З Дубая до Франківська через Донецьк. Історія дівчини з міста скляних хмарочосів

У Франківську перетинаються шляхи мандрівників, номадів, мігрантів. Місто стає для них тимчасовим чи постійним прихистком, або ж — гаванню, якщо згадати Прохаськову метафору про «порт Франківськ». Як подорожні з усього світу опиняються тут? Що привозять із собою, і що хочуть забрати на пам’ять, їдучи геть? Про це — історія Фари Альзубайді, випускниці Івано-Франківського медичного університету.

Ми познайомилися минулої зими на одному кінопоказі. Це був документальний фільм про жінок, які постраждали від війни в Сирії. Пам’ятаю, як під час обговорення красива дівчина східної зовнішності говорила щось про те, наскільки невільною почувається жінка на Близькому Сході. Пам’ятаю також своє здивування: студенти-іноземці, а особливо дівчата, рідко відвідують культурні заходи в місті. За якийсь час я зустріла Фару на вечірці в організації СТАН. На той момент вона вже координувала проєкт молодіжного обміну між Івано-Франківськом і Суданом (він відбувався в рамках програми обміну для менеджерів культури Tandem). Його учасники вчилися робити соціальну рекламу.

Мене і зацікавила, і здивувала ця географія. Пізніше я зазирнула до Вікіпедії: у Судані нескінченні конфлікти, в Україні війна. Суданський кінорежисер після поїздки до Івано-Франківська не може повернутися додому, як багато українців не можуть повернутися до Луганська чи Донецька. Зв’язок Франківськ — Судан виявився не таким уже й нелогічним.

Ми сиділи в кав’ярні на вулиці Шевченка, за вікном шуміли липи, і я слухала про інші несподівані географічні перетини в цій історії.

* * *

Фара народилася й виросла в Дубаї. У місті скляних хмарочосів і нафтових грошей вона буденно ходила до школи й на уроки скрипки. В Дубаї, як я дізналася від Фари, живуть чимало мігрантів, і кожна їхня історія далека від глянцевих картинок цього блискучого міста.

Її мати, до прикладу, донька біженців з Палестини. В середині ХХ століття дідусь і бабуся Фари виїхали з Палестини до Йорданії. Але в самій Йорданії невдовзі стало неспокійно: чергова війна. Із маминих розповідей про своє дитинство Фарі запав у пам’ять образ дівчинки, яка повертається зі школи й раптом чує постріли. Хоче сховатися — і тікає в перше-ліпше приміщення, де наштовхується на голову мертвого чоловіка.

«Я постійно запитую себе: як хтось, хто бачив війну і має такий драматичний досвід, може бути настільки сильною особистістю?».

Фара називає свою маму залізною жінкою. Вона часто повертається до історій про неї: «Мама була єдиною людиною з амбіціями в її родині». Але родина не дозволила втілитися всім тим амбіціям. У 20-річному віці її мама знайшла роботу шкільної вчительки в Дубаї і переїхала з Йорданії в Об’єднані Арабські Емірати. У Дубаї зупинятись не планувала, її кликав світ. Але за рік родина їй повідомила: ти заручена. У цей момент, вважає Фара, мама відчула, що її доля зруйнована.

Так розповідає Фара про свою мати: жінку, яка видала чотири поетичні збірки, народила чотирьох синів і одну доньку, і лишилася ув’язненою у своїй же родині, в традиціях і законах релігії та арабського суспільства.

Фара не хотіла, щоб таке сталося з нею.

* * *

Її родина ніколи не була дуже віруючою, хоч і дотримувалася головних вимог ісламу. «Щоб почуватися цілісними, доконаними, в пошуку заспокоєння чи сенсу», — так пояснює дівчина. Її мама пише суфійську містичну поезію, в якій оповідає про любов до Бога. Її донька дозволяє собі те, що в ісламі не дозволено: вона про Бога жартує.

У своєму нотатнику Фара вигадує історію про юні роки Аллаха. Вона уявляє Аллаха підлітком, якого не приймають інші діти. Дитячі травми пояснюють його проблеми з жінками: «В юнацтві його багато разів відкидали. Тож у релігії, яку він створив, Аллах прагне зруйнувати життя жінок».

Дівчаткам у Дубаї змалечку вбивають до голови певні правила. Наприклад, не смійся на вулиці, не дивися на всі боки.

Не заговорюй до чоловіків, бо жінка — це причина, чому чоловіки йдуть до пекла.

Цьому її вчили у школі на уроках ісламу. Ці правила обмежували її, доки Фара не вирішила, що не хоче накладати на себе цих рамок. І тоді зрозуміла, що будь-які обмеження та свобода залежать в першу чергу від людини. Не хочеш їх мати — не матимеш.

* * *

Можливо, тоді Фара й наважилася їхати кудись на північний захід. Вибір зупинила на Україні, бо один з її братів уже навчався у Донецькому медичному університеті.

Фара небагато знала про Україну. Плануючи навчання за кордоном, вона не замислювалася, як нова країна на неї вплине. І опинилася в пострадянській країні з купою проблем, які невдовзі відчула на собі.

У Донецьку дівчина провела два роки, до 2014-го. Її гарні спогади про місто — це осередки зелені в ньому. Про атмосферу в місті та настрої його жителів Фара пригадує одну річ: коли б не минала на вулиці п’яниць чи старших людей, завжди могла вирізнити з розмови слова: «Советский Союз», «советские времена», «дружба народов».

Навчальний 2014 рік в університеті закінчився достроково. Студенти поїхали додому, зовсім не маючи певності, що зможуть повернутися до університету.

«День, коли ми поїхали з Донецька, був останнім днем, коли аеропорт працював», — пригадує Фара.

Вони й не повернулися — брат перевів їх навчатися до Івано-Франківська.

Їй так хотілося до Львова! Але повернутися до навчання після чотиримісячної перерви хотілося ще більше.

Коли Фара вийшла ввечері з автобуса Київ — Івано-Франківськ, зрозуміла, що це — невелике місто, тут немає показних будівель, як у Донецьку, немає великих шопінг-молів. Водночас місто було спокійне і якесь умиротворене. Може, тому що тут було багато зелені.

Тепер Фара почувається у Франківську більше вдома, ніж у країні, де народилася:

«Я завжди знала, що Близький Схід — не місце для мене, і люди навколо — не мої люди. А тут — люди інші».

Крім того, живучи в ОАЕ і лишаючись громадянкою Йорданії, як і її батьки, завжди відчувала, що має менше прав і можливостей, ніж «корінні» еміратці. Її мама, наприклад, не могла викладати в університеті, а тільки в школі, через те, що не була громадянкою Еміратів.

Фара мріє займатися нейронауками — бути науковицею або дуже гарним лікарем. Мати змогу зробити щось для людства своїми дослідженнями, бо

«твоє життя — це те, як люди пам’ятають тебе».

А ще вона хоче жити на півночі, десь у Скандинавії, біля прохолодного моря. Можливо, поїде до Швеції. Для цього вивчає німецьку.

А поки що Фара прощається: треба готуватися до КРОКу. Можливо, це її останні місяці у Франківську — місті, що стало гаванню для неї і багатьох інших людей. Вона каже, що довго сумуватиме за містом, коли поїде. Тут вона провела шість років, це місто сформувало її смаки, особистість, поведінку. Каже, що була б іншою людиною, якби не приїхала сюди.

Фара мріє одного дня привезти до Франківська своїх дітей, щоб навчити їх любити це місце: «Бо воно було добре для мене».

 

Текст: Світлана Ославська

Фото, відео: Анна Ільченко

Kufer
Вгору