці, але публіка шанобливо прислухалася й до їхніх, скажемо так, золотих думок: «Хтозна-скільки сучасної винахідливості,— розмірковував старенький Ґ. К., — витрачається на пошуки виправдань для невиправданої поведінки можновладців», а Г. Форд волав, стоячи біля свого конвеєра: «Якби цей народ збагнув нашу банківську й грошову систему, думаю, що завтра вранці вибухнула б революція».
— Просто неймовірно, — мовив Апу, — як інтернет перетворив нас усіх на філософів.
Особисто мені більше подобалися картонні гасла анонімного мислителя, яким, здавалося, керував передовсім голод. «Одного дня біднякам не залишиться їсти нічого, крім багатіїв», — напоумляв він, а на іншій діалоговій хмарці з картону сформулював цю ж думку більш влучно: «З’їж собі банкіра». Цей мислитель мав на собі маску Анонімуса — усміхнене біле лице вусаня Ґая Фокса, яке спопуляризували Вачовскі фільмом «V означає вендетта», але коли я запитав його про чоловіка, чиє обличчя він мав на собі, він зізнався, що ніколи не чув про Порохову змову і йому зовсім не пам’ятна ця дата, п’яте листопада. Така-от була ця ніби-революція. Апу все це шкіцував.
Він виставив ці роботи у Френкі Соттовоче на Бовері-стріт, у дещо «суворішому» місці, як порівняти з галереями Соттовоче в Челсі. Це була спільна виставка з Дженніфер Кебан, найвизначнішою мисткинею-активісткою тієї буремної пори, яка в певний момент вернісажу простяглася на повен зріст у ванній, наповненій фальшивими банкнотами; невдовзі їх обох почали вихваляти й висміювати за їхню заанґажованість. Апу не згодився ані на фото у ванній, ані на ярлик заанґажованого митця.
— Для мене завжди первинний естетичний аспект, — переконував він, але дух часу його не слухав, і врешті він капітулював перед нав’язаними йому описами й тим статусом політичної зірки, який вони передбачали.
— Тепер я, певно, знаменитість у масштабі понад двадцяти кварталів, — розмірковував він у розмові зі мною. — Тепер це кварталів тридцять п’ять-сорок.
У будинку на Макдуґал-стріт його неоагітпропівська репутація була сприйнята без жодної поштивості. Сам Нерон Ґолден не виявив ані схвалення, ані осуду, але тонка лінія його вуст була не менш промовиста, ніж слова. Тиради він залишив на свою дружину. Сидячи на підлозі вітальні в оточенні глянцевих журналів, присвячених дизайну інтер’єру, Василіса відірвалася від своєї роботи, аби влаштувати Апу прочуханку в російському дусі.
— Оті всі злидні на вулиці смітять і галасують — і в ім’я чого? Думають, влада така слабка, що дасть шпані себе залякати? Та вони як та миша, що наступає на ногу велетню. Велетень нічого не відчуває, йому навіть облом цю мишу розчавити. Кому взагалі не облом? Миша візьме й побіжить далі. Що вони будуть робити, як зима прийде? Та їх звідти погода вимете. Нікому більш навіть напружуватися не треба. Ну, і в цієї твоєї коханої армії селюків немає лідерів. Немає програми. Отже, вони просто ніхто. Це просто миша без голови. Дохла миша, яка сама про це не знає.
Лише напівжартом вона жбурнула в нього глянцевим журналом.
— А ти, вибач на слові, за кого себе маєш? Ти думаєш, як прийде та їхня революція, вони зарахують тебе до своїх священних дев’яноста процентів за те, що ти мазюкав свої картинки? У нашій країні добре знають, що буває, коли приходить революція. Ти взагалі повинен уклякнути отут зі мною перед Феодорівською Божою Матір’ю й благати Богородицю про наше спасіння, щоб нас не закатрупила в глухому підвалі армія безголової миші.
Читайте також: Недільні читання. «Сем Філліпс: винахідник рок-н-ролу»
Василіса Ґолден тепер змінилася. Іноді, коли на її лице світло падало під певним кутом, вона нагадувала мені Даян Кітон у «Хрещеному батьку» з лицем, думками й серцем, замороженими щоденною необхідністю відмовлятися вірити в невідворотне. Але коли «Кей Адамс» виходила заміж за «Майкла Корлеоне», вона була переконана в його порядності. Василіса ж вийшла заміж, так би мовити, за персонажа самого Марлона Брандо, а отже, не мала жодних ілюзій щодо безжальності, аморальності й похмурих таємниць, які стають неминучими консільєрі чоловіків при владі, і коли світло падало на її обличчя під іншим кутом, ставало зрозуміло, що вона таки не Даян Кітон. Вона була співучасницею. Вона підозрювала його в жахливому злочині, але погодилася відкласти цю підозру вбік задля життя, яке собі обрала, — життя, яке вважала вартим своєї краси. І ще, можливо, через те, що тепер боялася. Вона досі вірила в те, що має над ним владу, але тепер вірила також у його владу і знала, що якби захотіла мірятися з ним силою, наслідки для неї були б… радикальними. У цей дім вона прийшла не для того, щоб зустрітися з радикальними наслідками, тож стратегію належало змінити. За кордоном вона ніколи не була наївнячкою. Але після стрілянини на Юніон-сквер вона стала ще жорсткішою. Вона виразніше усвідомила, з ким ділить ліжко, і зрозуміла, що якщо збирається вижити, про деякі речі слід мовчати.
З приводу сім’ї: Допит
— Ще раз питаю, сер: з якої причини чоловікові кидати батьківщину, змінювати ім’я й починати життя заново на іншому кінці світу? — Ну як же, сер, із такого горя, y нього померла кохана дружина, й це його виштовхнуло з самого себе. Із горя, а ще з потреби залишити все це позаду, а залишити це позаду вдалося, скинувши з себе своє я. — Припустимо. І однак це не зовсім переконливо. І залишається знову запитати: а як же приготування до від’їзду, які мали місце до трагедії? Це, звісно ж, повинно мати якесь пояснення? — Ви що, шукаєте якийсь підтекст? Підозрюєте якісь фіглі-міглі, махінації, шахери-махери? — Ми визнаємо презумпцію невинуватості. Проти цього старійшини не висунуто жодних звинувачень у зв’язку з «аферою 2G». Це треба визнати. І звичайно ж, той, хто переховується від правосуддя під прибраним ім’ям, намагався б триматися в тіні? Звичайно ж, хтось такий не здіймав би шуму навколо себе на новій батьківщині? А цей тим часом ще й як здіймає — і чим далі, тим більше, невтомно і з дедалі більшим запалом, хіба ні? — Здіймає, сер. Що може, як ви кажете, означати невинуватість. Але тут згадується також притча про жабу та скорпіона. Скорпіон поводиться згідно зі своєю природою, навіть тоді, коли така поведінка самовбивча. Крім того, це може бути підтвердженням, характер у нього, в цього чоловіка, безсоромний. Відчувається, що він впевнений у своїй непереможності й у переконанні про свою невразливість почувається в безпеці. Якщо справді він порушив якісь закони або, скажемо так, розійшовся інтересами з певними людьми — бо його найнебезпечніші супротивники самі не конче мусять бути законослухняними — тоді він переконаний, що його вони не дістануть. Небезпечні супротивники теж мають свої обмеження. Може бути, що небезпечні вони на своїй території, але їм не так легко діяти поза нею, тож вони й не намагаються. — Або я просто так міркую. Це не моя сфера компетенцій. — Але зрозуміло, що Нерон чим далі, тим більше почувається в безпеці і, озброєний цією дедалі більшою самовпевненістю, він скорпіонить направо й наліво, сурмить і трубить, будує, як нині говорять, свій бренд. — Це багатозначне слово, сер. «Брендом» колись називали тавро, яке випікали на злочинцях або рабах. Характерну рису чи особливість, що була причиною загального сорому або ганьби. Смолоскип. Меч. — Побачимо, яке з цих значень пасуватиме у нашому випадку.
Продовжуючи: Ще до виборчого 2012 року стало зрозуміло, що Нерон Ґолден не має наміру жити спокійним життям. В які лише кошики він не розкладав яйця за своє життя, куди тільки не пхав носа — і з усього цього найлегше йому велося в будівельному бізнесі, що займав його найбільше, отож слово ҐОЛДЕН — золоте слово, забарвлене в золото, виведене сліпучо-золотим неоном, слово з усіх великих золотих літер почало з’являтися на будівельних майданчиках по всьому місту, та й за його межами теж, а власника цього прізвища почали згадувати як нового потужного гравця в цій найбільш замкнутій із-поміж еліт, що складалася з вузького кола власників фамільного й корпоративного бізнесу, які контролювали будівництво цього золотого міста, Нью-Йорка.
— Фамільного, сер? Коли ви кажете про фамільний бізнес, то чи не йдеться вам, делікатно кажучи, про famiglie? — Зовсім ні, сер, або не зовсім так. 2012 року ця галузь була вже набагато чистіша, ніж колись. У дев’яності роки всі будівель-ні компанії були в руках у мафії й роздували свої ставки до меж абсурду. Тепер вплив П’яти кланів зменшився. На деяких об’єктах Ґолдена працювали робітники з-поза профспілок. Двадцять років тому їх би повбивали. — Ви говорите тепер про шановані постаті: Дороніна, Сумайду, Хурану, Силверстайна, Штерна, Фельдмана — аристократів на ринку нерухомості. — Не зовсім так, сер, як я вже говорив. Мафія затаїлася. Тепер, коли все скінчилося і відкрилося, ми можемо вказати на таємні зв’язки Нерона Ґолдена з такими партнерами, як філадельфійські нащадки «Ціпи» — Петруччо Леоне, «Малий Арчі» — Арчімбольдо Антоніоні з Атлантік-Сіті й «Скажений Фред» — Федеріко Бертолуччі з Маямі. Можна ще згадати, що кілька висоток Ґолдена у Нью-Йорку побудувала фірма «Понті енд Квазімодо Конкріт Компані» — «Піенд-К’ю», а в цій операції серйозно був зацікавлений «Гладкий Френкі» — Франческо Палермо, згідно з припущеннями, один із босів генуезької мафії. — Це все відомо? — Тепер, після завершення l’affaire Golden, це відома річ. Більше того, Нерон Ґолден явно досить добре почувався у своїх оборудках із цими особами й кланами, що за ними стояли. — Комфортно. — Я б сказав, сер: показово невимушено.
Два останні запитання: чи квадратні щелепи Ціпи, Малого Арчі, Скаженого Фреда й Гладкого Френкі вкривала щетина? І чи мали вони і вдягали іноді вечорами недопасовані смокінги? — Так воно й було, сер.
Читайте також: Недільні читання. «Велика маленька брехня»
Перед нами Нерон Ґолден, що знімає заборону для медій і влаштовує для фотографа з глянцевого журналу екскурсію, демонструючи свій прекрасний дім. (Тепер жодних таємниць, навпаки: все на виду.) Перед нами Нерон Ґолден, що влаштовує для іншого такого часопису екскурсію, демонструючи свою чарівну дружину. Про дружину він говорить як про свою зорю-дороговказ, джерело наснаги й «оновлення». Я далеко не молодий чоловік, каже він, і, може, чоловікам у такому віці пора скинути оберти, сісти на яхту, взятися за ключки для гольфу, взимку на Флориду, передати естафету далі. До недавнього часу я вже на це був готовий, хоч мої сини, бачить Бог, не надто цікавляться сімейним бізнесом. Мій наймолодший, вірите чи ні, зараз пішов працювати до жіночого молодіжного клубу на Нижньому Іст-Сайді, він робить добру роботу, це чудово, але, може, мені він теж потрібен, хоча б хоч трохи уваги, чи мені не належить? Ну, і ще один художник, і ще Петя. Отаке. Але я перестав уже тим усім перейматися, бо як чоловік я переродився. Жінка — вона здатна таке зробити. Така жінка, як пані Ґолден, — вона просто еліксир життя, завдяки їй зникає сивина, втягується живіт, ноги знову самі несуть, а розум, так, його діловий розум вигострюється, наче ніж. Погляньте на неї! Хіба мені можна не повірити? Ви бачили її фото для «Плейбоя»? Звісно, не соромлюся, чого ж тут соромитися? Мати таке тіло, дбати про нього, довести його до досконалості, не бачити в красі безчестя — це називається розкутість. Вона — ідеал розкутої жінки й ідеал дружини. Обидві сторони медалі. Еге ж, поталанило. Безумовно. Вона справжній суперприз, нема чого сумніватися.
