«Куфер» розпочинає рубрику «Недільні читання»: ми будемо регулярно (або не дуже) публікувати коротку художню прозу, або ж уривки з великих книжок, які вважаємо вартими уваги і які нам подобаються.
Перша книжка – це збірка оповідань та есеїв від культового американського режисера Вуді Аллена «Повний безлад», що вийшла друком у «Видавництві Старого Лева». Аллену-письменнику, як і Аллену-режисеру, властиві гумор на межі мізантропії, характерні герої, що вдаються до імпульсивних вчинків і, звісно, Нью-Йорк.
Відмова
Коли Борис Іванович розкрив листа і прочитав його зміст, і він сам, і його дружина Анна пополотніли. То була відмова най-найкращого дитячого садка на Мангеттені прийняти їхнього трирічного синочка Мішу.
— Цього не може бути, — приголомшено мовив Борис Іванович.
— Ні, ні — тут, певно, якась помилка, — підтримала його дружина. — Зрештою, він же чудесний хлопчик, милий і товариський, із прекрасними вербальними здібностями, з хистом до малювання і з головою Пана Картоплини*.
Та Борис Іванович уже її не слухав. Він поринув у власні думки. Як він дивитиметься в очі своїм співробітникам у «Беар Стернз»**, коли маленький Міша не зміг вступити до престижного садочка? Йому вже вчувався глузливий голос Сімонова: «Ти не розумієшся на таких речах. Тут важать зв’язки. Треба дати хабар. Ти такий недотепа, Борисе Івановичу».
«Ні, ні, річ не в цьому, — почув власне заперечення Борис Іванович. — Я підмазав усіх: від вихователів до мийників вікон, — але хлопець усе одно не дав собі ради».
«Чи добре він показав себе під час співбесіди?» — запитає Сімонов.
«Так, — відповість Борис, — хоча йому трохи важко було складати кубики…»
«Завдання з кубиками, — зневажливо, як він уміє, пхикне Сімонов. — Це свідчить про серйозні емоційні труднощі. Кому потрібен дурник, котрий не може збудувати замок?»
«Але чому я взагалі маю обговорювати все це зі Сімоновим? — подумав Борис Іванович. — Може, до нього навіть не дійде чутка про це».
Та наступного понеділка, коли Борис Іванович прийшов на роботу, то зрозумів, що всі вже все знають. На його письмовому столі лежав мертвий заєць. Увійшов Сімонов — із обличчям, наче грозова хмара.
— Ти ж розумієш, — сказав Сімонов, — тепер хлопець нізащо не вступить до жодного порядного університету.
Принаймні не до того, що входить до Ліги плюща.
— Тільки через це, Дмитре? Дитячий садок уплине на його вищу освіту?
— Не хочу називати імен, — відказав Сімонов, — але багато років тому відомий інвестиційний банкір не зміг улаштувати свого сина до надзвичайно престижного садочка. Здається, там був якийсь скандал, пов’язаний із умінням малювати пальчиками. Хай там як, але хлопець, не потрапивши до садка, який обрали його батьки, мусив… мусив…
— Що? Розповідай же, Дмитре.
— Скажімо так. Коли малому виповнилося п’ять, йому довелося піти… до безкоштовної середньої школи.
— Тоді й справді нема Бога, — мовив Борис Іванович.
— У вісімнадцять усі його колишні товариші вступили до Єлю чи до Стенфорду, — продовжував Сімонов, — а цього бідолаху, котрий так ніколи й не одержав належних паперів у дитячому садку, скажімо так, відповідного статусу, прийняли тільки до перукарського коледжу.
— І йому довелося підстригати вуса! — вигукнув Борис Іванович, уявляючи, як бідолашний Міша у білій уніформі голить багатіїв.
— Не маючи солідної підготовки в таких справах, як прикрашання кексиків чи пісочниці, хлопчина виявився цілковито безпорадним перед жорстокими випробуваннями, які чекали на нього в житті. Відтак він працював на якихось підсобних роботах і, зрештою, почав потихеньку обкрадати свого роботодавця, щоби мати гроші на випивку. На той час він уже був безнадійним п’яницею. Звісно, дрібні крадіжки переросли у великі, й усе закінчилось убивством і розчленуванням його домовласниці. Перед повішанням парубок пояснив це все тим, що йому не вдалося потрапити до доброго дитячого садка.
* * *
Тієї ночі Борис Іванович не міг заснути. Перед ним поставав образ недосяжного дитячого садочка на Верхньому Іст-Сайді, з його веселими яскравими кімнатами. Уява Бориса Івановича малювала трирічних діточок в одязі від Bonpoint***, котрі щось вирізали та клеїли, а потому ласували чимось смачненьким: склянкою соку та, можливо, крекерами «Золота рибка» чи «Ґрегем». Якщо Міша буде цього позбавлений, то життя й узагалі будь-яке існування не має сенсу. Борис Іванович уявляв, як його син, уже дорослий, стоїть перед директором престижної фірми, котрий ставить Міші питання, щоби перевірити його знання тварин і геометричних форм — тих речей, на яких він мав би прекрасно розумітися.
«Ну… е… — затинається Міша, тремтячи, — це трикутник… ні, ні, восьмикутник. А це кролик… Перепрошую, це кенгуру».
«А слова пісеньки “Чи знаєте ви пекаря?” — напосідається директор. — Тут, у “Сміт Барні”****, її вміють співати всі віце-президенти».
«Якщо чесно, сер, то я так і не вивчив цієї пісеньки як слід», — зізнається молодик, і його заява про зарахування на роботу летить у кошик для сміття.
* * *
Після відмови Анна Іванович ходила як не своя. Вона сварилася з нянею і звинувачувала її в тому, що та чистить Міші зуби з боку в бік, а не вгору-вниз. Забувала вчасно поїсти і скаржилася своєму мозкоправові. «Я, певно, вчинила переступ супроти Божої волі й накликала таке на нас, — ридала вона. — Я, напевно, згрішила без міри: надто багато туфель від «Прада». Вона забрала собі в голову, що її намагався збити автобус, а коли в «Армані» — не знати, з якого дива — заблокували її кредитний рахунок, вона переметнулася до спальні й закрутила любовну інтрижку. Це було складно приховувати від Бориса Івановича, бо спальня в них була спільна й він постійно запитував, хто цей чоловік поряд із ними.
Усе поставало перед ними в найчорніших барвах. Аж раптом Борисові Івановичу зателефонував його приятель-юрист, пан Шамський, і сказав, що є проблиск надії. Запропонував зустрітися за обідом у Le Cirque*****. Борис Іванович прийшов туди, замаскувавшись, бо його відмовилися впускати до цього ресторану, дізнавшись про рішення дитячого садка.
— Є один чолов’яга, такий собі Федорович, — сказав Шамський, зачерпуючи ложечкою свою порцію крем-брюле. — Він може домогтися повторної співбесіди для твого чада, і єдине, що ти маєш зробити натомість, — це таємно передавати йому будь-яку конфіденційну інформацію про певні компанії, які можуть викликати раптове зростання чи стрімке падіння своїх акцій.
— Але ж це інсайдерська торгівля, — мовив Борис Іванович.
— Лишень у тому разі, якщо ти на боці федерального закону, — деталізував Шамський. — Боже мій, адже йдеться про прийняття до ексклюзивного дитячого садка! Звичайно, грошова пожертва також допоможе. Нічого особливого. Я знаю, що вони шукають когось, хто б оплатив їхнє нове крило.
Цієї миті одна з офіціанток упізнала Бориса Івановича за його фальшивим носом і перукою. Обслуга розлючено налетіла на нього і виставила його за двері.
— Отак! — крикнув метрдотель. — Ти думав, що нас обдуриш? Геть! О, а щодо майбутнього твого сина, то нам завжди потрібні хлопчаки, котрі прибирають зі столів брудний посуд. Au revoir, бовдуре!
Того вечора Борис Іванович сказав удома дружині, що їм доведеться продати будинок в Амаґансетті, щоби нашкребти грошей на хабар.
— Що? Наш дорогий заміський будинок? — вигукнула Анна. — Я зі своїми сестрами виросла в цьому будинку. Ми мали вихід до моря через сусідську садибу, що вів прямісінько через кухонний стіл наших сусідів. Пам’ятаю, як ми з родиною, йдучи до океану поплавати і порозважатись, обминали миски з «Чиріоз»******.
Але з примхи долі того ранку, коли Міша мав відбути повторну співбесіду, його рибка гупі неждано-негадано крутнулася горічерева. Насправді перед тим їй нічого не бракувало і її вважали практично здоровою. Звичайно, хлопчик страшенно засумував. На співбесіді він не хотів навіть торкатися до «Леґо» чи до «Лайт-брайт»*******. Коли вихователь запитав його, скільки йому років, Міша огризнувся: «А кого це колише, товстопузий?» І знову його не прийняли.
Борис Іванович і Анна, тепер зубожілі, замешкали у притулку для бездомних. Там вони познайомилися з багатьма іншими сім’ями, діти з яких не потрапили до елітарних закладів. Іноді Івановичі ділилися з цими людьми їжею та обмінювалися ностальгійними оповідями про приватні літаки і про зими в Мар-а-Лаґо. Борис Іванович познайомився зі ще нещаснішими за нього бідолахами — простими людьми, котрим правління кооперативів відмовили через те, що в них замало чистого капіталу. За стражденними обличчями всіх тих людей проступала надзвичайна релігійна краса.
— Тепер я вірю в щось, — сказав якось Борис Іванович дружині. — Я вірю, що життя має сенс і що всі люди — і багаті, й бідні — зрештою оселяться у Божому Граді, бо мешкати на Мангеттені стає просто неможливо.
Переклад: Ірина Карівець
* Пан Картоплина, або Пан Картопляна Голова (англ. Mr. Potato Head) — пластикова іграшка у формі картоплини, до якої можна чіпляти пластикові вуха, очі, ніс, рот, вуса, а також різноманітні аксесуари: капелюх, черевики тощо. Винайшов іграшку 1949 року Джордж Лернер.
** «Беар Стернз» (англ. Bear Stearns) — до 2008 року один із найбільших у світі інвестиційних банків, який розташовано у Нью-Йорку і який було продано банківському холдингу Джей Пі Морґан Чейз.
*** Bonpoint — один із найвідоміших французьких брендів дитячого одягу. Заснувала бренд 1975 року Марі-Франс Коен.
**** «Сміт Барні» (англ. Smith Barney) — брокерська компанія, заснована 1873 року. У подальші роки кілька разів змінювались і її власники, і назва.
***** Le Cirque — розкішний французький ресторан на Мангеттені, його вважають одним із найкращих у світі.
****** «Чиріоз» (англ. Cheerios) — американський бренд вівсяних пластівців, що їх виробляють у формі кілець.
******* «Лайт-брайт» (англ. Light-Bright) — електронна іграшка, яка дозволяє створювати кольорові світляні зображення. З’явилася на ринку США 1967 року.
Головне фото: Rolling Stone
Для ілюстрацій використані світли Гелен Левітт
