Не брати, а віддавати. Як Д.О.М. 48.24 стали «своїми» у Франківську

Уже п‘ять років, як Франківськ є домом для громадської організації Д.О.М. 4824. Її у 2015 році заснувала група ініціативних переселенців зі Сходу країни. Д.О.М. — це абревіатура від мото організації «Дій — обирай майбутнє». 48.24 — географічні координати Франківська, який лежить на спільній широті разом з Донецьком і Луганськом.

Сьогодні організація працює над розвитком власного креативного простору і вчить цьому інших, підтримує креативну молодь, працює над подоланням гендерних й культурних стереотипів.

Про переїзд до Івано-Франківська, створення організації та як вона змінювалась, креативний простір «Вдома» й громадські простори в Україні та як створити ефективну громадську організацію ми поговорили з головою правління Д.О.М. 4824 Наталією Вишневецькою.

Випадковий Франківськ

Ми опинилися у Івано-Франківську випадково. Поїхали сюди відпочити. Хоча «відпочити» про це дуже дивно казати.

У Донецьку ми жили за 10 км від аеропорту. Навколо нас були блокпости, гуртожитки з ополченцями й чеченцями. Ми жили в приватному секторі: щоб виїхати у місто, треба було брати машину, яку могли просто відібрати. У мене тільки народилась дитина. Коли приходила медсестра на огляд, ховали українську символіку. Потім почались проблема з ліками, вакцин не було. Це все дуже пригнічувало. Хотілося просто кудись поїхати.

У цей час почали активно наступати українські війська. З’явилась надія, що вони швидко звільнять території і це все закінчиться.

Ми подумали, що поїдемо, а повертатися будемо в українське місто й до звичного життя. Потім стався Іловайськ. За пару тижнів повертатися вже не було куди.

У Франківськ ми заїхали у справах: чоловік — на СТО, я з дитиною — до лікаря на огляд. У місті нам запропонували допомогу. Чоловік погодився на підробіток, щоб перечекати. І так з вересня 2014 року ми тут.

Давати й додати

До створення громадської організації прийшли теж випадково. Спершу на якомусь з форумів познайомилися з людьми, які теж переїхали до Франківська. Ми почали думати, що можемо робити разом. Згодом організували мітинг проти виборів на Донбасі. Там познайомилися з іншими активними людьми.

Той самий мітинг

Тоді, як і тепер, до речі, найгострішою була проблема житла. Виникла ідея створити містечко для переселенців, але потрібні були кошти. Ми зрозуміли, що є гранти. Та коли побачили, що за грантові кошти закуповують продукти, одяг чи організовують «свята родини», «свята весни», які для нас були чужими, подумали: якщо гроші виділяють, було б непогано спрямувати їх на те, що нам дійсно потрібно. Треба було створювати власну громадську організацію.

Спочатку у нас не було дуже чіткої концепції, пріоритетів і напрямів роботи. Для нас було важливим власним прикладом ламати стереотипи про переселенців.

Кожен з нас стикався з тим, що про переселенців думають: чи що ми всі сепаратисти, чи ми не знаємо української мови, чи нам потрібні лише харчі і одяг, чи не маємо культурних традицій.

Ті, хто заснували нашу організацію, не потребували гуманітарної допомоги. Звісно, у когось могло не бути сковорідки чи ковдри, бо переїжджали поспіхом. Але більшість з нас перевезла речі. Більшість мала професію, яка дозволяла заробляти на харчі і житло. Звісно, серед переселенців були й такі, кому гуманітарна допомога була потрібна. Але ми мали потребу не так брати, як віддавати.

Це теж стереотип про переселенців, начебто це люди, яким тільки потрібно допомагати і давати. Насправді це не завжди так. Ми хотіли показати, що можемо щось дати й додати. Нам потрібно було лише дати можливість бути почутими, побаченими. Дати можливість самореалізуватися.

Засновники Д.О.М. 4824

Від потреб

І ми почали робити те, що вміємо. Частина сімей, які входять в громадську організацію, живуть в Опришівцях. Там є річка і невеликий пляж. Біля входу на річку було багато сміття і нас це дуже дивувало. Ми вирішили організувати прибирання. А одна з учасниць нашої організації, дизайнерка, організувала майстер-клас для дітей. Вони створювали малюнки. З них створили стенди-плакати і розмістили на набережних річок. Також залучили місцеву мешканку, яка розповіла про сортування сміття.

Син цієї учасниці організації цікавився Lego. Він займався цим ще у Донецьку. Там був викладач Іван Шихат-Саркісов, який розробив методологію створення і роботи Робоклубів. Тепер викладач жив у Вінниці й ми вирішили його запросити провести майстер-клас у Франківську. Він погодився, і йому тут сподобалось. Запропонував заснувати Робоклуб та провести кампанію на Спільнокошті, щоб зібрати кошти на стартові набори. Потрібну суму зібрали за дев’ять днів. Так у Франківську з’явився Робоклуб, який два роки працював безкоштовно для дітей переселенців та бійців АТО.

Усі ці проєкти йшли від наших потреб й нашого бачення.

Як і театральний фестиваль, який ми організували згодом. Я слідкувала за камерним театром Донецька, який переїхав до Львова. Знала, що у Франківську є театр, який набирає обертів, але він академічний. А мене цікавило альтернативне мистецтво. Тому ми запросили до Франківська колективи з різних міст. Провели триденний фестиваль, показали вперше в місті документальний театр, познайомилися з усіма гравцями театрального мистецтва в місті й досі підтримуємо контакти.

Ми одразу і дотепер робимо події для усіх мешканців міста. По-перше, якщо робити події виключно для переселенців, то це не сприяє інтеграції. По-друге, нині це дозволяє нам працювати з актуальними темами, які відгукують у багатьох людей, незалежно від їхньої ідентифікації.

Вдома

Коли ми тільки починали працювати як громадська організація, зрозуміли, що нам потрібен фізичний простір. Місце, точка на карті, де можна було б нас знайти, куди б могли приходити люди. Ми не могли собі дозволити взяти в оренду приміщення. Безкоштовно отримати його нам не вдалось. Також ми бачили, що окрім нас простору потребують й інші громадські ініціативи. І ми вирішили йти іншим шляхом.

Вирішили створити простір, який би був самоокупним, але водночас міг існувати для тих, хто його потребує.

Простір «Вдома» — це соціальне підприємництво, співвласником якого є громадська організація. Він не генерує прибутку, але покриває свої витрати.

Це дозволяє нам мати простір, де ми проводимо свої заходи й надавати його в оренду тим, хто потребує, але не може платити вищу ціну: громадським ініціативам, початківцям, соціальним проєктам.

Ми пройшли шлях від повного нерозуміння, що це таке і як це має працювати. Я багато дізнавалась, що таке коворкінги та креативні простори, як вони працюють, як вони заробляють, як ними управляти. Окрім того, у мене була значна перевага — я пройшла курси по розвитку громад. Тому ми знали, як визначати потреби громади, як формувати громаду, як з нею працювати. Маючи контакти з такими ж просторами зі Сходу, розумію, що це дуже допомогло нам.

Там був бум створення креативних просторів. Зазвичай це робили активісти, яким дали приміщення й кошти на обладнання. Але що робити далі — було не дуже зрозуміло. Після піднесення від створення починалася депресія. грантові кошти закінчувались, або в простори не приходили люди чи з’являлися інші проблеми.

Ми ж навчилися триматись на плаву (принаймні так було до карантину), мали знання про те, як працювати з громадами, й поєднали це у програму розвитку громадських просторів. З минулого року допомагаємо подібним проєктам.

Робити те, чим гориш

Організація за ці роки змінювалась. Як, зрештою, і ми. У нас не було сталої стратегії, дуже чіткого пункту, куди ми маємо прийти. Для нас це досі все дуже широко. Ми постійно шукаємо хто ми і про що ми.

Мені здається, що події 2014 року зробили серйозну переоцінку цінностей. Якщо раніше ми могли жити дуже чіткими стратегіями, баченнями, будувати будинок, купувати щось, кудись мандрувати, то зараз більше розуміємо: усе, що у нас є — емоції, які ми переживаємо, родина, близькі. Все. Бо в разі складної ситуації усе, що ти можеш забрати з собою, окрім цього — лише те, що можна взяти в руки. Усе, що в тебе є — це твоя свобода, родина і спогади.

Тому нам важливо робити те, що має значення сьогодні. І теперішня пандемія теж цьому підтвердження.

Думаю, що подій, які кардинально міняють наші життя, ставатиме все більше. Який тоді сенс у стратегіях на п’ять років?

Нам видається, що краще мати широкий горизонт, мати напрям куди ти йдеш. У нашому випадку це змінювати щось на краще своїм прикладом, давати надію, підтримувати тих, хто цього потребує.

З одного боку, це звучить дуже загально і «ні про що». З іншого боку, це дозволяє нам займатися тим, чим ми горимо сьогодні й не робити щось, що формально вибрали за стратегію.

Читайте також:

Якщо вам подобається наша робота — підтримайте «Куфер»!

Фото надані героїнею

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору