На Схід через Захід. Як репортерка Світлана Ославська пірнає у Франківськ і ...

Хоча Світлана Ославська мешкає у Франківську, застати її тут можна далеко не щодня — бо вона постійно кудись їде. Світлана — репортерка. За останні кілька років вона писала про єзидів, курдів, гагаузів, сирійців, турків, асирійців та інших людей на Близькому Сході та в Україні. Її репортажі розповідають про Газіантеп і Волинь, Іран та гуцульські Карпати. 

Культурологиня за освітою, Світлана каже: її захоплює відчуття дороги, виснажливі подорожі, спілкування з людьми. Вона народилась і до 17 років жила в Сєвєродонецьку, потім жила і вчилась у Харкові, далі переїхала до Києва. Франківськ — наразі її остання зупинка. 

Про те, як дитячі подорожі зі Сходу на Захід впливають на репортерську оптику, як це — працювати в Ірані чи Туреччині і чому нам всім варто читати репортажі Світлана Ославська розповіла «Куферу».

Зі Сходу на Захід

Усе моє дитинство, кожного літа, коли закінчувалаcь школа, ми сідали на потяг у Лисичанську (бо у моєму рідному Сєвєродонецьку не було вокзалу), їхали до Києва, там чекали 10-13 годин, щоб пересісти на інший потяг, далі їхали в Ковель на Волині, а потім їхали ще далі, до баби в село, в Яловацьк.

Хоча я народилась і виросла в Сєвєродонецьку, на Волині я нічому не дивувалась, бо це — частина моєї сімейної історії. Для мене там все було дуже природно.

Якщо вдома, у дворі чи в школі, я говорила російською, то на Волині одразу переходила на українську. А коли поверталась в Сєвєродонецьк і намагалась вставляти якісь інтонації в розмовах з подружками, вони не розуміли, для чого я це роблю.

Волинь почала мене дивувати вже зараз. Я почала помічати, наскільки по-іншому там організоване життя.

Там зберіглась дуже архаїчна лісова культура. Яловацьк розташований посеред лісу: там немає школи, церкви, сільради — тільки магазин. Люди живуть зі збиральництва, гриби й ягоди — це велика частина їхнього заробітку. Хоча зараз вони почали їхати в Польщу, але й там вони займаються збиральництвом. Вони не усвідомлюють цього свого зв’язку з природою, бо для них це — нормально.

Так само і я не розуміла відмінностей Сєвєродонецька й Волині: що там інакше живуть, інакші традиції, інакша мова — бо для мене це було нормально.

«Перш, ніж писати репортажі, я почала їх читати»

Я не читала репортажів, поки не почала вчитись на магістерці в Могилянці і не переїхала до Києва. Богдан [Ославський — чоловік Світлани, — прим. авт.] працював в книгарні «Є». Ми тоді ще не були одружені, але я постійно бувала в книгарні, а «Темпора» видавала багато книжок польського репортажу.

Читайте також: Книгозалежні: як фізик і політолог працюють у франківській книгарні

Тоді я не думала, що буду писати. Думала, буду досліджувати міську антропологію чи урбаністику.

Культурологи можуть робити все, бо це не фах, це просто широка ерудиція. Я почала писати книжкові рецензії, інші тексти, паралельно працювала у видавництві. Поступово захотілось працювати у більш складному жанрі. Тоді велику роль зіграла Школа журналістики Українського католицького університету, яка проводила школи репортажу. Щоб потрапити туди, треба було мати доробок репортажів, тож я змусила себе їх написати.

Довгий час мене гризло, що культурологія віддалена від того, чим я займаюсь зараз – від журналістики. Але потім я подумала, що в англомовному світі найближчий відповідник до культурології — соціальна антропологія.

Культурологія — про людину, і репортаж — про людину.

Просто, можливо, культурологія осмислює те, що зробила людина, на макрорівні, а репортаж пояснює на мікрорівні.

Далекий Близький Схід

Не можу сказати, що ідентифікую себе з людиною, яка пише саме закордонні репортажі. Я їх пишу тому, що так склалось. Коли ти заглиблюєшся в якусь країну чи тему — починаєш копати далі.

У 2013 році я закінчила університет і поїхала в велику мандрівку: на місяць в Центральну Азію автостопом, а потім — на два місяці в Туреччину, волонтерити. Це було місто Газіантеп, що на сході країни. Ми займались різною соціальною роботою, багато спілкувались з людьми. Після цього я два роки нічого не писала про Туреччину — не відчувала, що можу, та й не було фінансових можливостей. Але потім поїхала ще раз — працювати в таборі для біженців. Відтоді зрозуміла, що їздити треба частіше — і два рази на рік, або й частіше, почала робити ці поїздки. Далі я почала писати про біженців в Греції, про Молдову, про Іран…

Мене завжди цікавив Близький Схід. А Туреччина — це та частина Близького Сходу, яка доступніша. Скажімо, в Іракський Курдистан я намагалась отримати візу, яку мені не давали; намагалась в’їхати, не знаючи, що треба віза — мене завертали. В Іран — можливо, але дорого. Ще й не поїздиш часто, бо просто страшнувато як журналістці.

Західна Туреччина — Стамбул, Анкара, Ізмір — не схожа на Близький Схід. Туреччина дуже різна на Сході і Заході, і люди зі Сходу кажуть, що вони культурно належать до спільного простору з Сирією, Ливаном.

На мою репортерську оптику вплинуло все: від тих дитячих поїздок через всю країну до того, що я не є з заможної родини.

Під час роботи в таборі для біженців ти стикаєшся з тим, чого раніше ніколи не бачила. Ти не розумієш мови цих людей, їхня культура від тебе дуже далека, а ситуація, в якій вони опинились, настільки жахлива, що не можеш до кінця усвідомити, що це відбувається насправді.

Хоча ти читаєш в новинах, що ІДІЛ вбила чоловіків, а жінок взяла в рабство. Але новини — це одне, а коли ці люди тобі про це розповідають… Твоя свідомість не хоче сприймати, що людина, яка сидить біля тебе і говорить нормальною англійською, це все пережила.

Я зауважила, що люди там виглядали або сильно молодшими за свій вік, або сильно старшими.

Чи безпечно це — бути репортеркою на Сході?

В Ірані не страшно бути жінкою. В Ірані неприємно через державу — там небезпечно бути журналістом чи журналісткою. Туреччина теж стає все більш авторитарною, менш безпечною і приємною для журналістів. І це дуже некомфортно.

Жінці легше увійти в певні спільноти, куди не потрапити чоловіку. У тому ж таборі мені вдалось поспілкуватись з жінками тільки тому, що я — жінка, і зі мною було кілька інших жінок. Хоча наше спілкування не могло бути дуже глибоким, бо я була чужинкою.

Я часто думаю, що якби була чоловіком, мені було би комфортніше через те, що на вулиці на мене не звертали б уваги.

Я могла б спокійно ходити і ніхто б не кричав мені услід. Часом, коли дуже дратувалась на такі випадки в Туреччині, я думала, що хотіла би бути чоловіком. Відмовитись від текстів, які вдалось зробити завдяки тому, що я – жінка, просто тому, що бути чоловіком там безпечніше.

Робота над репортажем

Я завжди сама придумую, куди їду і про що пишу.

Спочатку я не була впевнена, чи ці репортажі взагалі потрібні комусь. Якби їх не опублікували в Україні, нічого б не змінилось. Редакції їх беруть, але платять смішні гонорари. Я не наважувалась поставити питання про відшкодування проїзду, бо тільки на сам доїзд треба кілька сотень доларів. Тому у мене ніколи й не було перекладача: людині треба заплатити, умовно, 100 доларів на день, а це мій тижневий бюджет.

Я трохи знаю турецьку, але, коли працюю над репортажем, говорю переважно з тими, хто знає англійську. Але Туреччині завжди з’являлись люди, які були готові перекладати на волонтерських засадах. Під час останньої поїздки там був хлопець-сирієць, біженець з Дамаска. Після розмови він сам запропонував піти на наступну зустріч разом і перекладати.

Є люди, які пропонують перекладати, бо хочуть просувати свою адженду. Наприклад, якщо ти пишеш про курдів, то муніципалітет може виділити тобі перекладача і ви йдете з ним говорити з родиною, яку виселили з будинку через військові дії в місті, з вчителями, які протестують, з жінкою, яка завідує культурною спадщиною. Ти отримуєш багато людей, але всі вони представляють тільки одну сторону конфлікту. Це будуть курдські історії.

Репортаж — завжди суб’єктивний, вже на етапі вибору теми чи пошуку героїв.

Але хочеться вірити, що ці тексти дають уявлення про частину реальності, яка там дійсно є.

Подорожі до Месопотамії

Восени у видавництві «Човен» вийде моя книжка репортажів — «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії».

Схід Туреччини — це Верхня Месопотамія. «Справжня» Месопотамія — це територія Іраку, між Тигром і Єфратом, але ці річки беруть початок в Туреччині, протікають через Сирію і течуть через Ірак, до Перської затоки. Та на сході Туреччини є регіони, які ідентифікують себе як Месопотамія — тому така назва книжки.

Це буде книжка про Туреччину, але не тільки про турків. 

Там є курди, вірмени, асирійці. Є купа репортажних книжок, які розповідають про характер певного народу, але це — не така книжка. Вона розповідає про регіон, який є Туреччиною, але який міг би нею не бути.

Санаторій Франківськ

У 2014 році я переїхала до Франківська. Я жила в Києві три роки, могла би жити й далі, але мені набридло. Можна було б переїхати до Львова, але це занадто очевидно. Можна було б переїхати до Чернівців, але це занадто неочевидно.

Франківськ виглядав хорошим вибором, він виділявся серед інших обласних центрів і був цікавий. Крім того, я й раніше сюди приїжджала, мені тут подобалось.

Я називала місцеву атмосферу «санаторій Франківськ». Тут дуже розслаблено і спокійно, а мені бракувало цього спокою. У Києві я почувалась психологічно недобре — через постійні біганину і навантаження.

Коли ти міняєш міста, то, здається, міняєш своє життя. І, певно, в кожному переїзді, в кожному новому місті є нове життя, нові можливості, нова ти. З іншого боку, є часом заздрість до людей, які весь час живуть в одному місті: у них є друзі з садочка, школи чи університету. У мене такого немає.

Франківськ — красивий. Мені не подобалось в Києві з багатьох причин, одна з них – ти мусиш жити в дуже некрасивому середовищі. Скажімо, якщо кожного дня, рік за роком, виходити з метро на Святошині чи Позняках — думаю, це впливає на твоє відчуття світу. Не можу сказати, що у Франківську всюди гарно, але тут мені простіше сформувати свої маршрути і життя так, щоби нічого не суперечило моїм уявленням про красиве.

Я не живу у Франківську повністю, бо постійно в роз’їздах. Немає такого місяця, щоб я кудись не їхала хоча б на пару днів. Тому маю відчуття, що Франківськ є передмістям України. Я жила у Ворзелі — це 30 км під Києвом, там розташовані гуртожитки Могилянки. Це передмістя, але оскільки ти постійно їздиш до Києва – то ніби там і живеш. Але водночас ти у Ворзелі. Ось Франківськ мені сприймається як Ворзель: затишний, красивий і приємний.

У мене немає відчуття, що я закорінена у Франківськ. Є відчуття загальної України, де Франківськ — затишний куточок, в якому приємно жити.

Я нещодавно була на Поліссі разом з подругою з Києва. І коли ми казали, що я — з Франківська, вона — Києва, нас кілька разів питали: «А як же ви так знайшлись?» У людей є враження, що це нереально — дружити, якщо ви в різних містах. А для мене великої відстані між цими містами немає. Відстань в одну ніч плацкартного вагону — це небагато.

Але просто переїздити з Києва було нецікаво. Мене тоді цікавили міські медіа, які після Революції Гідності з’являлись в різних містах, і мені теж хотілось таке зробити. Так з’явилась UFRA.

UFRA була періодом випробовування себе, коли я вчилась робити різні речі. Мені здається, це не було складно, бо я не знала, як це має бути і як це може бути складно. Я робила це згідно зі своїми ресурсами, які мала.

Читайте також: Косівський космос. Історія художньої майстерні «Коцюбинського, 10»

Бракувало контактів, я розуміла, що добре було б тут довше пожити. Але у мене був авантюризм. Я тоді дуже пірнула у Франківськ, хотіла більше знати, що тут відбувається. Звісно, для людини, яка жила тут все життя, UFRA могла би здатись чимось поверховим. Але це ж був суб’єктивний проект.

Я не відчуваю мук сумління тому, що перестала її робити — бо, скажімо, я не мала відповідальності за штат працівників. Я відчувала відповідальність лише перед людьми, які скидали гроші на проект. Але проект проіснував кілька років. Є медіа, які закриваються — і при цьому страждає значно більше людей.

Не виключаю, що мені захочеться відродити UFRA. Або не захочеться.

Читати про інших, розуміти себе

В Україні менше пишуть про закордон, бо ми хочемо більше читати про себе.

Хотілось би, щоби люди, які читають репортажі, щось отримували для себе. Круто, коли після тексту читач думав: «Ого, я думав, люди там страшні, а це не так».

Звісно, може бути і наступний рівень: коли репортаж піднімає проблему і змінюється щось в системі. Але я пишу репортажі про іншу країну, тому це не той випадок. Єдиний ефект — що люди більше дізнаються про інших людей і зрозуміють щось про себе.

Читання репортажів у медіа вимагає зусиль. В принципі, саме читання вимагає зусиль — хоча я ніколи про це не думала.

Виснажливий кайф дороги

Якщо ти нічого не знаєш про країну, в яку їдеш — не варто намагатись написати про неї репортаж. У квітні ми були в Болгарії, минулого року — в Марокко. І це були просто подорожі. Звісно, іноді ти думаєш про те, щоб щось написати, але треба мати знання до того, аби зрозуміти щось на місці.

Колись я читала книжку, де була цитата старого арабського філософа про те, що подорожі й книжки — головні джерела мудрості.

Подорож — це можливість бачити інше життя (і не намагатись утилітарно використати його в тексті).

Мені подобаються виснажливі подорожі. Коли ти тиждень в дорозі, вже немає чистих речей, а ти сидиш під деревами чи спиш у парку на газонах. Не те, щоб я хотіла так робити, але так завжди відбувається. І в цьому виснаженні є свій кайф.

Улюблені репортажі та репортери

Цікаво читати тих авторів, в кого не розумієш, як це зроблено. Наприклад, мене вразила Ганна КральРаніше за Господа Бога»). Мені сподобався свого часу Яцек Гуґо-Бадер і його «Біла гарячка», але потім читала його «Колимські щоденники», які в нас не переклали, і мені було вже не так цікаво.

Якщо Світлану Алексієвич можна вважати репортажем, то від «Часу second-hand» я плакала. А її «Цинкових хлопчиків» просто не змогла читати.

Дуже сподобався «Єгипет: харам, халяль» Пьотра Ібрагіма Кальваса, його іронія. У Войцеха ГурецькогоТост за предків») є показна непретензійність, але коли дочитуєш текст, розумієш, який він глибокий.

Восени, коли працювала над своєю книжкою, перечитувала «Убивцю з міста абрикосів» Вітольда Шабловського, бо цікавило, як він це робить. А його «Кулемети і вишні. Історії про добрих людей з Волині» мені були менш цікаві.

Зараз маю прочитати «Усі війни Лари» Войцеха Яґельського, але вона поки лежить невідкрита.

Ще є класний польський репортажист Павел Смоленський. У нас перекладена лише маленька книжечка про пограниччя, але він довгі роки був репортером в Ізраїлі, Палестині та Іраку.

Я б хотіла, щоб було більше репортажистів. Більше репортажистів — більше читачів — більше видань, які публікують репортаж.

Мені здається не дуже вдалою ідея заганяти репортажі в окреме видання. Яке гарне б воно не було — це бульбашка.

Мені подобається, коли репортаж можуть прочитати люди, які не хочуть його читати — але поміж новин про вибори їм трапляється репортаж про асирійців.

(Не) з Франківська

У мене є якийсь бар’єр, щоб казати «я з Франківська». Інколи я так кажу, бо це простіше. Але якщо є можливість — кажу, що «живу у Франківську». Мені дуже шкодить зовнішній образ Франківська як консервативного і релігійного міста. Може, тому я цього й не кажу…

Свої тексти я пишу у Франківську, бо не можу писати в дорозі — мушу спершу повернутись. Але з мого вікна не видно міста. Хіба трошки дерев і телевежу.

Я не сприймаю себе як людину звідси. Не можу сказати, що місто мене дуже прив’язало чи вкорінило.

Можливо, це питання часу. Все одно будь-яке місто починаєш цінувати тоді, коли з нього виїжджаєш.

У мене складні стосунки з собою і з Франківськом. І за ці п’ять років вони змінювались. Можливо, через рік я скажу інакше. Якщо спочатку мені дуже хотілось бути в місті, знати все і всіх, то з часом мені не хотілось ходити на жодну подію. Зараз я ближче до балансу між цими двома станами.

Але я не знаю, де б ще хотіла жити в Україні. З Франківська нема куди далі переїздити. Та й для чого?

Kufer
Вгору