«Шумовиння днів» ― це один з найвідоміших романів французького письменника Бориса Віана, що незабаром вийде друком у франківському видавництві «Вавилонська бібліотека». Це казка епохи джазу, кумедна і в’їдлива водночас, сповнена щастя і трагічності, феєрична й повна розпачу. Тут є місце смерті та Жану-Полю Сартру, музиці й бурлеску, гнітючій реальності та абсолютному коханню.
«Куфер» публікує уривок майбутньої книжки, що переклав українською Петро Таращук разом з ілюстраціями, які створив Саша Пес.
Присвячую Бібі
I
Колен завершував туалет. Вийшовши з ванни, обкрутив навколо стегон широкого пухнастого рушника, неприкритими лишилися ноги і тулуб. Узяв з полиці пульверизатор і пахучою олійкою скропив своє ясне волосся. Бурштиновий гребінець розділив шовковисту кучму на довгі жовтогарячі пасма, подібні до борозен, що їх бешкетник проорює виделкою на поверхні абрикосового джему. Колен поклав гребінця і, взявши щипчики для нігтів, став навскіс підрізати кінчики темних вій, щоб надати своєму поглядові загадковості. Цю процедуру доводилося часто повторювати, бо вії відростали дуже швидко. Потім Колен запалив невелику лампочку над збільшувальним дзеркалом і нахилився, перевіряючи стан шкіри. Навколо крил носа проступало кілька вугрів. Побачивши у дзеркалі свою бридкість, вугрі чимдуж позалізали під шкіру, і Колен, задоволений, вимкнув світло. Зняв обкрученого навколо стегон рушника і одним його ріжечком став протирати на ногах проміжки між пальцями, щоб позбутися навіть решток вологи.
У дзеркалі можна було бачити всю його постать, схожу на білявця, що грав роль Сліма у фільмі «Hollywood Canteen». Голову він мав круглу, вуха маленькі, ніс прямий, шкіру золотаву. Раз по раз усміхався, наче немовля, і через те на підборідді з’являлась ямочка. Юнак був досить високий, худорлявий, цибатий і тендітний. Ім’я Колен, мабуть, пасувало йому. З дівчатами він розмовляв лагідно, з хлопцями — привітно. Колен майже завжди був у доброму гуморі, а решту часу спав.
Колен випустив воду, проткнувши діру на дні ванни. Вимощена керамічними яскраво-жовтими кахлями підлога у ванній кімнаті мала ухил і спрямувала воду до отвору, розміщеного якраз над столом пожильця з нижнього поверху. Але той нещодавно, навіть не попередивши Колена, пересунув стіл, тож вода тепер стікала на його буфет.
Колен уступив у сандалі з кажанячої шкіри й надягнув елеґантний хатній костюм: вельветові темно-зелені, мов вода у глибинах, штани і піджак із брунатної калам’янки. Почепив рушника сушитися, поклав килимок з-під ніг на край ванни і посипав його зернистою сіллю, щоб витягти з тканини всі рештки води. Килимок заслинився, утворивши цілі ґрона невеличких мильних бульбашок.
Вийшовши з ванної кімнати, Колен подавсь на кухню поглянути, як доварюється страва. Як і щопонеділка, він запросив на вечерю свого приятеля Шика, що жив неподалік. Щоправда, була лише субота, але Коленові не терпілося побачити Шика й почастувати гостя добірними стравами, що їх натхненно готував Ніколя, його новий куховар. Шик ще теж не оженився. Як і Колен, він досяг двадцятидворічного віку — вони були однолітки — і мав такі ж, як у нього, літературні вподобання, проте був не такий грошовитий. Колен був досить заможний, щоб жити без ніякого клопоту й не працювати на інших людей. Натомість Шик мусив щотижня ходити до міністерства — провідати дядька й виканючити в нього трохи грошей, бо його інженерний фах не давав йому змоги жити бодай на рівні робітників, якими він керував; а керувати людьми, що краще вдягнені і краще нагодовані, ніж ти, дуже важко. Колен якомога прагнув допомогти приятелеві й запрошував його на обід, тільки-но траплялася нагода, але Шикове самолюбство зобов’язувало Колена бути розважливим і не показувати, надто часто ласкаво приймаючи гостя, ніби він хоче допомогти йому.
Коридор до кухні аж сяяв, бо був засклений обабіч і з кожного боку виблискувало сонце: Колен любив світло. В коридорі майже всюди видніли мосяжні, старанно начищені краники. Сонячне проміння вигравало на краниках, створюючи феєричні ефекти. Коли воно отак видзвонювало на краниках, кухонні мишки полюбляли пускатися в танок і наздоганяти невеликі кульки, на які, впавши на підлогу, розбивалося проміння; кульки видавалися краплинами жовтої ртуті. Йдучи, Колен погладив одну мишку — невеличку, з довгими чорними вусами і сірою напрочуд лиснючою шерстю. Куховар годував мишей дуже добре, проте не давав їм гладшати. Вдень мишки не зчиняли рейваху і гралися тільки в коридорі.
Колен трутив емалеві двері, що вели до кухні. Куховар Ніколя прикипів очима до дошки з приладами, сидячи перед теж емалевим ясно-жовтим пультом із вічками циферблатів, які відповідали розмаїтому кулінарному приладдю, розміщеному вздовж стін. Стрілочка електричної печі, відрегульованої для смаження індички, хиталася між «майже» й «цілком готова». Надходив час виймати її з печі, Ніколя натиснув зеленого ґудзичка, що випускав чутливий щуп. Щуп без ніякого опору ввійшов углиб індички, і стрілка зразу зупинилася на позначці «цілком готова». Швидким рухом Ніколя вимкнув живлення печі й увімкнув пристрій для підігріву тарілок.
— Ну як, смачно буде? — запитав Колен.
— Нехай пан навіть не сумніваються, — відповів Ніколя. — В індички оптимальні розміри.
— Що ж, а яка в нас перекуска?
— Ох, цього разу як виняток я нічого не вигадував. Я обмежився плаґіатом з Ґуффе.
— Ви собі вибрали, мабуть, найприскіпливішого метра! — вигукнув Колен. — І яку ж частину його праці ви відтворюєте?
— Ідеться про шістсот тридцять восьму сторінку його «Куховарської книги». Зараз я вам прочитаю цей уступ.
Колен сів на стільчик, оббитий губчастою ґумою і покритий зверху лискучим шовком, барви якого пасували до кольору стін, і Ніколя почав читати:
— «Запечіть у тісті паштет як для перекуски. Почистіть великого вугра і розріжте його на шматочки по три сантиметри. Шматочки вугра покладіть до каструлі, додайте білого вина, солі, перцю, нарізану кружальцями цибулю, листя петрушки, чебрець, лаврове листя і трохи гострого часнику».
— Я не зміг загострити його як слід, — урвав читання Ніколя, — бо точило надто вже стерте.
— Я куплю нове, — проказав Колен.
Ніколя читав далі:
— «Зваріть. Дістаньте вугра з каструлі й покладіть на деко. Юшку процідіть крізь шовкове сито, додайте іспанки й уварюйте, аж поки соус стане непрозорим. Процідіть крізь грубе сито, полийте вугра соусом і дайте йому покипіти дві хвилини. Викладіть вугра на паштет, обкладіть по краю квашеними грибами, посередині вмостіть квітку з молочка коропів. Полийте страву рештками соусу».
— Гаразд, — похвалив Колен, — гадаю, Шикові це сподобається.
— Я, на жаль, не знайомий із паном Шиком, — сказав Ніколя, — та якщо страва йому не сподобається, я наступного разу приготую щось інше і зможу отак майже з певністю визначити просторовий порядок його вподобань і відраз.
— Звичайно! — потвердив Колен. — Ніколя, я вже йду від вас. Я накрию стіл.
Колен знову пройшов коридором, проминув передпокій і ступив до їдальні, що правила й за салон, де блідо-блакитний килим і рожево-бежеві стіни провіщали відпочинок для ока.
Кімната десь чотири метри завширшки і п’ять завдовжки двома довгастими вікнами виходила на вулицю Луї Армстронґа. Дзеркальні шибки відсувались убік, тож запускали до кімнати весняні пахощі — якщо, звісно, ними повнилася вулиця. Навпроти вікон у кутку стояв ґраційний дубовий стіл. Біля столу вмостилися під прямим кутом дві лави, два інші боки займали розмаїті стільці з блакитними сап’яновими подушками. До меблів цієї кімнати належали, крім того, низенька довга шафа, де зберігалися платівки, програвач найновітнішої моделі та ще одна шафка, симетрична першій, із рогатками, тарілками, склянками та іншим начинням, яке використовують для їжі цивілізовані народи.
Колен розстелив ясно-синій обрус, що барвою пасував до килима. Посеред столу поставив велику вазу — насправді слоїк формаліну, в якому два курячі зародки немов удавали сценку з «Привиду троянди» в хореографії Ніжинського. Навколо поставив кілька гілочок мімози з довгими, наче ремінчики, квітами: садівник його приятелів вивів її, схрестивши кулястоквітну мімозу з петровими батогами, що ними часто шмагають школярів за непослух. Колен поклав кожному дві тарілки з білої порцеляни, помережаної золотавими прожилками, і прибор з іржостійкої сталі з ажурними ручками, всередині яких, укладені між двома шарами плексиґласу, зичили щастя опудала сонечок. Поряд Колен поставив кришталеві келишки і серветки, складені мов тіара, — це складання забрало трохи часу. Тільки-но він скінчив готування, як дзвінок відскочив від стіни й попередив про Шиків прихід.
Колен розправив складку на обрусі й рушив відчиняти.
— Як ся маєш? — запитав Шик.
— А ти? — відповів Колен. — Скидай плаща і піди поглянь, що зварив Ніколя.
— Це твій новий куховар?
— Так, — мовив Колен. — Я виміняв його в тітки на старого й кіло бельгійської кави.
— І що, смачно готує?
— Здається, в куховарстві він тямить. Це учень Ґуффе.
— Людини зі скрині?[1] — спитав переляканий Шик, і його невеличкі чорні вуса трагічно обвисли.
— Ні, хлопчику, Жуля Ґуффе, славетного куховара.
— А! Ти ж бо знаєш, я, — мовив Шик, — окрім Жана-Соля Партра[2], майже нічого не читаю.
Шик подався за Коленом вимощеним кахлями коридором, погладив мишок і поклав, проходячи, кілька сонячних крапелинок собі до запальнички.
— Ніколя, — мовив, заходячи, Колен, — познайомтеся: мій приятель Шик.
— Добридень, пане, — привітався Ніколя.
— Добридень, Ніколя, — відповів Шик. — У вас часом немає небоги на ім’я Аліса?
— Є, пане, — відповів Ніколя, — і, до речі, якщо смію дати коментар, досить гарненька.
— Вона дуже схожа на вас, — казав далі Шик, — хоча, коли йдеться про бюст, є певна різниця.
— Бачите, я досить широкий у плечах, — пояснив Ніколя, — а вона, річ очевидна, якщо пан дозволить дати таке уточнення, краще розвинена в перпендикулярному напрямі.
— Що ж, — промовив Колен, — тоді ми майже родичі. А ви, Ніколя, навіть не казали мені, що маєте небогу.
— Пане, моя сестра збилася з пуття, — відказав Ніколя. — Вона студіювала філософію. А це така річ, що нею не люблять похвалятись у родинах, які пишаються своїми традиціями.
— Е… — завагався Колен, — гадаю, ви маєте слушність. Хай там як, я вас розумію. Ну, а тепер покажіть нам цей паштет із вуграми.
— Відчиняти тепер піч було б необачно, — попередив Ніколя. — Адже може статися висихання страви через доступ повітря, не такого багатого на пару, як повітря, що тепер у печі.
— Як на мене, — докинув Шик, — нехай буде сюрприз і я побачу страву вже на столі.
— Пане, вашу думку можна тільки схвалити, — сказав Ніколя. — Чи пан буде такий ласкавий дозволити мені далі провадити роботу?
— Ніколя, працюйте, будь ласка.
Ніколя знову взявся до праці: викладав із формочок холодець, зроблений із філе морського язика й перекладений скибочками трюфелів, — це мала бути рибна перекуска. Колен і Шик вийшли з кухні.
— Ти не хочеш аперитиву? — запитав Колен. — Мій піаноктейль уже готовий, можеш випробувати його.
— Невже він працює? — здивувався Шик.
— Ще й як! Я ледве спромігся довести його до пуття, але результат перевершив усі мої сподівання. Я отримав, програвши «Black and Tan Fantasy»[3], справді приголомшливу суміш.
— А який у нього принцип дії?
— До кожної ноти, — пояснював Колен, — я підібрав відповідник — якийсь алкогольний напій, лікер або пахучу речовину. Педаль для приглушення струн відповідає сколоченому яйцеві, педаль для послаблення звуку — шматочкові криги. Для зельтерської води потрібна трель на високому реґістрі. Кількість речовин прямо пропорційна тривалості звуків. Одна шістдесят четверта ноти відповідає одній шістнадцятій певного обсягу, четвертна — одиниці обсягу, ціла нота — чотирьом одиницям. Якщо грати повільну мелодію, система реґістрів працює так, щоб збільшувалась не доза, — інакше коктейлю буде забагато, — а вміст алкоголю. Залежно від тривалості мелодії можна за бажанням змінювати обсяг одиниці, зменшивши його, приміром, у сто разів, щоб отримати напій, який враховував би всі гармонії за допомогою додаткового реґулювання.
— Щось дуже складно, — зауважив Шик.
— Усе це здійснюється через електричні контакти й реле. Не розповідатиму тобі про деталі, бо ти й сам добре знаєш. А до того ж бездоганно грає й саме піаніно!
— Дива, та й годі! — промовив Шик.
— Тут є, щоправда, одна прикра річ, — додав Колен, — педаль для приглушення струн, що видає сколочене яйце. Я мусив поставити окремий пусковий механізм, бо, коли грати якийсь фраґмент дуже «hot»[4], до коктейлю падають шматочки омлету і пити його не дуже приємно. Я це все ще відреґулюю. Поки що слід тільки пам’ятати про цей ґандж. А сметану видає нота соль у низькій октаві.
— Я зараз приготую коктейль на мелодію «Loveless Love»[5], — мовив Шик. — Буде, мабуть, щось неймовірне.
— Піаноктейль поки що в комірчині, де я влаштував майстерню, бо захисні щитки ще не прикручені. Ходімо. Для початку я відреґулюю його на два коктейлі десь по двісті грамів.
Шик сів за інструмент. Коли дограв мелодію, частина передньої панелі, сухо клацнувши, опустилась і показався рядочок склянок. Дві з них були по вінця повні апетитної суміші.
— Боюсь, — проказав Колен, — ти одного разу сфальшивив, але, на щастя, це не порушило гармонії.
— Невже тут і гармонія впливає? — здивувався Шик.
— Не завжди, — відповів Колен. — Це було б надто складно. Але певна залежність є. Випивай і ходімо до столу.
[1] Відомий у Парижі судовий пристав Туссен-Оґюстен Ґуффе, що зник у липні 1889 року, за два тижні його останки знайшли неподалік від Ліона, згодом знайшли і скриню, в якій труп залізницею привезли з Парижа. ― Тут і далі примітки перекладача.
[2] Ідеться про Жана-Поля Сартра (1905―1980), французького філософа і письменника.
[3] «Чорно-бура фантазія» (англ.). Джазова композиція Дюка Еллінґтона і Баббера Майлі (1927).
[4] Палко (англ.).
[5] «Безлюбовна любов» (англ.). Блюз В. К. Генді (1922), згодом відомий як пісня під назвою «Безтурботна любов» («Careless Love»).
