Місця для закладок. 5 книжок для подорожей Азією під час локдауну

Індія, Ліван, Іран, Пакистан — чи багато ви знаєте про ці країни? Наш друг і книжковий оглядач Любомир Гураль зібрав новий список книжок, які точно стануть в нагоді спраглим до подорожей (і втомленим від закритих кордонів).

2020 — рік перманентного локдауну: внутрішнього та зовнішнього, фізичного чи психологічного. Рік, який уже неможливо уявити без закритих кордонів, різних безпекових обмежень та карантину. Не дарма ж саме «локдаун» став словом-2020 за версією Collins Dictionary. Ні, я зараз зовсім не намагаюся ятрити ще свіжі рани та болі. Навпаки, хочу поділитися з вами однією ідеєю та можливістю.

Мандрувати світом під час карантину — досить легко. Чесно. Варто тільки пошукати потрібний квиток у себе на книжковій полиці, або ж у першій книгарні чи бібліотеці на своєму шляху. Книжка — це наш квиток на літак, наша можливість відвідати будь-яку точку чи країну на Землі (і не тільки на ній).

Так, звучить трохи банально, але від цього не перестає бути правдою.

А ще тексти можуть бути машиною часу: вони дозволяють спокійно, без катастрофічних наслідків, подорожувати минулим/майбутнім. Та це не сьогоднішня історія. До неї ми ще повернемося, як належить, увечері за виноградним нектаром.

Історія третя — Азіє, обираю для мандрів тебе

Як людині, яка з перших своїх днів занурена у контекст європейської культури, мені часом стає цікаво, що ж відбувається за межами цього контексту — у дискурсах інших культур. Які думки там вирують, які життєві чи навіть філософські ідеї домінують. Зрештою завжди цікаво порівняти різні світосприйняття із власним культурним досвідом. А література — це найдоступніший спосіб досягнення цієї цілі.

Міністерство граничного щастя. Бог дрібниць

Арундаті Рой, Видавництво Старого Лева (переклад — Андрій Маслюх)

У Арундаті Рой надзвичайно поетична мова. Її тексти густі та наповнені концентратом образності, символізму, метафоричності. А епізоди, які нам пропонує авторка — часто тиснуть на тебе, наче ти вийшов з добре кондиціонованого приміщення на вулицю, де +40. Відчуття, наче відразу грузнеш в асфальт-текст. Але це зовсім не заважає пірнати нам у реалії індійського суспільства, його історію, культуру та звичаї.

У центрі сюжету роману «Бог дрібниць» — життя матері близнят, яка після розлучення змушена повернутися у рідні краї. Вона порушила чи найосновніший закон громади, і тепер на неї з дітьми чекає осуд, зневага, відчуження кастою та власною родиною. Тло роману — південноіндійський штат: його історія, економіка, кастові поділи, звичаї та заборони, екологічні та соціальні проблеми.

Сам сюжет дещо плигає туди-сюди у часі. Тому вибудувати одразу цілісну картину читаного може бути проблематично. Але у підсумку всі дрібниці-частинки оповіді таки складаються.

А ось «Міністерство граничного щастя» відтворює трохи іншу історію. Сюжет вже не так скаче, а фундаментом став Кашмірський конфлікт у фазі загострення та деякі північні регіони Індії.

У романі важко виділити якогось центрального персонажа чи одного головного героя. Гіджра (людина третьої статі), яка спершу втікає у світ гіджр, а потім назад повертається у великий світ, де поселяється на цвинтарі. Індуса, який видає себе за мусульманина, мріє про помсту за батька і зветься Саддамом Гусейном. Сповнений надій на щасливе майбутнє кашмірський повстанець. Архітекторка, котра бунтує проти набутих принципів та світогляду. А ще тут є журналіст, який вважає себе незалежним, і цим найбільшим самообманом вдало користується його друг урядовий політик.

Сторінка за сторінкою ми спостерігаємо за життями цих людей, їхніми надіями, сподіваннями, виборами, мріями, стражданнями, болями та радостями.

Надруковано в Бейруті

Дуейги Жаббур, Нора-Друк (переклад — Оксана Прохорович):

Роман, який я сам собі «продав». Зі мною таке буває. Можна не бути більше книжковим консультантом, але частинка робочого досвіду все-таки залишається з тобою назавжди.

«Вишукана іронія, яка описує сучасне ліванське суспільство» — тригер, який став причиною покупки книжки. Кому ж було не цікаво прочитати щось таке. Тим паче коли події відбуваються у невідомих для тебе місті та країні.

Чи отримав я те, чого хотів? Ні. Іронія тут або надто іронічна, або я її просто не відчитав. Текст мені видавався якимось простим, сюжет надто рваним, а утримувати імена героїв з їхнім образом та історією було доволі важко (але це тому, що у нас далекі від популярності імена Абельхамід чи Фуад).

Та не спішіть подумки мене ганити за те, що пишу про книжку, яка ніби має купу недоліків. Бо насправді, перегорнувши останню сторінку, мої акценти на сюжет, ідею, текст дещо змінили бачення усього роману.

«Надруковано в Бейруті» — роман таки про ліванське суспільство, про епізоди його історії від середньовіччя до сьогодні. Але ці епізоди подані не прямо і безапеляційно. Вони постійно крутяться довкола однієї друкарні, щоб крок за кроком складають загальний пазл-враження від наративу. А ще тут про головного героя, який одержимий своєю «ідеальною» збіркою поезії; про зраду, кохання, розрахунок; та про махінації та афери з грошима.

Персеполіс

Маржан Сатрапі, Видавництво (переклад — Оксана Макарова)

Чомусь за коміксами закріпилася слава не надто серйозного виду мистецтва.

Мені неодноразово доводилося стикатися з тим, що мальопуси розцінюють як  розважальний продукт для дітей та потішання.  Якщо ви так само думаєте, раджу погортати декілька сторінок «Персеполіса».

Це автобіографічна розповідь у малюнках, у якій Маржан Сатрапі розповідає про життя змалечку в Ірані, про початок, розгортання та плоди Ісламської революції. Про втечу до Європи задля здобуття хорошої освіти та подальших можливостей для розвитку. Також авторка доволі відверто ділиться власним культурним шоком від перебування в Австрії та намаганням різними способами (навіть деструктивними) пристосуватися до нових умов життя. Розважальною цю історію аж ніяк не назвеш. Але вона точно варта уваги читачів.

Я — Малала

Малала Юсуфзай, Наш Формат (переклад — Ілона Вінничук)

Автобіографія Малали Юсуфзай певними моментами схожа на історію Маржан Сатрапі. Між цими двома біографіями навіть можливо проводити паралелі чи порівнювати їх. І вони чудово доповнюють один одного у намаганні краще зрозуміти реалії мусульманського світу.

Для мене «Я — Малала» — це про важливість якісної освіти для дітей, особливо для дівчат. Далі на це ядро нашаровуються боротьба за рівноправ’я, цю ж освіту; переосмислення нецивілізованих традицій, звичаїв; намагання зрозуміти причини появи та вкорінення у Пакистані режиму Талібану. На виході ми отримуємо історію життя пакистанської правозахисниці Малали, яку ледь не вбили за бажання отримати хороші знання та освіту.

А знаєте, що найбільше у цій книжці вибиває з власної зони комфорту? Розуміння того, що ми тут можемо спокійно (не)обирати, а хтось за бажання вчитися може отримати кулю в обличчя.

До слова, скоріше за все, зараз ви не знайдете цієї книжки у паперовому форматі, але завжди можна купити електронний варіант.

На головному фото: письменниця Арундаті Рой,
кадр з фільму In Which Annie Gives It Those Ones (1989)

Читайте також:

Дякуємо, що дочитали до кінця! Якщо вам сподобалось, то ви можете підтримати нас і допомогти «Куферу» робити більше матеріалів.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору