Лабіринти з книжок, плутанина стосунків та нагромадження історій, в яких не визначиш, де правда, а де вигадка — саме за це ми любимо літературу Південної Америки.
Наш друг і книжковий оглядач Любомир Гураль зібрав список книжок, в яких межі реального і магічного такі тонкі, що можна крізь них провалитися.
Магічний реалізм — перше, що спадає мені на думку, коли мова йде про літературу Південної Америки. Друге — імена, які линуть списком: Борхес, Льйоса, Кортасар, Альєнде, Маркес, Касарес, Ліспектор.
Після цього у свідомості зринають різні моменти:
- складні історії про химерні лабіринти, вигадані та не дуже книжки, події, персоналії, прочитані на морі;
- «загублена» у потязі ниточка одного родоводу;
- філософська, морально-повчальна історія про олівець, котра заставила задуматися;
- оповідання і вистава, після яких я навічно закарбував собі, що назви тварин зазвичай в українській мові чоловічого роду;
- невчасно прочитана анотація, і у підсумку — мандрівка південноамериканським колоритом перетворилася на історію ірландської боротьби за незалежність;
- або ж зміна гендеру автора, яка тільки говорить про моє невігластво.
Де ж тут про самі книжки, запитаєте ви?
Про них далі.
Історія четверта — магія і реалізм Південної Америки
У цій добірці три герої, одна героїня (трішки вийшов гендерний дисбаланс, який варто ще надолужити). Також тут 4 країни: Аргентина, Бразилія, Перу, Чилі.
Хорхе Луїс Борхес
- «Вигадані історії», КМ-Букс (переклад — Віктор Шовкун)
- «Книга піску. Пам’ять Шекспіра», Видавництво Старого Лева (переклад — Сергій Борщевський)
- «Повідомлення Броуді», Видавництво Анетти Антоненко (переклад — Галина Грабовська)
Тексти Борхеса — багатогранні. Вони інтелектуальні, складні, алюзійні. Нерідко химерні та фантастичні. Вигадані й водночас реальні. Борхесові світи — це наче заплутаний лабіринт, який потрібно багаторазово досліджувати та проходити, а тоді знову проходити та досліджувати. Бо тільки так можна відчути всю глибину короткої прози автора.
«Вигадані історії» — це збірка, з якої почалася моя любов до Борхеса. На сторінках цих оповідання можна зустріти авторів, які писали вигадані тексти, чи реальні книги, написані видуманими авторами. Не дарма у передмові Борхес ділиться такими думками:
«Писати великі книжки — справа трудомістка, але сенсу в ній мало, який глузд у тому, щоб розтягнути на п’ятсот сторінок те, що можна розповісти за кілька хвилин. Набагато ліпше вдати, ніби такі книжки вже існують, і пропонувати читачеві їхнє резюме або коментар до них… Тож я віддав перевагу критичним роздумам про книжки, яких ніколи не існувало».
А ще, окрім книжок, тут є лабіринти, сни та фантазії (чи життя і реальність?), дзеркал, відображень, двійників тощо.
І саме у цій збірці автор описує нам таємничий всесвіт — Вавилонську бібліотеку, де у якійсь із нескінчених шестигранних галерей знаходиться книга, у якій викладено короткий зміст та суть усіх інших книжок.
У збірці «Повідомлення Броуді» оповідання, як на мене, більш приземлені, невигадливі та буденні — реалістичні, якщо можна так узагальнити. Ці історії, розкидані у просторі і часі, розповідають про життя звичних героїв передмість Буенос-Айреса. Разом з тим, це і метаоповіді, у яких сплелися алюзії на історію, побут, сюжети Біблії та інші переспіви.
Натомість «Книга піску. Пам’ять Шекспіра» — це останні дві збірки Борхеса під однією обкладинкою. І це відчутно вже з першого оповідання, де на лавочці зустрічаються старий і молодий Борхеси. Взагалі, незворотний фатум старості та смерті — лейтмотив збірок, а звідси й філософські міркування про неминуче, прожите та життєвий досвід.
Ісабель Альєнде
«Оповідки Єви Луни», Видавництво Анетти Антоненко (переклад — Сергій Борщевський)
Єва Луна — чилійська Шагразада — розповість вам 23 звичні історії. Щоб розважити та потішити, чи щоб ви могли замислитися над повсякденними моментами життя.
Героями її оповідок є люди зі пересічними соціальними ролями: підприємець, лікар, суддя, вчителька, одружена пара, син політика, революціонер, віщунка тощо.
Їхні емоції та вчинки також цілком буденні. Хтось кохає, страждає зраджує, мріє, інші — зляться, нахабніють, зневажають, ненавидять, досягають цілей будь-якими засобами.
Фото: Видавництво Анетти АнтоненкоСпершу видається, що ці оповідання, написані у кращих традиціях реалізму — звичайний герой у звичайних умовах. Але ні, авторка майстерно вплітає у текст моменти фантазії, магії та нереального, які сприймаються як щось зовсім природне. Так, наприклад, віщунка може продавати людям слова, які роблять її щасливою (кожному різні). Або суддя, який зневірився у всьому, просто закривається у кімнаті на понад 40 років і просить його не турбувати.
Маріо Варгас Льйоса
«Хто убив Паломіно Молеро?», Видавництво Анетти Антоненко (переклад — Сергій Борщевський, Лев Олевський)
Ця повість, наче детектив. Ось подумайте самі: жорстоко, з елементами, знущання, вбито одного юнака — солдата з авіабази та відомий співець болеро.
Під час розслідування злочину раз за разом виринають факти, які перевертають всі наявні доти докази й оголюють нові запитання. Чому хлопець служить, якщо він непридатний? До чого тут полковник, його донька та майбутній «офіційний» зять; а військові таємниці, державна зрада та мафія?
Відповіді — на сторінках повісті. І навіть після прочитання у вас точно залишаться ще безліч запитань, серед яких найважливіше — хто ж таки вбив Паломіно Молеро?
Ця повість — не про детектив, він тут тільки форма, яка має ненав’язливо показати важливіші речі. Для мене вона більше про расову, міжпрофесійну, соціальну, людську нетерпимість, про зловживання владою (особливо військовою), її корумпованість та інші наслідки, які витікають з цього.
Жоржі Амаду
«Дона Флор та двоє її чоловіків», Видавництво Старого Лева (переклад — Катерина Скальська)
«Дона Флор…» — чудовий та яскравий роман-хроніка життя та психології мешканців одного з районів бразильського міста Сальвадор. Час подій — 30-40-ві роки минулого століття.
Це історія про кохання (сліпе, наївне, взаємне і не дуже), зраду та її прийняття, залежність/незалежність, стереотипи, тиранів-батьків, які не дають життя своїм дітям, про важливість відвертості, відкритості та взаємоповаги у стосунках.
А одне із основних питань роману — це важливість сексуального здоров’я та сексуального виховання (зауважу, що роман написаний у 1966 році).
Але.
Якщо ви чекаєте від цього роману магічного реалізму на усіх його 768 сторінках, то краще не чекайте — а відразу гортайте до останнього розділу, який просто суцільний магічний реалізм.
Але там він скочується у якийсь треш з різних вірувань, ритуалів, богів і навіть марсіан (якому я не повірив ні на йоту).
Головне фото: Eduardo Sánchez
