(екс)Франківці: 7 історій людей, які переїхали з Івано-Франківська

Чимало людей їдуть до Франківська: працювати, робити проекти, писати тексти, насолоджуватись спокоєм. У той же час частина людей, що тут народилися і виросли, вирішує поїхати з міста у пошуках майбутнього, змін і реалізації планів. 

«Куфер» розпитав корінних франківців про те, чому вони поїхали з міста і чого їм бракує — у Львові, Києві, Кракові й Торонто.

Тетяна Щуровська і Юрій Гриньків

місто: Краків

Втекти від хамства і відсутності порядку

Тетяна: Я народилася в Івано-Франківську і прожила там до 23 років. Закінчила факультет іноземних мов, працювала в ІТ. Чотири роки тому разом із Юрою ми переїхали до Кракова.

Юрій: Я все життя прожив в Івано-Франківську. До переїзду працював фотокореспондентом у різних виданнях, а також фотографом на весіллях. Зараз же потрапив сферу обслуговування.

Тетяна: Мені завжди хотілося знайти роботу в іншій країні, пізнати нові традиції.

В один момент ми відчули, що нам стає нудно у Франківську — ми постійно старалися кудись вирватися, побачити щось нове.

Також хотілося втекти від хамства, несправедливості і відсутності порядку. Тож я почала шукати роботу в різних міжнародних компаніях, де можна було б використати знання англійської. Так ми і зачепилися за Краків.

Звикання до нового міста зміцнює характер

Юрій: Кардинальні зміни і процес звикання до нового дуже зміцнюють характер людини. Наприклад, крім вивчення мови, потрібно ще знайти роботу, легалізувати свій статус за кордоном тощо. Попри це, Краків — дуже привітне і відкрите до приїжджих місто.

У Польщі легше асимілюватися, там культура і мова схожі. До того ж, недалеко додому.

Тетяна: Ми зіткнулися з труднощами тільки коли шукали квартиру. Деякі власники ставлять для українців іншу ціну, деякі навіть не здають українцям помешкання. Але, попри це, коли живеш у Кракові — починаєш більше цінувати духовне, а не матеріальне. Тут люди все ж простіші, в них інші пріоритети.

Буденне, що стало цінним

Тетяна: Після переїзду покращилось спілкування з рідними. Адже коли ви за кордоном, то спільні зустрічі стають дуже цінними. Тепер ми збираємося разом у відпустку, їдемо в інші країни. Раніше такого не було.

Юрій: Іноді не вистачає сповільненого і розміреного франківського життя, а також знайомих та друзів. Серед улюблених місць у Франківську — вулиці, де мешкали ми і наші батьки, а також вулиці Донцова, Короля Данила та Мазепи.

Тетяна: Згадуємо прогулянки вечірнім містом, вулицею Шевченка, парком і поблизу озера.

У Кракові ще не свої, а у Франківську — вже чужі

Тетяна: Франківськ — це місто, яке стрімко розвивається і хоче йти в ногу з часом. Наприклад, у місті добре розвинутий ресторанний бізнес. У Кракові теж, але тут у власників значно менше уваги до сервісу і самих закладів. До того ж, у Івано-Франківську заклади більш доглянуті й нові. Іноземці б це оцінили.

Юрій: Гастротуризм — це сфера з великим потенціалом, що точно приваблює багато туристів. Зараз помітно, що у Франківську все змінюється: багато людей переїжджають туди, з’являються ініціативи, що розвивають місто. Але є над чим працювати. Наприклад, займатися транспортною системою, розвивати велосипедний рух.

Тетяна: Поки молоді і є сили — треба діяти.

У Кракові ми в зоні комфорту, а, як відомо, з неї треба час від часу виходити.

Юрій: Важко сказати: остаточна ця зупинка чи ні. Бувають думки повернутися до Івано-Франківська. Але у Кракові ти ще не свій, а у Франківську — вже чужий.

Читайте також: Порт для життя. 6 історій людей, які переїхали до Івано-Франківська

Євген Самборський

місто: Київ

 У пошуках свого міста

У Івано-Франківську я виріс і прожив до 25 років. До переїзду в Київ закінчив тут Інститут мистецтв за спеціальністю дизайн інтер’єру. Я завжди бачив себе художником і прагнув розвиватися в мистецтві, тож двічі їздив на стипендіальну програму для митців Gaude Polonia. Вперше пройшов відбір у 2009 році і поїхав до Варшави майже на рік. Ця поїздка мене сильно змінила. Варшава — це велике місто, де відбулася моя перша персональна виставка. А ще там, порівняно з Франківськом, в рази більше галерей, кафе і людей, які розуміються на мистецтві.

Вже тоді я розумів, що далі в Івано-Франківську залишатися не можу. Там я всіх знав — бракувало фідбеку, щоб розвиватися далі. Тож після повернення з Варшави на відкладені зі стипендії гроші на два місяці поїхав в Індію і Непал.

Далі — два-три місяці в Івано-Франківську і переїзд до Львова. Я боявся їхати до Києва, до того ж не любив столицю. Але поїхати в Європу не було можливості, тому обрав щось по середині — Львів, де прожив два роки.

А в 2012 році вдруге пройшов на стипендіальну програму Gaude Polonia, під час якої пів року пробув у Берліні із польським художником та їздив з ним Європою. Згодом повернувся у Львів, щоб зібрати речі, подався на резиденцію в Київ і в 2013 році переїхав до столиці. Відтоді живу там вже сім років.

Втеча і вічне повернення

Мені треба було втекти з Івано-Франківська, щоб відбувся момент особистої емансипації від міста, від друзів. Щоб мене не сприймали як того, кого вони знають — студента з Інституту мистецтв чи хлопця, що робив щось в Франківську.

Я хотів приїхати іншою людиною з певними знаннями і досвідом. Але цей Франківськ завжди вилазить в роботах чи ще десь.

Помітно, що я прожив тут 25 років.

У 2016 році я почав думати: що б зробити для Івано-Франківська? Тоді в місті саме почали з’являтися різні ініціативи. Моє повернення знаменував проект «Ми ті, на кого ми чекали», який я реалізував на грант від «Теплого Міста». Тоді я оновив Центр сучасного мистецтва на Шевченка і зробив свою першу персональну виставку у Франківську.

Київ vs. Івано-Франківськ

Як на мене, ментальність у Києві — не така, як у Івано-Франківську. Вона ближча до російської. Київ — столиця, куди їдуть всі акули бізнесу, і я в тому числі, щоб повноцінно займатися мистецтвом. Людське спілкування там завжди з нотками зухвалості. Але я суджу з особистих відчуттів. Мені ж ближче люди на Заході, де спілкування легше, нічого доводити або ж захищати свої позиції не потрібно. З Києвом мені в цьому важко.

Любить — не любить? 

Я пам’ятаю Івано-Франківськ тільки з позитивної сторони. Але переїхати назад зараз не зміг би. Можливо, за якийсь час, коли зможу тут виживати з того, чим займаюсь.

Місту також бракує повністю розвинутої інфраструктури на одному районі, щоб не доводилося їздити по 10 км. А ще тут я би не міг отримати всі ті знання та досвід, що отримав в інших містах.

Читайте також: На Схід через Захід. Як репортерка Світлана Ославська пірнає у Франківськ і досліджує Туреччину

Франківськ дуже змінився. Багато класних місць уже немає: наприклад, культове кафе «Химера» або ж бар-кафе «Бардак». Мені дуже подобається вулиця Франка, бо крім того, що вона дуже зелена, там є школа, куди я ходив на баскетбол. Трохи далі — художня школа на вулиці Павлика, в дитинстві ходив туди на заняття і багато там гуляв. Колись класно було позаду Друкарні, що на вулиці Січових Стрільців, де був закинутий дитячий садок, я проводив там багато часу, малював на стінах графіті.

Кайфую, коли згадую, що мав можливість вибратися на телевізійну вишку.

Зараз я почуваю себе в Франківську набагато комфортніше, ніж раніше — як батьки, так і друзі почали мене сприймати авторитетніше. А також тут стало більше людей, які розуміються на мистецтві.

Андрій і Наталія Цьоки

місто: Торонто

Хотіли в Європу, а поїхали в Торонто

Андрій: Я програміст і вже 12 років займаюся розробкою програмного забезпечення. Після переїзду до Канади більше став підприємцем. Тобто, пробую перетворити свій досвід в компанію, а також спеціалізуюся на розробці систем штучного інтелекту.

Наталя: У Торонто ми вже 14 місяців, переїхали у квітні 2018 року. До того все життя мешкали в Івано-Франківську. Я займаюся дизайном інтерфейсу, а зараз також вкладаю знання в розвиток своєї компанії.

Андрій: Після багатьох подорожей Європою ми почали обдумувати, куди б поїхати жити. Було кілька варіантів, але найбільше подобалися Нідерланди. На сайті LinkedIn позначали країни, в яких могли б працювати і обрали Британію, Нідерланди і, наостанок, Канаду, бо в Торонто мали багато знайомих. На наступний день зі мною зв’язалась людина, яка запропонувала податися на бізнес-акселератор, якщо в мене є ідеї, пов’язані із штучним інтелектом і програмуванням.

Наталія: Після цього був довгий процес подачі заявки. Від моменту отримання запрошення до моменту, коли нас прийняли, минуло приблизно 4-5 місяців. А далі довго оформлювали документи. Загалом, це все зайняло півроку.

Андрій: Нас обрали з-поміж понад 400 аплікантів, надали візу, інвестиції для навчання. І після прильоту в Торонто, з 14 квітня, почалася активна фаза роботи над нашим власним проектом.

Люди і місто, які тебе змінюють

Наталія: Ми ще не адаптувалися. Гадаю, це процес на роки. Тільки 2 місяці тому ми отримали підтвердження свого імміграційного статусу. Цей рік для нас був дуже стресовий. Поки чекаєш, дадуть тобі візу чи ні, почуваєшся доволі непевно, але ми вдвох. До того ж ми знайшли тут друзів, без них було б дуже важко.

Є колосальна різниця між тим, як люди спілкуються в Україні і в Канаді. В Торонто люди надзвичайно привітні: якщо чогось не розумієш, можна перепитувати безліч разів, вони старатимуться тобі допомогти. Ця мега-ввічливість спершу вражала, але до цього швидко звикаєш.

Андрій: Якщо комусь щось не подобається, людина підійде скаже тобі про це. Тут у людей немає негативу. З часом і сам таким стаєш. Люди тебе змінюють.

Наталія: Люди в Торонто набагато толерантніші. А також тут доступне будь-яке дозвілля — або безкоштовно, або відносно дешево. У Торонто все зроблено і продумано з думкою і про людей, і про тварин. Зараз Торонто підходить нам для розвитку бізнесу, але якщо, наприклад, з’являться діти, то ми це обдумаємо, бо для сімейних людей місто завелике.

Андрій: Торонто — дуже різноманітне місто, це і відрізняє його від будь-якого іншого міста на планеті. На вулицях чути безліч різних мов, а на одній вулиці спокійно вживаються стриптиз-клуб та ісламський релігійний центр.Всі одне одного поважають і розуміють.

Ми з Франківська не тікали, а їхали реалізовувати свій потенціал. В Канаді є екосистема, яка дозволяє всі свої знання конвертувати у щось велике і працювати з цим. Думок повернутися не було. Однак я б хотів час від часу приїжджати сюди.

Людина не обмежена лініями території країни, всі ми живемо на одній планеті, тож не відомо, де чи це — наша остаточна зупинка.

Франківськ за океаном

Наталія: Коли знаєш, що мама за 2-3 кілометри від твого дому, то не дуже це цінуєш.  А на відстані навпаки стосунки загострюються, вони стають більш чутливими. Навіть дзвінки по Viber’у сприймаєш по-іншому, насолоджуєшся кожною хвилиною розмови. Сум за рідними — мабуть, найважче, що може бути в імміграції.

Андрій: Я любитиму Франківськ завжди. Помічаю, як там все потрохи розвивається, але завжди хотілося б, щоб це відбувалося швидше. Є бажання бути частиною цього процесу. Можливо, з часом зможемо це зробити.

Мені завжди подобалися місця, де я виріс: Вовчинецькі гори, де можна було прокататися на велосипеді, а також мій рідний двір біля десятої школи, що на вулиці Вовчинецькій.

Наталя: Про Франківськ я згадую з трепетом. Це місто, яке завжди матиме місце в серці, незалежно від того, де ми будемо жити в майбутньому.

Мені подобається відновлений центр міста, скверик на Міцкевича. Шкода, що я не бачила завершення цієї реконструкції на власні очі. Сумую за кафешками Івано-Франківська, вони дуже атмосферні, у Торонто таке не дуже доступно.

Вікторія Бутеленко і Віктор Павлучинський

місто: Львів

Між двох міст

Вікторія: Я все життя прожила у Львові. Два роки у нас із Віктором були стосунки на відстані і мені було простіше в той момент переїхати до Франківська. Так ми прожили рік і 4 місяці разом. Я — improv-тренер, і всі курси з імпровізації проводила у Львові, тож останній рік для мене був життям між двома містами. Це втомило, і ми прийняли рішення переїхати до Львова.

Віктор: Ми тільки місяць тому переїхали до Львова. В мене ще в голові не вклалося, що я переїхав. А от з часу, коли я переїхав у Франківськ із села, до моменту, коли ми переїхали до Львова, минуло 10 років.

Коли вчився в інституті, ми з друзями заснували компанію «Devlight», в якій я працював 4 роки, після чого вийшов з операційної діяльності. Зараз веду тільки декілька проектів, які є мені найбільш цікавими.

А ще я закінчував магістерську програми з інновацій та підприємництва у LvBS, що теж було великим стимулом переїхати до Львова. Всі друзі залишилися у Львові. У Вікторії був бізнес у Львові, тому ми вирішили, що ліпше жити там, ніж в потязі.

Львів vs. Івано-Франківськ

Вікторія: У Франківську мені бракувало подій, що є у Львові, а ще кінотеатру «Планета Кіно». Сильним магнітом була й власна справа: проект Майстерня Improv, в рамках якого ми навчаємо людей імпровізувати. Ми з командою займаємось improv-театром вже 6 років у Львові: граємо вистави і проводимо тренінги. Тому у Львові більше підігрітий ринок, є своя аудиторія, яка постійно відвідує наші імпровізаційні події. Та й вся наша команда базується у Львові. Ці нюанси впливали на прийняття рішення.

Віктор: Львів інший.

У Франківську є спокій, краса, розслабленість. Але в той же час немає руху, який би стимулював тебе йти вперед і досягати чогось більшого.

Найголовніше — немає достатньої кількості людей в сфері дизайну і IT, на яких хотілося б рівнятися і просити поради.

Вікторія: У Львові більше проактивних людей, які рухають і розвивають місто. В Франківську вони теж є, але хотілося б, щоб їх було більше.

Читайте також: З Дубая до Франківська через Донецьк. Історія дівчини з міста скляних хмарочосів

Віктор: Як на мене, люди однакові і у Львові, і в Франківську. Хіба у Львові вони мають трохи більший гонор. Тут дещо простіше робити бізнес, бо люди знають, що багато за що треба платити. В той же час Львів — аутсорсингова столиця України, де багато цікавого роблять на всеукраїнському рівні, а не локально. Та й для бізнесу є більше простору для маневрів і розвитку і більший кадровий потенціал.

Лишитися чи поїхати

Вікторія: Івано-Франківськ — компактне і затишне місто, яке розвивається, в ньому є величезний потенціал. Та для людей, які хочуть більше драйву, динаміки, амбіцій все ж потрібен Львів. Він більш прогресивний.

Віктор: Якщо хочеш спокійного і розміреного життя, де ніхто не буде заважати, немає злочинності, все під рукою і дуже дешево, тоді не варто їхати з Франківська. До того ж, можна бути причетним до розвитку міста. Однак, якщо прагнеш більше активності, руху, людей, можливостей для розвитку бізнесу — тоді тобі у Львів. Франківськ — для життя, Львів і Київ — для роботи.

Kufer
Вгору