Яким ми зазвичай бачимо театр: з парадного входу, зі сторони глядацької зали, з різьблених стін та стелі холу. Але яким є театр насправді, зсередини, яким його бачать лише ті, хто там працює?
«Куфер» спробував зазирнути за лаштунки Франківського драмтеатру і показати його невідомі сторони.
Поміж стінами
Коридори. Все, з чого складається Драмтеатр, це коридори, якими хаотично пересуваються люди. Сходами вгору та вниз, під сценою та за сцену.
Сцен тут кілька — і не всі вони є тим, чим здаються. Наприклад, одна з них колись була театральними касами. Інша у вільний від вистав час виконує функцію робочого простору цеху, де роблять декорації. І це той випадок, коли одна сцена працює на іншу: тут, поміж лікарняних ліжок до «Модільяні» готують декорації до «Людини з довгою тінню» за біографією Франца Кафки.
Ми чекаємо на Кафку.
Цехи
Практично все, що можна помацати на театральній сцені (окрім акторів) робиться в театральних цехах: одяг, меблі, декорації, реквізит тощо. Цехи є різні: столярний, художньо-декораційний, пошивочний, механічний.
Художньо-декораційним цехом керує Володимир Плазинський, який вже 20 років працює в театрі. Привів його сюди колишній головний художник театру Олександр Семенюк (людина настільки важлива в історії театру, що навіть має власну кімнату-музей тут).
«Ми були друзями, і він дуже довго вмовляв мене сюди прийти. Раніше я займався рекламою. Приходив в гості до Семенюка, мені було це цікаво, навіть якось просто приходив їм допомагав. А потім якось забрав трудову і прийшов сюди», — розповідає Володимир.
Поміж металевих лікарняних ліжок збирають ще одне ліжко — з фанери, і з потаємною скринькою всередині, де під час вистави можна буде сховати акторів.
Будь-яка декорація починається з ескізу, який роблять художники. Потім художня рада разом з працівниками цехів збирається і вирішує, як же саме це можна зробити. Цехи працюють разом: скажімо, для ліжка треба кликати на допомогу як столярний цех, який збере каркас, так і пошивочний (бо що це за ліжко без матраца та постелі?)
«Буває, що і за день можемо зробити декорації — бо треба «на вчора». Усі декорації зберігаються, якщо треба — переробляються. Щось знищується. Одними з найскладніших були декорації до «Царя Едіпа»: ми два дні сиділи думали, а потім взяли і за два тижні зробили».
Питаю в керівника столярного цеху Юрія Бацвіна:
— А чим займається столярний цех?
— Треба гроби — робимо гроби.
Хоча якщо серйозно, то тут зроблять все, що можна зробити з дерева або металу. Головне, щоб вчасно матеріали були.
Усі цехи розташовані поруч, в одному крилі. Тут навіть є окремий боковий вхід, правда, зараз всі заходять через центральний — одна з суттєвих змін театрального життя за часів незалежності. Тут кажуть, що колись це було майже нечувано: щоби актори та працівники користувались одним входом.
Поруч працює пані Ніна з пошивочного цеху. Вона теж у театрі давно (як і багато хто) — з 1999 року. У її невеличкій теплій кімнаті з великими вікнами часом можуть вмістити до 400 метрів тканини. Пані Ніна шиє великі речі — це називається «одяг сцени», різні задники та частини декорацій.
Багато ручної роботи
Знову сходи, коридори, двері. Бутафорний цех — одне з найбільш захаращених і при цьому затишних приміщень, які ховаються поміж цих лабіринтів. Майстриня та повелителька цього простору, Юля Руденко, готується до нової вистави — робить ляльку.
«Є історія, коли Кафка зустрічає дівчинку, яка загубила свою ляльку. Вона дуже переживала, тож він почав писати їй листи ніби від імені цієї ляльки. Ніби ця лялька подорожувала. Дівчинка заспокоїлась, але Кафка продовжував писати їй ці листи — і вони почали дружити. За деякий час, коли ця дівчинка виросла, а Кафки не стало, вона знайшла записку в ляльці: «Все, що ти любиш, скоріш за все, зникне. Але обов’язково повернеться в інакшому вигляді». І я маю пошити на цей спектакль цю ляльку. І я роблю це з дуже великими почуттями», — розповідає Юля.
За кілька днів ця готова лялька оселиться в кабінеті режисера. А потім вийде на сцену, збираючи частину своїх овацій.
Робота бутафора полягає в тому, щоби робити невеликі декорації до вистав — практично все, що актори можуть тримати в руках (або на собі).
«Це все ручна робота, а це моя любов з дитинства. Я люблю все, що можна придумати і зробити. Це як маленьке винахідництво, маленька інженерія. Це завжди цікаво, бо це пригода — задачі завжди різні. Це надихає», — каже бутафорка.
Юля пригадує, що коли проходила конкурс на цю посаду, то спершу її брати не хотіли — мовляв, тут треба чоловіка, щоб давав раду з важкими декораціями. Але вона й сама непогано справляється.
Хоча загалом тут визнають: треба просто більше людей, неважливо, чоловіків чи жінок, аби працювати з металом, пластиком, тканиною, фанерою. Колись тут працювало троє людей, а зараз лише одна Юля. Старші працівники йдуть на пенсію, а молодь не приходить.
Кімнати на вимогу
Театральні цехи чимось нагадують чарівні кімнати-на-вимогу: тут без перебільшень можуть зробити все. Вам потрібні різні металеві конструкції чи каркаси? Тут їх ріжуть, вигинають, зварюють. Адже більшість великих декорацій вимагають металевого каркасу. Не треба каркас? Тоді можуть і велосипед відремонтувати.
Шукаєте різьблені скрині-куфери? Корабельний штурвал? А, може, старовинне дзеркало, інкрустоване бурштином (або смальтою), яке колись стояло в коридорах готелю «Дністер»? Прошу дуже, в столярному цеху можна знайти і це.
Шуби, королівські мантії, вишиті сорочки, екстравагантні сукні? У швейному цеху шиють весь одяг, який носять актори, а потім дбайливо зберігають у лабіринті зі стелажів. Загалом тут є декілька тисяч різноманітних костюмів (мрія організаторів костюмованої вечірки).
Цехи — це фундамент будь-якої вистави. Проте й саму виставу треба з чогось вирощувати. Тож ми йдемо знайомитись з її творцями.
Режисер
Кабінет режисера весь увішаний роздруківками та ксерокопіями. Здається, ми буквально заходимо всередину тексту. Правда, до кінця не зрозуміло, чийого саме: Франца Кафки чи Назара Паніва?
Сам Назар, режисер і творець вистави, розповідає: любив Кафку ще з часів навчання, але робити студентську постановку з його текстів не наважився. Що ж, Кафка його дочекався.
«Жанр сюрреалістичної драми дозволяє нам подивитись під іншим кутом на тексти, і не грати текст, а грати між рядками. Хотілось, щоб про Кафку знали більше, ніж «Перевтілення», яке вчили в школі. Тому тут є документальні факти, його фантазії і наші фантазії з акторами», — каже він.
Ця п’єса — інсценізація на основі листів, щоденників, заповітів, уривків оповідань та романів. Багато різних робіт і слів, які відкидають власні тіні. Десь поміж ними і виростає вистава. Перечитувати Кафку Назар почав в листопаді, в квітні зустрівся з акторами. За два місяці вистава була готова.
За документами, Назар — помічник режисера і тільки два роки, як прийшов до франківського театру. Вперше він ставив тут ще магістерську роботу «Як слон Хортон висиджував яйце» у 2018 році. Каже: зачарувала тутешня атмосфера, не схожа на інші театри.
«Тут більш сімейно. Ставлення між акторами, технічними службами відрізняється. Є театри, де спершу зійдуть актори [зі сцени], а вже потім вийдуть монтувальники. Щоб ніяк не перетинатись. У нас такого нема, ми одна сім’я і робимо одну справу», — каже Назар.
12 ролей на двох
Скільки людей потрібно, щоб поставити виставу? Відповідь на це питання буде відрізнятись не лише від вистави, але й від того, наскільки яскрава фантазія в режисера. Скажімо, «Людина з довгою тінню» має 12 персонажів — і тільки двох акторів. Так цікавіше спостерігати, жартує Назар Панів.
«Це справді унікальна вистава. Це дійсно мрія для автора — дев’ять перевтілень. Хоча я переграла багато ролей в різних театрах України, розумію, що це одна з тих вистав, якою я буду дуже пишатись», — каже Ірина Бенюк.
Ірина у цій виставі грає батька й матір Кафки, його власне альтер его, а також численних його жінок різного ступеня близькості. Вона пригадує: про те, що потрапила у виставу, дізналась просто з оголошення на дошці в театрі, де виписують всі майбутні вистави:
«Бачу — заслужений артист України Юрій Хвостенко і я. Вдвох. Думаю: боже, як же я маю зіграти з Хвостенком, таким геніальним актором?! Я багато чого вчилась від нього, коли репетирувала».
Описуючи свої інші ролі, Юрій Хвостенко каже, що він більше актор «вуличник»: або митці чи монахи, або «гопник з вулиці, який знає життя і знає як грати вистави про конкретне життя».
Кафка не такий, Кафка космічніший. Загублений десь поміж своїми текстами та особистостями.
— То як Назар вас на це вмовив?
— Наказ показав.
Він додає: Кафка був неоднозначною особистістю, мав, скоріш за все, психічні відхилення. І на сцені це помітно, адже в Кафки щонайменше роздвоєння особистості.
«З Назаром я раніше як режисером не працював, але знайомі ми давно. А потім так сталось, що я приїхав сюди, а він вже тут працював. Він досить молодий, а матеріал… Скажімо, це не той матеріал, яким я в його роки захоплювався», — каже актор.
За його словами, комфортно працювати в умовах, коли між режисером та актором є діалог.
Не коли постановник керує тобою як лялькою — а коли можна разом дійти до спільного рішення.
Ірина розповідає: коли вона проходила конкурс в театр, Назар Панів був в комісії.
«Він стояв з рулеткою і міряв акторів, які заходили. Я йому кажу: мене не міряй, в мене 153 і я цим пишаюсь. Я найменше акторка в театрі», — пригадує Ірина.
Кумедно, але Юрій Хвостенко — найвищий.
Хоча насправді все просто: у театрі є традиція, що щороку на конкурсі, коли набирають нових акторів, їм міряють зріст. І той, хто міряє, вважається, що за цей новий сезон має знайти своє кохання.
— І що, Назар знайшов своє кохання?
— Не знаю.
— Ну принаймні він зробив гарну виставу.
Сцена
«Людину з довгою тінню» ставлять на малій сцені, де колись давно працювати квиткові каси. Простір ніби загорнутий у чорне, практично все вільне місце займає те саме ліжко, на якому / довкола якого / під яким розгортатиметься дія вистави.
Це прем’єра, і скоро тут буде справжній аншлаг (лунають жарти: «Люди дикі, хочуть в театр ходити! Нє би вдома сиділи»), але поки що тут наводять останній порядок: протирають блискучі чорні поверхні шафи (яка, за сумісництвом, виконує роль куліс), виставляють світло, перевіряють звук.
Зі світлом якось простіше, бо цього разу його як такого й не треба — замість нього майже весь час працюватиме відеопроєкція. Досить унікальне рішення для театру. З протиранням шафи складніше: їх труть щонайменше в шість рук, періодично обмінюючись саркастичними зауваженнями:
— …терли і вологим, і сухим, хіба що натирати.
— Хіба олію брати.
— Бензином!
Прибиральниці явно почуваються впевненіше за всю режисерську команду. До прем’єри лишається кілька хвилин.
Як казав Нараз Панів, ця вистава — сюрреалістична й доволі химерна, при цьому вона точно не є похмурою. Це така собі серія нічних кошмарів Франца Кафки і історія монстрів, що ховаються під ліжком (за ліжком / в ліжку / у власній голові).
Якщо вистава це сон, то ми просто разом спимо і не мусимо шукати в ній логічних пояснень:
«Коли спиш, то задаєш собі питань, сам не знаєш про що. Бо не спати значить питати».
Працівники цехів згадували: іноді монтувальникам сцени доводиться ночувати в театрі, коли треба розібрати декорації після однієї вистави (як «За двома зайцями») і поставити «Гоголь кабаре». Працювати можна до ночі, і вже потім немає ні сил, ні бажання йти додому. Актори ночують в театрі рідше, хіба що репетирували всю ніч. На такі випадки в гримерках є доволі зручні диванчики.
Якщо всі, хто заходить в театр — на роботу чи просто заради нового досвіду — має шанс тут заснути, то чи не з’являються тут наші нічні монстри під ліжками?
Принаймні тут точно лишаються їхні тіні. І, як Кафка, ми можемо просто їх описати.
