Кожна красива історія, особливо романтична, починається зі знайомства. Проте як саме це відбувається? Як зароджується ця непомітна іскра, що потім переростає в кохання, стосунки, шлюб?
«Куфер» запитав у двох франківських пар, як вони познайомились — а отримав дві ніжні історії, сповнені непередбачуваних випадковостей. Так ми й починаємо коротку серію текстів про кохання в місті.
Мері Затолюк та Таля Дмитрук
Вони — графічні дизайнери, співзасновники брендингової студії Nammi
Дизайн, Ісландія, юриспруденція
Мері: Ми познайомилися у 2013 році ВКонтакті, хоча я завжди подібного уникала. Обоє навчалися на юристів, але Віталік уже був графічним дизайнером. Я керувала філіалом всеукраїнської студентської організації в Івано-Франківську, а Таля малював для нас постери.
Таля: Взагалі-то, я був членом правління. З Мері особливо не спілкувався, але помітив її і вона мені сподобалася, тож шукав привід написати. Якось побачив на її сторінці репост нового альбому ісландського гурту Sigur Rós, який теж любив — це й стало приводом.
Мері: Виявилося, ми обоє любимо неокласику та Ісландію, навіть почали планувати спільну подорож. А потім я вирішила, що більше не можу вивчати юриспруденцію, та не знала, що робити далі. Я любила малювати, показувала свої роботи Талі — а він казав, що в мене мусить бути виставка в Берліні.
Таля: Зараз я викладаю у Школі візуальних комунікацій і студенти часом питають, чому я створив студію. Все просто — мені сподобалася дівчина.
Таля: Я переживав, що Мері почне щось шукати і віддалиться від мене, тому запропонував зробити студію — тоді ми точно будемо разом. Ми навіть жодного разу не бачилися, майже пів року переписувалися. Увесь цей час у мене була дівчина, хоча ті стосунки йшли в нікуди.
Почали працювати над студією. За дві ночі вигадали логотип і назву. Nammi з розмовної ісландської означає «цукерка». Проста лінія, що підкреслює це слово, тепер у нас на передпліччях, так само як і спарені ластівки. Ми знайшли перші замовлення, але були ще зелені й не знали, що робити далі.
Читайте також: Чому логотип не зробить всіх щасливими? Пояснює дизайнерська студія з Франківська
Перехід, переїзд
Таля: Наприкінці літа я розійшовся з дівчиною і вперше приїхав з Хмельницького в Івано-Франківськ до Мері. Було важко, бо я боявся зіпсувати нові стосунки, тож ще кілька зустрічей не наважувався на перший крок.
Мері: Наш перший поцілунок для обох означав початок стосунків. Це було в Хмельницькому, де він вперше взяв мене за руку.
Таля: Це було на пішохідному переході, де дуже багато машин. Ми дотепер йдемо на цей перехід щоразу, коли приїжджаємо до міста.
Читайте також: Романтична урбаністика. Як пов’язані між собою побачення та міські простори
Мері: У мене був принцип: перша не цілуватиму. У попередніх стосунках я була ініціаторкою і врешті вони зайшли в нікуди. Таля ламався цілий день і аж надвечір, коли я мала їхати, а ми лишилися самі вдома у його друга, він мене все-таки поцілував — і це було дуже смішно. Через пів години я пішла на потяг і вже телефоном ми обговорили, що це для нас означає.
Мері: Пів року ми їздили туди-сюди, планували з’їжджатися через рік. Але орендарі квартири моїх батьків раптово поїхали, тож нам сказали:
або живете тут уже зараз, або через три роки. Через пів року стосунків на відстані, без досвіду життя з кимось, ми погодилися.
Таля: Це була більше моя ініціатива, Мері була в шоці. Але мені було комфортно з нею і я не хотів затягувати стосунки.
Мері: Наша квартира була біля «Промприладу». Ми мали вид на телекомунікаційну вежу і уявляли, що живемо в маленькому Парижі. Раніше я рухалася між школою, університетом, роботою, домом — а разом ми почали досліджувати місто.
Наш спільний бюджет був 4 тисячі на місяць, але ми відкладали, подорожували Україною, багато готували, досліджували нові кухні. Не знаю, чому, але нам було дуже комфортно. У нас було багато нового спільного досвіду разом.
Таля: До стосунків з Мері я ніколи не був у Івано-Франківську. Все здавалося незвичним і цікавим, мозок запрацював по-іншому.
Напевно, перший рік тут — найкращий рік у житті. У нас не було ні грошей, ні стабільної роботи, але тоді ми були найщасливіші.
Мій тато підводник, тому наша родина колись жила у Мурманську, за Полярним колом. Там часто вимикали воду, електрику, затримували зарплату, ми хворіли, нас замітало снігом, але батьки ностальгують за тим часом. Думаю, для мене такий період — перший рік в Івано-Франківську.
Читайте також: Порт для життя. 6 історій людей, які переїхали до Івано-Франківська
Освідчення
Таля: Немає нічого гіршого, коли ти два місяці готуєш освідчення і хтось починає на це натякати. То батьки, то Мері, коли ми картоплю копали.
Ми обоє любимо неокласику, і в той час я вчився грати на піаніно. Мері поїхала на два тижні на відпочинок. Коли я закривав за нею двері, вирішив зробити освідчення-концерт. Як тільки вона вийшла, встановив програму для аранжування і того ж вечора почав репетиції: Нільс Фрам, Макс Ріхтер й Олафур Арнальдс. Шукав скрипку і віолончель, а знайшов струнний квартет — дівчата відразу загорілися ідеєю.
На час підготовки освідчення я працював ілюстратором, а Мері менеджеркою. Поруч з нами була студія декору і я за спиною Мері домовлявся про прикрашання квартири — вона була настільки сконцентрована на роботі, що нічого не помічала.
Треба було щодня зникати на репетиції, тож я вирішив організувати концерт в Urban Space 100 і зробити це офіційним приводом для відсутності. Казав, що йду на репетицію — тобто не брехав, а говорив не всю правду.
Мері: Одного жовтневого дня Віталік сказав, що мені треба піти на дві години до мами. Я подумала, що він просто організовує побачення-сюрприз.
Таля: Дівчата з квартету одягнули вечірні сукні й реагували на кожен шурхіт, поки чекали на Мері. Ми з декораторкою Олею привезли на таксі прикраси, перетягнули диван у лоджію, розвісили гірлянду на стіні (за яку я не переживав, бо ми покривали стіну дорогою міцною фарбою).
Не хотів брати фетрову коробочку для обручки, тож Оля знайшла різьблений дерев’яний підсвічник, що відкривався. Декораторка була впевнена, що Мері помітить коробочку й відразу здогадається, але я знав, що вона нічого не зрозуміє.
Мері: Мені було лінь діставати ключі, тож я задзвонила в домофон — думала, там просто якийсь сюрприз. Послухала концерт, попереживала, бо знала, як багато Таля репетирує — а тут він бере коробочку і відкриває її.
Коли я уявляла освідчення, завжди переконувала себе, що як солідна галицька жінка маю спершу трохи поламатися. А тут я побачила коробочку — і відразу випалила «так». Вона мене полонила. Я розревілася, а дівчата продовжували грати.
Коли всі пішли, ми пили шампанське, аж раптом я почула тріск. Це відірвалася гірлянда зі стіни «з міцною фарбою». Ту тріщинку ми так і не замалювали.
Весілля
Мері: На весіллі ми цілий день ходили по знакових місцях в Івано-Франківську. Першим мусив бути вокзал о 5 ранку — бо Таля зазвичай приїжджав ранковим київським потягом. Але ми проспали, тому відразу пішли в Urban Space 100 — одне з перших місць, куди я повела Талю. Потім у кав’ярню «Говорить Івано-Франківськ» — саме там він полюбив каву. У ГІФі переписали обітниці й пішли на розпис у художньому музеї.
Це колишня церква архітектора Пінзеля, має одну з найбільших на Західній Україні колекцій дерев’яних скульптур. Ми забронювали музей завчасно, але тоді саме відбувався фестиваль PORTO FRANKO. Тож коли ми за кілька днів прийшли порепетирувати, посеред залу стояв величезний бамбуковий орган…
Таля: …єдиний такий у світі. Комендантка, з якою ми домовлялися про бронювання, казала: «Як так можна? Це ж недобре. Ви ж раніше прийшли! Я піду до директора!» А коли вже йшли, казала: «Це ж бамбуковий орган! У кого таке є? А у вас буде!»
Мері: На самій розписній церемонії була дивна жінка, яка довго пручалася нашому сценарію. Ми ж зачитували обітниці, бо нам подобається лютеранська концепція весіль.
Весілля з пляцками і бухлом робити не хотіли, тож наступною локацією була Delikacia з бранчем для найближчих. Ми й раніше доволі багато часу там проводили. Хотіли привести туди батьків, бо часто вони жалкують для себе чогось кращого.
Потім друзі організували для нас екскурсію по двориках: коли Таля вперше приїхав, ми так само його водили містом, щоб показати його зсередини. В одному з двориків їли йогурт і слухали вінілові платівки, а в останньому з них, на Шевченка, 3, провели вечірку.
Мері: Багато хто робить весілля на 300 людей, але ми відразу вирішили, що хочемо зробити цей день суто для себе.
Таля: Такі весілля, на 300 людей, роблять для себе батьки, щоб скликати всю рідню і похизуватися.
Мері: Дуже довго сварилися з батьками, щоб зробити так, як ми хочемо. Домовилися спершу з одними, потім з іншими, а вони зговорилися проти нас. Та ми наполягли, що самі оплачуємо і робимо весілля для себе. Запрошення роздали за два місяці до весілля, щоб батьки не встигли організувати чогось іншого. Моя мама засмутилась, що її не попередили раніше, а родичі діставали: мовляв, як твоя дочка могла не сказати, коли планує весілля. Але опісля мама дякувала. Бо це справді було те, що треба: всі відпочили, а не переживали за те, що хтось посварився або напився.
На весілля батьки подарували нам гроші на подорож і ми поїхали в Ісландію. Це була наша перша спільна і найдорожча мандрівка. Їздили автостопом, змокли в дощ, відігрівалися у дорогому готелі — було стрьомно, але хочеться назад, щоб знову все це побачити.
Життя після весілля
Мері: Після шлюбу життя зовсім не змінилося.
Наш ритм ніби синусоїда: рік ми працюючі домосіди, а рік відриваємося і відпочиваємо. Щопівроку їдемо відпочивати за кордон, майже щомісяця приїжджаємо до Івано-Франківська.
Мері: Почавши жити разом, ми обговорювали: а що було б, якби хтось із нас чогось не зробив? Через один незроблений крок усе могло би бути інакше. Це страшно, бо те, що ми маємо зараз — дуже цінне. Я не уявляю свого життя без Талі. Наші стосунки були ніби сліпе кошеня, що йде навпомацки. Але якимось чином усе вдалося. Не знаю, чи це випадковість.
Таля: Це суміш випадкових рішень і планів. Але так завжди з усім — це нормально.
Мері: І якби ми свідомо все планували, так добре не вийшло б.
Христя та Андрій Гнатів
Вона працює в Івано-Франківській міській раді, він — ветеран АТО
Знайомство
Христя: Вперше Андрія я побачила на фотографії його подруги під час Революції Гідності, де він був на барикадах. Я тоді ще вчилась в університеті, як побачила — подумала: «Який мужчина!» Після цього зайшла на його сторінку, подумала, що він набагато старший, а я студентка — чого мені тут очікувати?
Пройшло кілька років, я пішла працювати у міську раду Івано-Франківська. Приходжу — а там стоїть він. Трохи змінився, мав іншу зачіску, бороду, тож я не одразу його впізнала. Привіталась, а він відповів, не піднімаючи голови, бо говорив з моєю колежанкою. Я вагалась, він це чи не він; а ще думала: чого це він зі мною не привітався? Знайшла його сторінку, те саме фото й переконалась, що це справді був він.
Андрій: Я пам’ятаю цей момент: вона показує мені це фото і питає: «Це ти?» Так, кажу, а що? «Нічого».
Христя: Ми працювали разом майже рік, а потім Андрій поїхав в Португалію, до тата. Саме тут починається найцікавіше, бо до того ми парою не були — лише колеги по роботі. Ми були надто зайняті роботою для стосунків.
Андрій: Але у нас був «рекламний» роман. Ми разом знялись в ролику міського голови з привітанням до Дня Незалежності.
Христя: Ми грали подружню пару, яка має двоє дітей. Андрій грав бійця АТО (яким він і є, бо провів 10 місяців в зоні бойових дій), який повертається до родини. Цей ролик крутили по всіх каналах, всі навколо з цього приколювались, а колеги сміялись, що я чоловіка в Португалію на заробітки відправила.
Португалія
Христя: Ми рік працювали разом і я вже втратила надію. Бо якщо він мене біля себе не помітив, то які там шанси? Андрій поїхав, але створив чат, де були всі наші колеги, та покликав всіх в Португалію. Всі відморозились, а я — ні.
Христя: В тому чаті переписувались тільки ми двоє, інші були зайняті своїми справами, тож наш колега врешті сказав: йдіть в приват.
Андрій: Ми почали переписуватись, і це переросло у щось більше.
Читайте також: (екс)Франківці: 7 історій людей, які переїхали з Івано-Франківська
Христя: Я ніколи не була в Португалії, але раз випала така нагода — мене кликати двічі не треба. Взяла квитки і поїхала.
Андрій: У цій першій поїздці ми й вирішили почати романтичні стосунки.
Христя: Я їздила до Португалії тричі. Перша поїздка була у квітні — і вона була найромантичніша. Ми були на прекрасних узбережжях, пили вино, їли сир.
На площі в Лісабоні Андрій сказав, що закохався в мене як школяр.
Андрій: Потім моя сестра вирішила приїхати до мене разом зі своїм чоловіком. Я написав Христі, що було б добре зустрітись всім разом. Це було в липні.
Христя: Коли його сестра поїхала, ми пішли гуляти ввечері, говорили про майбутнє. Андрій питав, чи розумію я, що він налаштований серйозно, що мені доведеться переїхати до Португалії, бо далі так тривати не може. Я була готова переїхати. Під кінець розмови питаю: «— А колечко буде? — Яке колечко? — Як яке, як в американських фільмах: треба ставати на коліно, дарувати колечко». Андрій відповів, що я як раз матиму причину, щоб приїхати ще раз.
Наступного дня ми мали їхати на пляж та в торговий центр. Але Андрій почав наполягати, що спершу треба в торговий центр. Там він повів мене до ювелірного магазину. І вже в другому знайшли колечко мого розміру.
Андрій: А ти розуміла, до чого це все було?
Христя: Ні, я думала, ти дивишся на наступний раз. Я обрала те, що мені сподобалось.
« — Тобі подобається? — Так. — Твій розмір? — Так. — Тоді беремо». І все. Я по-різному уявляла собі пропозицію, але точно не так.
Ми пішли випити кави. Це була велика площа, багато столиків. Андрій дістає той пакуночок, дає мені і каже: вдягай. «— Тобто вдягай? Ти маєш питати в мене, чи стану я твоєю дружиною. На коліно вставай! — Можна, я не буду ставати на коліно? — Гаразд, якось потім». Я думала: ми ж перед тим були на такому ідеальному пляжі, де пили вино — це був такий чудовий момент! Тож чому саме так?
Андрій: Бо це вийшло справді спонтанно.
Христя: Ми відсвяткували заручини з китайською їжею, купленою в тому ж торговому центрі. І це було ідеально саме для нас.
Повернення
Андрій: Повернутись в Україну було дуже тяжким вибором для нас. Христя хотіла переїхати в Португалію вчитись, я там вже працював, вчив португальську мову. Почав говорити з колегами про те, як це все облаштувати. Та виглядало так, що вдень Христя буде вчитись, а ввечері працювати; я — вдень працюватиму, а ввечері буду вчитись.
Мені казали: у вас так не буде життя, ви будете змучені і зможете бачити один одного тільки вночі. У чому сенс тоді? Тож ми вирішили повертатись.
Христя: Андрій приїхав 25 грудня, на Різдво. 27-го він познайомився з моїми батьками, а 28 грудня ми розписались.
Андрій: Ми розписались так швидко, бо Христі було 25 років — і я хотів, щоб вона вийшла заміж у 25 років.
Христя: В мене просто 2 січня — день народження. Батьки були трошки в шоці, що так швидко, але їх все влаштовувало. На розпис прийшли в светрах: в мене — з оленем, в Андрія — з Санта Клаусом. Святкували в «Говорить Івано-Франківськ», з шампанським.
Весілля
Христя: Влітку було весілля. Насправді, на ньому більше наполягали батьки. Бо я — перша внучка…
Андрій: А я — перший внук.
Христя: Відмовитись було без шансів.
Ми не дуже хотіли весілля, але я рада, що цей день в нас був. Хоча я планувала поїхати на Кубу за ці гроші.
Ми не вінчались в церкві. Родина сприйняла це спокійно, навіть бабусі. Моя мама дуже релігійна, але вона навчилась відпускати мене і змирилась, що в мене є інше бачення. У нас був мінімум традицій, лише благословення від батьків та в’язання хустки.
Андрій: Це було спільне рішення — відмовитись від вінчання. Треба більше звертати увагу на зміст стосунків, а не на ритуали. Тим паче, знаючи, що вінчання ні до чого не зобов’язує людей.
Христя: Люди, які повінчані, розлучаються так само часто, як ті, хто не повінчані. Але розпис — це офіційний документ. Ми стаємо офіційно сім’єю.
Чи щось змінилось після шлюбу?
Христя: Ми обговорили все, що тільки могли, ще до того, як почали зустрічатись.
Андрій: У нас невимушені, партнерські стосунки. Ще коли ми переписувались, то визначились: що чоловік і дружина — партнери в сім’ї, обоє несуть відповідальність. Не може все триматись на комусь одному.
Христя: Але коли ви живете разом, починаєте звертати уваги на дрібниці, які раніше не помічали. Та ви вчитесь миритись з цими дрібницями, бо ваш партнер теж мириться з чимось. А ще я відкрила для себе, що Андрій любить готувати, що він прибирає.
Андрій: Ситуація ще й в тому, що Христя працює, а я зараз тимчасово не працюю. Тож я свідомо всі ці обов’язки взяв на себе. Звичайно, ми не можемо проводити весь час разом.
Христя: Але ми максимально намагаємось. Як казав мені тато: коли ви стаєте сім’єю, все інше відходить на задній план. Друзі залишаються, але вони займають меншу частину твого життя, ніж людина, яка поруч.
Христя: Немає ідеальних стосунків. Але найважливіше — це розмовляти, щоби злість чи образи не накопичувались, а проговорювались. Як на мене, саме це є запорукою ідеальних стосунків, яких всі прагнуть.
(Не) випадковість
Андрій: Наше знайомство — це випадок. Я планував поїхати в Португалію ще у 2015 році, але тоді для мене все склалось по-іншому.
Я як раз від’їздив першу польську візу, на кілька днів, хотів подавати документи на другу, на три місяці. Але в неділю мені прийшла повістка, в понеділок прийшов у військкомат, а в середу вже поїхав.
Христя: А я планувала поїхати на навчання в США, але склалось так, як склалось. Наше знайомство — не спланована річ. Я завжди вірила в випадок, і це — саме той випадок.
Андрій: Якби щось пішло не так, ми навряд чи би зустрілись. Я б поїхав у Португалію чи США, чи взагалі не пішов би працювати в міську раду — бо не дуже шукав роботу після армії, влаштувався туди тимчасово.
Христя: А я думаю, що навпаки. Ти хотів поїхати в Америку, і я теж — ми могли би там перетнутись. Вірю, що рано чи пізно, але ми зустріли би один одного. Якщо люди мають бути разом, вони будуть разом.
Текст: Оксана Расулова, Ольга Перехрест
Фото Талі та Мері робив Андрій Шустикевич (надали герої),
фото Христі та Андрія робила Олександра Сосніна
