Забудований Франківськ. Чому містобудування (не) схоже на стихійне лихо

За п’ять років у франківській журналістиці координаторка «Куфера» Софія Дейчаківська не один раз писала про те, як у місті знесли чергову історичну кам’яницю чи забудували зелену зону.

У своїй колонці Софія пояснює, чому Франківськ втрачає свої будинки і мотивацію за них боротись — та чому з забудовниками не можна боротись так само, як з повенями чи громовицями? 

 

— А то я зранку розвалив. Я на тому екскаваторі працюю. Знаєте, скільки було років тому будинку?

— Десь біля 200, точно не скажу.

— А я скажу вам точно — 210.

— І як вам руйнувати 200-річні будинки?

— Ніяк. Я собі думаю, що 200 років тому хтось його збудував, а я нині розвалив і на цьому місці буде новий будинок, а за 200 років його так само хтось розвалить.

Цей діалог відбувся пізно ввечері в серпні 2016 року на руїнах садиби Гриневичів. На місце, де колись стояв будинок, зійшлися мешканці кварталу. Будівельники-руйнівники завершували свою роботу і діставали цигарки. Люди смутно стояли збоку, часом заводили буденні розмови з сусідами і спостерігали за тим, як будівля зникає.

Якщо на вулиці запитати франківців про те, як будується місто, то навряд чи він або вона зможуть відповісти.

Може, це й нормально. Але для тих, хто хоче розуміти логіку цього процесу, далі буде п’ятихвилинка містобудування для чайників.

Міська рада, департамент архітектури та ДАБІ — це трикутник, довкола якого обертаються всі будівельні дії в місті.

Що робить міська рада? Дає дозвіл забудовникам на розробку, а потім затверджує детальні плани територій (ДПТ). Тобто, саме депутати вирішують, буде чи не буде зведений будинок на певній території.

Що робить департамент архітектури? Лише надає містобудівні умови і обмеження. Якщо простіше — окреслює допустимі рамки для будівництва. Наприклад, кількість поверхів чи площу майбутньої споруди. Також департамент має стежити за тим, щоб під час будівельних робіт не нищили пам’ятки архітектури.

Що робить ДАБІ? Дає дозвіл починати будівництво, контролює і перевіряє будівельні роботи і приймає готові будівлі в експлуатацію.

Що ми маємо на практиці?

Цього скликання ми, як громада міста, обрали в депутати міської ради одразу кількох забудовників (наприклад, у списках БПП є шестеро керівників будівельних компаній). І вони не нехтують можливостями лобіювати свої інтереси. Традиційно питання по ДПТ ставляться в кінець порядку денного сесії, коли всі втомленні й неуважні. Часом питання голосуються пакетом. Але всіх «всьо устраює».

Департамент архітектури надає містобудівні й розводить руками, що далі нічого не контролює. А охороною культурної спадщини займається аж одна людина.

ДАБІ, в теорії — основний контролюючий орган, виявляється основним місце для «рішання» будь-яких будівельних питань. Цим користають обділені статусом депутатства забудовники. А ті, що не можуть вирішити в місті, їздять вирішувати до Києва.

Хоча ось нещодавно в рамках децентралізації функції держархбудконтрьолю передали на місцевий рівень, що має підвищити якість цього контролю. 

А ще є громадські активісти та інші міські божевільні, які намагаються вставляти палиці в колеса системі. Виходить не дуже.

За п’ять років у франківській журналістиці я спостерігала (писала, розбиралась і навіть намагалася протистояти) за багатьма дивними ситуаціями, пов’язаними з забудовою міста чи нищенням архітектури. Від війни з забудовою міського озера, скандал з церквою на Валах, знесенням кам’яниці на Бельведерській, надбудови на готелі «Дністер» до теперішніх капличок і хрестів на Гурика і в мікрорайоні Пасічна.

Не можу пригадати жодного успішного прикладу (без хрестів і капличок), коли громада змогла відстояти право не забудовувати зелену зону чи не зносити старі будинки. А про знесення незаконних будов доводиться лише мріяти.

По-перше, реагують на незаконні будівництва і нищення пам’яток архітектури все ще вкрай мало містян. По-друге, війни з забудовниками схожі на міряння мотиваціями активістів і будівельників. Скандали вщухають, справи потрапляють до судів і там тягнуться місяцями, а то й роками. Запал активістів вщухає. Мотивація заробити на будівництві перемагає мотивацію зберегти місто і гармонійно його розвивати.

Усе це нагадує стихійне лихо, яке намагаються приборкати капличками і хрестами.

Та якщо звернутися до здорового глузду, то містобудування — ніяка не стихія, а процес контрольований і логічний. І впливати на нього може кожен мешканець міста. Починаючи з галочки у виборчому бюлетені на місцевих виборах до об’єднання довкола спільної мети — зберегти пам’ятки архітектури і зелені зони.

Або ж змирімося. І кожні 200 років (хоча, скоріш за все, частіше) будемо спостерігати, як зносять старі кам’яниці.

 

Головне фото: Dave Webb

Kufer
Вгору