Сем Філліпс — це геній-візіонер, продюсер, який із середини ХХ століття власноруч проклав революційний шлях лейблу Sun Records. Музика, що її він творив у крихітній мемфіській студії зі своїми підопічними — Елвісом Преслі, Айком Тернером, Гаулін Вулфом, Джеррі Лі Льюїсом, Джонні Кешем та багатьма іншими — перевернула світ. Філліпс популяризував винятковий сплав голосів чорних та білих виконавців, які черпали життєву силу американської простонародної музичної традиції і в той же час утверджували, раз і назавжди, нове музичне майбутнє.
Про життя хрещеного батька рок-н-ролу написав Пітер Ґеральнік, який багато років особисто знав Сема Філліпса 25 років і який особисто поспілкувався з усіма легендарними артистами Sun Records. Це біографічне дослідження унікальної людини, без якої не було б сучасної музики, вийшло в українському перекладі у видавництві КМ-Букс.
У сьогоднішньому уривку можна прочитати про перші кроки кар’єри Сема Філліпса на радіо — за кілька років до заснування Sun Records.
Того дня, коли ми вперше зустрілися, він щойно зайшов з-під дощу. Його волосся було розкошлане і повне дощових крапель. Він носив сандалі і мав усмішку, подібну якій я ніколи раніше не бачила. Він зайшов до маленької студії радіостанції, де я працювала, присів на банкетку для фортепіано і заговорив до мене. Він був таким юним, таким гарним, із м’якою, переконливою і такою непереборною манерою. Того вечора я сказала своїй родині, що зустріла чоловіка, за якого хочу вийти заміж.
— Бекі Бернс Філліпс
Сем зустрів Бекі Бернс у вересні 1942 року. Він досі працював на радіостанції лише неповний день, досі робив щодня своє госпельне шоу на додачу до інших своїх робіт, і він миттєво розговорився зі скромною, але товариською сімнадцятирічною ученицею випускного класу середньої школи Шеффілд заледве півтора метри заввишки. Здебільшого вони говорили про радіо — єдину очевидну спільну річ, але вже невдовзі із Сема полилися ідеї, плани, мрії та амбіції, що їх він так довго тримав при собі. Для привабливої, чарівної, меткої й усміхненої Бекі все її життя ніби вмить змінилося. Вона хотіла бути на естраді скільки себе пам’ятала, але тепер переключилася на запропоновану життям роль помічниці, що присвячує себе втіленню мрій інших — її чоловіка, її родини.
Бекі Бернс із дев’яти років виступала зі старшою сестрою Ерлін на WMSD (радіостанції району Масл-Шолс, що лиш нещодавно змінила позивні на WLAY). Вони починали з дитячого талант-шоу. Десятирічна Ерлін грала на фортепіано, а Бекі співала і грала на укулеле, стоячи на коробці, щоб дотягнутися до мікрофона. Потім їхня старша сестра Ерін вийшла заміж за Джиммі Конноллі — чепурного уродженця Бірмінґему, що спочатку наймав Сема на роботу, коли той прийшов на станцію в 1935 році. Джиммі був великим прихильником молодших сестер дружини, і він дав їм власну програму, Dear Diary, що перетворилася на шоу зі сценарієм, де Ерлін писала, а Бекі читала вступ до кожної з виконуваних ними пісень. То були здебільшого пісні про кохання, на кшталт хіта Боба Кросбі і Кея Кайзера 1940 року «З вітром і дощем у твоєму волоссі», який при зустрічі із Семом вона з очевидних причин видала за їхній власний. Спершу їй та Ерлін платили квитками у кіно, тож дівчата з мамою постійно туди ходили, — особливо вони любили мюзикли Басбі Берклі, — а інколи брали з собою після роботи й тата Бекі, якщо думали, що фільм йому сподобається.
Містер Бернс працював на залізниці, у депо, де вони лагодили локомотиви, вантажні вагони і легкові машини. Разом із братом вони володіли компанією міжміського автобусного сполучення, Burns Transportation, на яку працював Семів брат Том, що одружився на двоюрідній сестрі Бекі, Люсілль. То був доволі заможний світ, у якому, як усвідомлювала Бекі, їх майже не зачепила Депресія. У них були піанола, програвач Victrola і кабінетне радіо Silvertone, а обидва батьки грали на фортепіано самі і заохочували прагнення доньок. Ерін та Джиммі Конноллі мали маленьку п’ятирічну дочку, проте Ерін усе одно взялася за роботу на станції і показала себе відмінною спеціалісткою з продажів. На додачу до роботи на радіо Ерлін давала уроки фортепіано, а Бекі, через нестачу кадрів під час війни, почала оголошувати різні немузичні програми, хоча сама досі вчилася у школі.
Для Сема то був проблиск цілковито іншого світу — світу, що був поряд і в той же час був хвалькувато вільним від нужди і, можливо, від тих заповітних жадань, що з нею приходили. Власне, вперше його принадив до Бекі її голос. Дружина його брата, медсестра, що жила з ними вже сама відтоді як Джей Дабл’ю пішов до морської піхоти, почула її на радіо і вважала чарівною, а Сем ледь не впав зі стільця, коли почув її природну люб’язність та впевненість розмовної манери.
«Вона могла підхопити й прочитати з листа будь-що, і ти би подумав, що це написала вона — в неї ніщо ніколи не звучало так, ніби прочитане».
Він заздрив легкості, з якою вона могла спілкуватися, і коли невдовзі зустрів її, то виявив, що вона так само могла розслабити і його.
Вони з Бекі одразу почали зустрічатися, виїжджаючи в чорному двомісному «Доджі» 1937 року, який він нещодавно придбав. Він так пишався тією машиною, тримав її мов новенькою, до блиску натираючи біля будинку за кожної можливості. Здавалося, вони з Бекі ніколи не вичерпають теми для розмов — їх пов’язували радіо, музика, спілкування, проте здебільшого вони говорили про майбутнє. Для Бекі то було більшою мірою спільне майбутнє, її та Сема, проте для Сема воно було чимось більшим. Інколи вони говорили про Мемфіс. Вона знала, як багато це місто значить для Сема, і вона говорила про його широкі чисті вулиці, про ввічливість, із якою люди займалися своїми справами — аж до того, що указ щодо боротьби з шумом[i] забороняв їм навіть автомобільні гудки. Завдяки роботі її тато мав безкоштовні проїзні квитки на залізницю, і вся родина багато разів бувала в Мемфісі — вони навіть зупинялися у вишуканому готелі «Пібоді», де сестра Бекі, Ерлін, попросила і отримала дозвіл грати на фортепіано в готельному вестибюлі для всіх власників бавовняних плантацій і панства. Для Сема
«все, що вона казала про це прекрасне місто, про його чистоту, про відсутність гудків — я, знаєте, думаю, що це чудово, проте на моє переконання, Бекі не розуміла суті. Я не наважувався їй це сказати. Проте я [знав] силу тяжіння, що відчував до Мемфіса».
І він знав, що його Мемфіс не обмежувався вестибюлем готелю «Пібоді».
Бекі ніколи не зустрічала нікого схожого на Сема. Вона ніколи не зустрічала нікого настільки чутливого, але водночас із такою вірою в себе. «Ну, ти ніколи не знав напевне, про що Сем думав. Він був віруючим, але його думки про Бога були такими особистими, що він просто взагалі про це не говорив, і ти ніколи не знав точно, у що він вірив, проте він думав про це, я знаю, що думав». Вона також знала, наскільки він буває беззахисним. На одному з перших побачень йому довелося зупинити машину і з’їхати з дороги, бо, як він сказав, у нього був нервовий напад. «Йому стало погано, він думав, що помирає — і він поклав голову мені на коліна, і я намагалася його заспокоїти». Пізніше він сказав їй, що лікар Дакетт запевнив його, що то не було нічого серйозного; проте це лише переконало її в любові до нього і в тому, що йому потрібен хтось, хто би про нього піклувався. Бо у всьому іншому він був найбільш упевненою в собі особою, яку вона колись знала. «Я не вірю, що він колись сумнівався в собі. Мене завжди вражало, звідки Сем знав, як усе робити, від найпростішого до найскладнішого — і я чудувалася, звідки приходили всі ці знання. Здавалося, його вів внутрішній голос». З іншого боку, якщо він чогось не знав, він звертався до будь-яких потрібних йому джерел, щоб дізнатися. І звісно, він незмінно робив усе по-своєму:
«в нього був свій спосіб закрутити гвинт у стіну. Він думав, що має рацію стосовно всього — і можливо, він мав. Мав стосовно багатьох речей!».
(…) Бекі почала використовувати свою програму, щоб надсилати Сему любовні повідомлення. Вона ускладнила цим завдання своїй сестрі Ерлін, бо тепер «усе, що вона писала, мало бути про мою любов до Сема. Ми не називали жодних імен, проте кожне [оголошення пісні мало] висловлювати те, що я відчувала до нього в серці». Невдовзі в них із Семом була інша власна пісня, «Ніколи не буде іншої тебе» Вуді Германа, чию назву Бекі негайно полюбила, в той же час вирішивши не брати до уваги її гірко-солодкий тон ностальгічного жалю.
Сем почав працювати на станції повний день, коли здобув SSL Hillbilly Jamboree — одну з найпопулярніших програм станції, з 11:15 до полудня щодня. Джиммі Конноллі спитав, чи, на його думку, він би міг із нею впоратися, і хоча Сем знав, що не мав плавної манери чи вмілої дикції когось на кшталт Бекі, він не коливався й хвилини. На цю мить він був упевнений, що викликав довіру, що міг донести музику так, щоб люди на неї відгукнулися, і він кинувся у впорядкування й підбір, щоб ці затерті старі записи — відпресовані з «шелаку[ii] і бруду» воєнного випуску — звучали настільки добре, наскільки узагалі могли. «Чорт, я оживляв ці записи! І коли я впорався зі створенням цього шоу, з листівками й листами, які туди надсилали — я знав, що був на своєму шляху, знав, що не буду в залі суду, але говоритиму зі своєю залою суду звідти. І, можливо, зроблю так, аби люди ненадовго забули про хоча б дещо з того, що їх обтяжувало». Він також згадував, що означало для нього радіо в дитинстві, коли він слухав Grand Ole Opry і програму Стампса-Бакстера на ясно чутній 50,000-ватній станції KRLC із Далласа, чи навіть коли він дослухався до наближення хмар війни із дядьком Сайласом.
«Радіо відносило мене — не обов’язково з місця: воно відносило мій розум, і я мандрував — дозвольте сказати вам щось, музика віднесе вас куди завгодно — куди ви захочете потрапити».
(…) Зрештою, вони одружилися 13 грудня 1943 року, в понеділок. Присутній був лише її тато, і нікого з членів Семової родини. Дружбою Сема був Джон Слеттон, головний диктор, музичний редактор і редактор новин на радіостанції, а заміжньою подругою нареченої в Бекі — дружина Джона Слеттона, з якою вона ледве була знайома. Вони провели одну ніч у готелі «Корнеліан» у місті і потім переїхали до старшої жінки та її доньки. В них була велика вільна кімната з власною ванною, плюс привілеї користування кухнею. Вдома Бекі ніколи багато не готувала, проте вона дуже старалася готувати все саме так, як любив Сем — точно так само, як це робила його мати. Він був дуже вибагливим щодо власного харчування, і коли вони разом ходили по крамницях, намагався напоумляти її щодо цінності речей — наскільки вигідніше було купити більшу банку кукурудзи №2, якої вистачить на два прийоми їжі, ніж №19 [iii]— він розумів, що їй ніколи не доводилося перейматися такими речами. Багато їжі вони вимінювали — Бекі написала текст реклами «два долари на день» для кафе G&W, і за це вони регулярно харчувалися в кафе — а невдовзі вже фактично самотужки керували станцією. Коли в Бекі закінчувалася зміна, вона майже незмінно залишалася, бо що їй було краще робити, ніж слухати програму свого блискучого, гарного, обдарованого, честолюбного юного чоловіка?
Потім, пізньою весною 1944, несподівано сталося нещастя. У Сема проявлялося дедалі більше «нервових» симптомів: здавалося, казав він їй, що не може відключити розум, і відчував, наче помре чи збожеволіє. Але він знав, що потребує допомоги, і якимось чином — вона ніколи не була достоту впевнена, як — упевнився в тому, що має прямувати до лікарні Гілл Крест у Бірменґемі, якою керував чоловік на ім’я Бектон. Він наполягав, що то було єдине місце, що могло владнати його проблему. Бекі була налякана, проте навіть у змарнілому стані Сем висловлювався з такою завзятістю і такою переконаністю, що вона теж упевнилася в тому, що Гілл Крест була відповіддю на їхні молитви.
Тож вони поїхали до Бірмінґема, де Бекі влаштувалася жити у брата Джиммі Конноллі Пола з його родиною, які жили просто на іншому боці гаю, що межував із територією лікарні, і лікар Бектон переконав Сема, що йому потрібна абсолютно нова форма лікування, відома як електрошок. Сем не мав побоювань щодо методу лікування — він багато читав про нього з часу його терапевтичного впровадження у США і Британії у 1940 році, — але він сказав Бекі, що просто не витримає бути самому в лікарні. Тож коли закінчувалися години відвідин, Бекі забиралася під ліжко і натягувала покривало донизу, щоб сховатися, а потім, коли на горизонті було чисто, залишалася із Семом усю ніч, рано-вранці вилізаючи з вікна і ступаючи на стежку крізь гай до будинку брата Джиммі.
Після восьми сеансів шокової терапії та кількох тижнів госпіталізації Сема оголосили придатним до виписки, і він прибув назад на роботу до кінця літа тільки щоб почути від власника станції, що після того, що, як виявилося, було випробувальним терміном, про який він і гадки не мав, вперше цього року він більше не матиме роботи через те, що, як це висловив Сем, його «вважали божевільним». То була несправедливість, яка лишилася з ним впродовж усього життя.
Він був глибоко переконаний, що душевна хвороба нічим не відрізнялася від будь-якої іншої хвороби, але чоловік, що володів клятою станцією, не дав йому клятого шансу.
Він був геть пригнічений і непевний у тому, як бути далі, — він буде проклятий, якщо повернеться до Флоренса, підібгавши хвоста, — але потім він поговорив із Джиммі Конноллі, який сказав, що на його станції в Нешвіллі має бути вакансія, якщо Сем захоче прийти на прослуховування. Сем сказав йому, що дуже вдячний за пораду, але він подумував спершу спробувати WSM, домівку Grand Ole Opry.
Він знав, що не був найкращим у світі диктором, проте був певен, що з біса добре виконував би свою роботу на Opry, якби отримав таку можливість.
Вірний переконанню, що єдиний програш — це коли ти не наважуєшся ризикнути, він добився прослуховування на WSM — зустрівся з головою Бюро обслуговування артистів Джимом Буллетом, із яким листувався минулого року щодо запрошення квартету Джона Деніела в Декейтер, і з виконуючим обов’язки програмного директора, Отто Девайном, який ввічливо підтвердив те, що Сем вже і так знав: у них була купа ацетатних платівок від найвидатніших дикторів країни (із сигналом на вільному каналі станція вечорами досягала практично всіх континентальних Сполучених Штатів, а шоу Opry, відоме по всьому світі як святиня кантрі-музики, вже більше п’яти років транслювалося в мережі NBC), і не було жодної ймовірності появи нових вакансій у найближчому майбутньому. Лише тоді він перейшов на WLAC, де Джиммі Конноллі представив його режисеру програм Полу Оліфанту і Ф. С. Совеллу, генеральному директору, — і отримав роботу.
WLAC, дочірня компанія CBS із таким самим широким охопленням, як і WSM, виявилася здійсненням мрій. Розташована на вершині будівлі ділового центру Третього національного банку, вона відкривала захопливий вид на увесь Нешвілл із офісів на двадцятому поверсі. Один лиш вестибюль був більшим за будь-яку станцію, що її Сем бачив раніше, і поїздка на ліфті сама по собі виявилася сильним хвилюванням, а контрольні кімнати були обладнані краще, ніж він би колись міг навіть мріяти. Спочатку його обмежували здебільшого новинами і позивними станції між півгодинними мережевими шоу, що складали більшу частину програми, проте невдовзі його роль розширилася до тих самих обов’язків диктора, діджея та звукоінженера, що їх він виконував як у Флоренсі, так і в Декейтері.
Вони з Бекі спершу переїхали до Джиммі та Ерін Конноллі і їхньої семирічної доньки Дот. Сем і Джиммі постійно рибалили і надовго засиджувалися після того, як усі лягали спати, граючи у шашки і розмовляючи про свою мрію одного дня заснувати власну радіостанцію. Одного разу вони грали в покер з хлопцями зі станції, і коли повернулися, у Сема зі всіх кишень і з-під стрічки капелюха стирчали гроші. То все були невинні розваги — Сем не пив, власне, він ніколи не торкнувся й краплі алкоголю, і Бекі не хвилювалася за нього у всьому, окрім його нервового стану, який поки що, як у цілому й прогнозував лікар, не виявляв симптомів повернення. Вони з Ерін щодня готували Сему і Джиммі ланч, і одного дня вони переплутали коробки з ланчем, і Сем виявив, що ланч Джиммі йому сподобався більше, і відтоді Бекі завжди мастила Семові ванільні вафлі улюбленою арахісовою пастою Джиммі. Для них обох то було майже казковою пригодою. Коли один із дикторів пішов у відпустку, Джиммі дістав Бекі роботу — оголошувати записи, поки він працював за пультом, і він думав, що зможе знайти їй роботу співачки в одному з міських біґ-бендів, її мрію життя.
Потім Бекі завагітніла, і вони не могли би бути щасливішими. На той момент вони мали власне маленьке житло на Скотт-авеню у Східному Нешвіллі, і Бекі щоранку готувала Сему печиво — точно так, як це робила його мати. Сем любив усе в метушливій, бурхливій атмосфері станції — особливо йому подобався Джин Ноблз, похилий маленький чоловічок із Гот-Спрінґз, штат Арканзас, що страждав ревматоїдним артритом і так пристрастно захоплювався кіньми, що коли йому щастило, він міг змитися на кілька днів поспіль.
Тридцятиоднорічний пияк, ексцентричний колишній циркач розмовляв цирковою говіркою, як він казав, «із серця моєї дупи», щоб ходити межею пристойності і спілкуватися зі знавцями власного жаргону.
За пару років він досяг успіху, оголошуючи «расові записи»[iv] на власному шоу з 22:15 до опівночі, спершу міксуючи спірічуели зі свінгом і тим самим розпочинаючи революцію, за яку невдовзі WLAC стане відомою — представлення пізно ввечері загальнонаціональній аудиторії, як чорній, так і білій, нефільтрованого ритм-енд-блюзу.
Сему в роботі подобалося, імовірно, все, проте він досі знав, що то було лише тимчасове рішення — через непевність посади (із самого початку містер Оліфант довів до його відома, що Джон Річбурґ, ерудований диктор, якого він тимчасово заміняв, вже отримав право на свою стару роботу, коли Сем піде зі служби), і ще тому, що якщо реально подивитися на речі, то Нешвілл, хоча й чудовий, не був тим місцем, де він хотів би перебувати. Окрім того, Джиммі не приховував свого бажання поїхати — він збирався за першої можливості повернутися в Бірмінґем. Тож коли можливість виникла, Сем нею скористався.
Це сталося, коли товариш-диктор Рей Мюллер, що був на WMSD у Шеффілді, коли Сем починав, повертався з щорічної відпуски через Мемфіс і виявив вакансію на WREC — одній із головних мемфіських станцій, члені філіалу CBS. Він знав, наскільки Сем завжди хотів до Мемфіса, і сказав, що посада була для нього створена — вони шукали диктора і за сумісництвом звукоінженера. Не пройшло й кількох днів, як Сем полетів на співбесіду. То був його перший переліт, і він так нервувався, що інший друг із роботи, інженер пульту Айра Троттер, супроводжував його під приводом відвідин Мемфіського зоопарку — але з Айрою Троттером чи без, він усіма фібрами душі був налаштований добитися цього місця.
***
Він почав працювати 26 червня 1945 року, нетипово для себе проспавши першого ж дня. Але, як писав він Бекі у бадьорому піднесенні, його бос, Рой Вутен, «лише посміявся — він видається чудовим». Бекі досі застрягла в Шеффілді у батьків. Скільки б Сем не підганяв, її лікар не дозволив би їй їхати, доки Сем не знайде їм житло. Бекі трохи бентежила манера Сема спілкуватися з її лікарем так само, як і зі своїм, і навіть із тими в лікарні — його звичка звертатися до них на ім’я, без жодної неповаги, просто з фамільярністю давнього колеги, — але в цьому випадку, піклуючись про спільну дитину, він просто погодився з цим рішенням. Він тимчасово жив у готелі «Пібоді», доки шукав квартиру, і містер Вутен навіть дозволив йому зробити оголошення про пошук в ефірі. Важко було знайти когось, хто бажав би впустити молоду пару, що чекає на дитину — то досі був воєнний час, і житлових умов не вистачало. Але потім, після двох тижнів, він знайшов цю ласкаву жінку — власне, вона була із Шеффілда і знала когось із родичів Бекі, і в неї було житло поблизу ветеранського госпіталю імені Кеннеді на Шотвелл (коли госпіталь туди в’їхав, вулицю перейменували на Ґетвелл, проте всі досі називали її Шотвелл[v]), «і вона подзвонила і сказала: „Дивись, якщо хочеш привезти дружину, в нас лише маленький будиночок, дві спальні, а в мене двоє дітей і чоловік“, — і я не міг повірити, я зустрівся з нею і просто не міг погодитися — але погодився, доки ми не знайшли би [власне житло]».
Він повернувся забрати Бекі і всі їхні речі, і вони вселилися до милої жінки та її родини, і Бекі вперше побачила, що Мемфіс означав для нього насправді. Його очі ніби загорялися кожного ранку, іскрилися можливістю чогось, чого вона навіть не могла уявити, і все ж могла — бо бачила, наскільки це хвилювало Сема. То було місто його мрії, вона це добре розуміла. Нешвілл же був лише сходинкою до неї.
Коло Семових обов’язків на радіо стрімко розширювалося. Він починав майже з того ж самого, що робив у Нешвіллі: своїм найкращим дикторським голосом надавав позивні станції між мережевими програмами, робив шоу хіллбіллі-музики Songs of the West під прізвиськом «Дружбан», деякі шоу оголошував, деякі визвучував. Його робочий день починався о 7:15 ранку, коли він заходив перевірити голки, якими записуватиме п’ятнадцятихвилинні новини о 7:30 і які за півгодини транслюватимуться по WREC зі зробленої ним ацетатної платівки. Невдовзі він почав приходити о сьомій, коли отримав завдання обслуговувати систему гучномовців готелю, яка постійно використовувалася і через проведення там усіх зборів постійно потребувала уваги.
Перша частина його робочого дня закінчувалася о пів на четверту, але він мав повернутися о десятій і підготувати трансляцію біґ-бенду, яка виходила в мережеву сітку із зали Скайвей на даху готеля шість вечорів на тиждень з 22:30 до 23:00. У «Пібоді» грали всі найкращі біґ-бенди (білі біґ-бенди, як швидко відзначив Сем: там не було ані Дюка Еллінґтона[vi], ані Каунта Бейсі[vii] — жодного темношкірого в жодному з оркестрів): Томмі Дорсі, Фредді Мартін, Чак Фостер, Оркестр Ґлена Міллера і двадцятитрирічний Елліот Лоуренс, чиї продумані аранжування зі впливом класичної музики додавали складнощів для створення справжнього «живого» звуку.
У Сема було лише шість мікрофонів для шістнадцяти чи вісімнадцяти інструментів (не враховуючи конферансьє і вокаліста), і він особливо піклувався про ритм-секцію, оскільки ударним і особливо контрабасу завжди недоділяли уваги. Але він виставляв їх по-різному для кожного оркестру і брав собі до контрольної кімнати у підвалі ноти, щоб знати, коли з’являтимуться труба, саксофон чи фортепіанне соло, і мати змогу міксувати на ходу.
«Ти точно знав, де що знаходилося, за допомогою розстановки мікрофонів, і я не кажу, що все було бездоганно, але я хотів переконатися, що зняв усі обертони і нічого не втрачено. Думаю, то було, мабуть, одне з найулюбленіших занять у моєму житті. Я був маленьким вискочкою — без жодного поняття, чи взагалі колись побачу біґ-бенд — і от я вже щоночі пов’язаний із найбільшими біґ-бендами. У мене був обмежений природний талант до дикторства, але я знав, що маю гарний слух — і я працював, надриваючи сили».
Бекі слухала всі його шоу вдома, особливо трансляції біґ-бендів, що були її першою любов’ю. Він знав, що вона хвилювалася за нього, дідько, він навіть і сам за себе трохи хвилювався, але тут він був на роботі, улюбленій роботі, і всі начебто були задоволені його працею. До кінця літа вони переїхали в маленьку квартиру над гаражем на Північній Волдрен, ближче до центру. Там були кухня, спальня, ванна, вікно, що відчинялося на невеликий ґанок із перилами довкола нього — от-от мала з’явитися дитина. Бекі відчувала, що це було так «ідеально, і я була настільки щаслива із Семом, що відчувала певну провину за те, що моя сім’я не була такою ж щасливою».
На початку жовтня, як «порівняний новачок у Мемфісі», Сем поділився власними думками про місто з усім його населенням через «шпальту опіній» мешканців, які газета Memphis Press-Scimitar збирала з читацьких листів під заголовком «Це справжня свобода — коли вільнонароджені люди говорять вільно». Давній політичний керівник Е. Г. Крамп, який твердою рукою керував містом із часу прибуття В. К. Генді в 1909 році, останнім часом викликав багато критики з боку прогресивної Press-Scimitar, особливо з боку молодої домогосподарки і матері чотирьох дітей на ім’я Лі Річардсон. Місіс Річардсон назвала своє перше міркування «Жінки повстають: Давайте зупинимо машину! Давайте доб’ємося справжнього уряду!», і після відповіді «ще чого» від самого Крампа («Це дружнє місто — сідайте у нашу шлюпку») накинулася з повторною атакою на регресивний податок і широким нападом на крампівський патерналізм, допитуючись «Чому одна приватна особа має монопольне право витрачати тяжко зароблені гроші, які ми платимо як податки?».
То була думка, до якої вже деякий час приходило темношкіре суспільство. На відміну від майже всіх мерів великих міст Півдня, повідомляв журнал Time* 1936 року, Крамп завжди розвивав гарні стосунки і представляв «цілісний блок негритянських виборців», що беззаперечно стали ключовим елементом його літопису «30 років політичного впливу і 60 електоральних перемог — без жодного програшу». Тепер негритянські лідери, такі як президент Братства провідників спальних вагонів А. Філіп Рендольф, який закликав до маршу на Вашинґтон у 1941-му і був його керівником, коли той нарешті відбувся 22 роки потому, нещодавно написав, що
чорне населення більше не можна купувати «подарунками» на кшталт шкіл Джима Кроу, окремих парків і роздільного муніципального житла, — а далі, бачте, Крамп вимагатиме «вільного повітря». «Негри, — проголошував Рендольф із категоричністю непохибної правди, — більше не хочуть бути доглянутими рабами».
Сем, звісно, міг зрозуміти ці аргументи. Вони були співзвучні деяким його найглибшим віруванням, і за інших обставин від нього можна було очікувати порушення тих самих питань — хоча, як він спершу би визнав, можливо, не такого прямолінійного, як у місіс Річардсон. Але в даному випадку його природне небажання приєднатися до тотального нападу із, здавалося б, незаперечної позиції було ускладнене тим фактом, що йому насправді подобався Е. Г. Крамп. Звісно, він вважав його деспотом, але доброзичливим деспотом, який врятував Мемфіс від найбільш небезпечних форм расизму, виступивши посередником у тимчасовому перемир’ї між расами і запобігши тому, щоб місто, за словами Сема, стало «дійсно грубим, паскудним старим річковим містом».
[i] Тогочасний мемфіський закон забороняв шум після восьмої вечора.
[ii] Смола, яку використовували для виробництва платівок
[iii] Стандартні розміри консервних бляшанок із їжею, що продавалися в США. №1 зазвичай містив близько 325 мл, №2 — 590 мл.
[iv] Race records — загальна назва платівок, розрахованих на афроамериканську аудиторію США в період 1920-40-х. У кінці 1940-х за пропозицією журналіста Billboard Джеррі Векслера термін було змінено на коректніший, «ритм-енд-блюз».
[v] Англ.: shot well — сильно поранений, get well — видужуй.
[vi] Duke Ellington (1899–1974) — американський піаніст, композитор і диригент, керівник власного біґ-бенду і один із найвідоміших джазових музикантів ХХ ст.
[vii] Count Basie (1904–1984) — американський піаніст, органіст і композитор, багаторічний керівник власного біґ-бенду і видатний новатор джазової та свінгової музики.
Головне фото: Colin Escott/Michael Ochs Archives/Getty
