Я півроку живу у франківському хостелі

Письменник Роман Чихарівський вже раз жив у франківському хостелі «Феномен»: у 2014 році він був учасником письменницької резиденції «Станіславський феномен». Тепер він повернувся до Івано-Франківська: працює в хостелі, пише нову книжку і спостерігає за гостями. Про те, на що насправді схожа робота в хостелі, він написав для «Куфера». 

Усі мої знайомі вже давно сказали, що я дуже переоцінюю життя в хостелі. Що, мовляв, купу історій просто вигадую. Як би там не було, за шість місяців я зустрів сотні людей, котрих не міг би зустріти за інших умов. Навіть не так. Зустріти — міг би, зблизитись з ними — ніяк.

Ага, ще нюанс — в хостелі я не просто живу, а й працюю. Все ж таки, це багато всього змінює. Приїхав я сюди в кінці серпня з купою страхів і стереотипів. Наприклад, я чомусь вважав, що основною небезпекою в хостелі можуть бути крадіжки. Та насправді за півроку нічого схожого не трапилося, не було навіть натяку на таке. Але на початках майже всі, хто поселялися, здавалися мені підозрілими.

Робота в хостелі — це синтетичний замінник подорожей. Моє перше нічне чергування виглядало приблизно так. О першій ночі приходить чоловік, ледве стоїть на ногах, п’янючий, розчарований, навіть не вітається, каже:

— Старічьок, ну вот шо цим бабам нада? Що їм нада?

— Ви хочете поселятися?, — питаю.

— Та яке там поселятися, старічьок, ти скажи мені, шо нада цим бабам, шо в них в голові.

Далі почався сеанс психотерапії. Я сидів на рецепції і добру годину вислуховував якісь невимовно сумні і типові історії, були, ясна річ, плачі, скарги, розповіді про дружину і її родичів. Десь біля другої години чоловік із вдячністю в очах каже:

— Слухай, а хароша у вас сауна. Дуже навіть всьо тут пристойно у вас. Прийду якось обов’язково попаритися. Як тільки вирвуся — то відразу.

— Це хостел, — кажу.

— Та да, — відповідає. — І я про то ж.

Робота в хостелі — це синтетичний замінник подорожей.

Ще півгодини прощаємося. Він насилу погоджується вертатися до дружини і за щось там просити пробачення. Йде. Через хвилин двадцять — дзвінок у двері. Відчиняю і бачу незнайомого голісінького хлопця.

— Прівєт, Вася, — каже, — прівєт. Я у вас шкарпетки забув. В моніторі. В компі. Вони там, карочє, мокнуть. Сохнуть. Шкарпетки, вот…

Все ж нормально, думаю я, забула людина шкарпетки в комп’ютері. Саджу його в коридорі і починаю розпитувати, хто він, звідки прийшов, що діється, чому голий. Він на всі мої питання відповідає значно цікавішими питаннями, при чому найбільше його цікавить, що я забув у Снятині.

— Ми не в Снятині. Ми у Франківську, — кажу.

— Ого-о-о, — каже хлопчина. — Ти так не заганяйся. Попустися чучуть.

Прошу в нього номери якихось його родичів. Починаю обдзвонювати пів-Снятина з надією, що хтось його забере. Так триває якихось сорок хвилин, аж раптом вертається чоловік, що недавно розказував про свої сімейні проблеми. Дивиться на голого хлопця, каже:

— Всьо, пацани, зараз по-людськи попаримося. Я нікуда не йду. Кажіть, куда шлюх замовляти.

Останнє сказане ним речення викликало в голого хлопця таке шаленство, що той вискочив на стіл рецепції і почав танцювати, розбудив п’ятьох людей, котрі ночували. Я вибачливо знизував плечима і мріяв, аби все це хоч якось закінчилося. В той момент подумав, що буду чудовим черговим і головне — в мене тут точно буде порядок.

Але це таке. Далі було спокійніше. Моя робота тут — це суцільне слухання. Десь разів п’ять я засинав на кухні під час розмови. Хостел — це театр. А сценою в ньому є саме кухня. Тут зустрічаються майже всі. Тут багато всього п’ється і говориться. Якось у нас жили роми, ціла сім’я, я читав їм вірші Андруховича, ті аж затерпали, півгодини слухали вірші і лиш прицмокували: «Та ти шо, — казали вони, — оце тєма. Оце уровєнь». Їхні діти в той момент страшенно нудилися і дуже голосно дивилися якісь відео Шарія, а мені майже доводилося їх перекрикувати.

Десь разів п'ять я засинав на кухні під час розмови. Хостел — це театр. А сценою в ньому є саме кухня.

Якось ночували драгдилери, пропонували розрахуватися натурпродуктом, бо не мали готівки. Ночували хлопці, які впарюють на стометрівці якісь парфуми. Кілька разів заходили повії, пропонували всілякі бартери. А останнім часом хостел вподобали собі далекобійники — ті стали для мене справжнім відкриттям. Вони цілими годинами сиділи на кухні і говорили про музику, хвалилися один перед одним тим, що нового встигли послухали. Мірялися плейлистами, сперечалися щодо змісту певних пісень, ганьбили і відразу відстоювали честь Тома Йорка. Ганьбили мене, бо я вдавав, що не знаю, хто такий Том Йорк.

Фото: Роман Чихарівський

У якийсь момент я відчув, що з часом до мене в хостел прийдуть усі люди на світі, в крайньому разі — усі франківські. Що для того, аби побачити все важливе, достатньо просто сидіти тут цілими днями і чекати. Дійшло до того, що приходили одні люди, розказували мені про когось, а потім приходив цей хтось і розказував про них. З’явилася необхідність зберігати секрети. Мені почало здаватися, що я знаю все про всіх.

Дійшло до того, що, дізнавшись у якогось туриста мету його приїзду до Франківська та поставивши кілька уточнюючих запитань, я міг вгадати, з ким із моїх знайомих він найімовірніше може сьогодні зустрітися.

Одним словом, після роботи в хостелі залишається два варіанти: або продовжувати працювати в хостелі (аби в жодному разі не змушувати себе звикати до нижчих доз адреналіну), або відкривати детективне агентство. Або ще краще: відкрити агентство пліток і неперевірених чуток, де кожен франківчанин міг би прийти і за якісь пристойні гроші придбати можливість почути про себе щось таке, чого раніше йому ніхто не казав.

Головне фото: хостел Феномен

Kufer
Вгору