Недільні читання. «Океан у кінці вулиці»

Ви добре пам’ятаєте своє дитинство? А ви впевнені, що ваші спогади абсолютно точні? Що, як раптом найпотаємніші з них заховані, мов дитячі іграшки на дні забитої дорослими речами шафи, і лише повернувшись у місця, де ви виросли, ви згадаєте, як усе було насправді?

Цієї неділі «Куфер» знову читає казку для дорослих — часом добра, часом зла, часом страшна і моторошна — від рок-зірки від літератури та фантастики зокрема Ніла Ґеймана. В українському перекладі книжка вийшла у видавництві КМ-Букс.

***

Я ніколи не був щасливою дитиною, хоча іноді я був задоволеною.

У книжках я жив більше, ніж будь-де інде.

Наш будинок відзначався великим розміром і мав агато кімнат — коли його придбали і у батька водилися гроші, це було добре; потім не надто.

Одного дня батьки покликали мене після обіду до себе на дуже серйозну розмову. Я подумав, що накоїв щось погане і мене насварять, проте ні — мені повідомили, що наша сім’я більше не заможна, і що кожному з нас доведеться чимось пожертвувати; особисто мені доведеться пожертвувати своєю спальнею — затишною кімнаткою нагорі, коло самих сходів. Я засмутився: у моїй спальні була маленька жовта раковина для вмивання, яку встановили спеціально для мене, якраз на мій зріст; кімнатка розміщувалася над кухнею, а сходи спускалися просто в кімнату з телевізором — уночі, у себе вгорі, я чув заспокійливий гомін дорослих розмов, що долинав крізь напівпрочинені двері, і не почувався самотнім. А ще ніхто не був проти, коли я залишав двері напівпрочиненими, впускаючи якраз стільки світла, щоб темрява не була страшною — і, що не менш важливо, якраз стільки тьмяного світла з коридору, щоб читати потайки у нічний час, якщо я мав таку потребу. Я завжди мав таку потребу.

Втім, опинившись у засланні в сестриній величезній кімнаті, я не надто журився. Там уже поставили три ліжка, і я взяв те, що біля вікна. Я обожнював вибиратися через це вікно на довгий цегляний балкон, а ще спати з відчиненим вікном, відчуваючи дощ і вітер на обличчі. Але ми сперечалися з сестрою, сперечалися про все на світі. Їй подобалося спати із зачиненими дверима, і зрештою мати, аби припинити наші постійні суперечки про те, зачиняти їх чи ні, повісила на ці двері графік — одна ніч була моя, одна ніч належала сестрі.

Щоночі я почувався або нормально, або нажахано — залежно від того, чия була черга.

Мою колишню спальню коло самих сходів нагорі, здавали в оренду, і через неї пройшло багато різноманітних винаймачів. Я ставився з підозрою до всіх: зрештою, вони спали в моїй спальні, вони користувалися моєю маленькою жовтою раковиною, що була якраз на мій зріст. Товста тітка з Австрії казала всім, що виходить зі своєї голови і гуляє десь під стелею; студент із Нової Зеландії вчився на архітектора; американська пара не була насправді одружена, через що моя мати обурено виставила їх геть; і от тепер там жив шукач опалів.

Він народився у Південній Африці, але заробив свої багатства видобуванням опалів у Австралії. Він подарував нам із сестрою по опалу — грубому чорному камінцю з зелено-синьо-червоним вогником — і через це моя сестра приязно до нього ставилася, бо їй дуже подобався її опал. Я не міг пробачити йому смерть Пушинки.

У той день якраз почалися весняні канікули — три тижні без школи.

Я прокинувся рано, в радісному передчутті нескінченних днів, що їх можна буде заповнити чим заманеться. Можна буде читати. Можна буде досліджувати.

Я натягнув свої шорти, футболку та сандалі. Спустився до кухні. Мати вирішила поспати трохи довше, тож сніданок готував батько. Він був одягнений у домашній халат поверх піжами. Він завжди готував сніданки по суботах.

— Тату! Де мій комікс?

Він зазвичай купував мені тижневий випуск «SMASH!» у п’ятницю, дорогою додому з роботи, і я читав його суботнього ранку.

— У машині, на задньому сидінні. Хочеш тост?

— Так, дякую. Але не підгорілий.

Мій батько не довіряв тостерам. Він клав скибки хліба у гриль — і зазвичай спалював їх начорно.

Я вийшов на під’їзну дорогу. Роззирнувся. Зайшов назад у будинок, штовхнув двері на кухню, війшов. Двері на кухню мені подобалися — їх можна було штовхнути в будь-який бік, і вони відкривалися. Шістдесят років тому слуги могли вільно заходити й виходити, навіть якщо їхні руки були зайняті стравами чи порожнім посудом.

— Тату! А де машина?

— На під’їзній дорозі.

— Ні, її там немає.

— Що?!

Задзвенів телефон, і батько вийшов у передпокій, щоб відповісти. Я чув, як він із кимось говорить. Тости у грилі почали диміти. Я став на стілець і вимкнув гриль.

— Дзвонили з поліції, — повідомив мій батько. — Хтось побачив нашу машину в дальньому кінці вулиці. Стоїть там покинута. А я відповів їм, що навіть іще не встиг повідомити про крадіжку. Ну ладно. Давай підемо туди і розберемося, що там. Ой, тости!

Він витяг решітку з-під гриля. Над почорнілими з одного боку тостами зміївся димок.

— А мій комікс там? Чи його теж вкрали?

— Не знаю. Поліціянти нічого не казали про твій комікс.

Батько намастив арахісовим маслом горілий бік кожного тоста, змінив халат на пальто, все ще поверх піжами, взувся, і ми вийшли разом на вулицю. По дорозі він жував свій тост. Я тримав свій тост у руках і не їв.

Ми йшли, певно, п’ять хвилин уздовж вузької вулиці, обабіч якої були поля, коли позаду нас пригальмувала поліційна машина. Водій назвав мого батька на ім’я і привітався.

Поки батько розмовляв із поліціянтом, я ховав свій підгорілий тост за спиною. Мені дуже хотілося, щоб моя родина купувала звичайний білий хліб — нарізаний якраз для тостера, такий купували у всіх інших родинах, які я знав. Мій батько же знайшов якусь місцеву пекарню, в якій продавали товстезні скибки чорного хліба, і наполягав на тому, щоб купувати саме там. Він стверджував, ніби той хліб смакує краще — на мою думку, це була маячня.

Хліб має бути білий, нарізаний і майже ніяк не смакувати: в цьому весь його сенс.

Водій поліційної машини вийшов, відчинив пасажирські дверцята і наказав мені залізати всередину. Мій батько всівся на передньому сидінні, і ми поїхали.

Машина повільно котилася вулицею. Тоді дорога ще була вузька — так, що дві машини не розминуться — і без жодного асфальту: замість нього були лише вибоїни, баюри, багно і де-не-де гостре каміння. Шлях був побитий та посічений дощами, плином часу і тракторами місцевих фермерів.

— Дітлашня… — зітхнув поліціянт. — Вкрадуть машину, покатаються, кинуть десь на дорозі і думають, що це смішно… Місцеві, напевно.

— Добре, що так швидко її знайшли, — відповів батько.

Ми проїжджали Кминове обійстя, і нам услід дивилася дівчинка зі світлим, майже білим, волоссям і рум’яними-прерум’яними щоками. Горілий тост лежав у мене на колінах.

— Тільки одне не втямлю, нащо було аж там її лишати? — продовжував поліціянт. — Звідти ж тільки пішки виберешся, і йти треба довго.

Ми повернули на вигині вулиці та побачили наш білий «Міні» на узбіччі перед воротами, що вели на поле; його колеса глибоко загрузли в грязюці. Ми проїхали повз і запаркувалися перед самою травою. Поліціянт випустив мене зі своєї машини і заходився розповідати моєму батькові, поки ми всі троє йшли до «Міні», про злочинність на своїй дільниці і про те, що це точно була місцева дітлашня, а тоді мій батько дістав запасний ключ і відімкнув передні пасажирські дверцята. Мій батько сказав «Хтось щось залишив на задньому сидінні» і зісмикнув синій плед, яким було вкрите це щось на задньому сидінні, хоч поліціянт і намагався його попередити, щоб він цього не робив, а я в цей час дивився на заднє сидіння, тому що там мав бути мій комікс, і тому я це побачив. Я побачив це, бо те, що я побачив на задньому сидінні, вже не було ним.

Хоч моя дитяча уява була дуже багатою, і мені час від часу снилися кошмари, у шестирічному віці я вмовив батьків звозити мене у Музей мадам Тюссо, бо дуже хотів побачити Кабінет Жахів — сподіваючись, що там будуть монстри і лиходії з кінофільмів, бо так цей Кабінет Жахів рекламували мої комікси. Я хотів тремтіти від страху перед восковими фігурами Дракули, Франкенштейнового монстра чи Людини-вовка. Замість цього мене цілий день водили поміж нескінченними діорамами, сповненими нудних і похмурих чоловіків та жінок, що колись когось убили — зазвичай квартирантів чи членів своєї родини, а потім хтось убив їх: на шибениці, на електричному стільці, у газовій камері. Багато діорам змальовувало якісь неоковирні соціальні ситуації, на кшталт сімейної вечері, де вбивці спостерігали за смертю своїх жертв від отруєння. Таблички поряд пояснювали, хто вони такі, а також повідомляли, що більшість із них повбивали свої родини і продали їхні тіла в анатомічний театр. Саме тоді слово анатомічний набуло для мене особливо моторошного звучання.

Я навіть не знав на той час, що таке та анатомія. Я тільки знав, що заради анатомії батьки вбивали своїх дітей.

Я не втік, волаючи, з того Кабінету Жахів, яким мене водили, лише з тієї причини, що ці воскові статуї виявилися геть непереконливими. Вони ніяк не могли виглядати мертвими, бо вони ніколи не виглядали живими.

Те, що лежало на задньому сидінні, вкрите синім пледом (я знав цей плед. Це був той плед, що лежав у моїй старій спальні, на поличці, щоб укриватися ним, коли холодно), також мало геть непереконливий вигляд. Воно було трохи схоже на шукача опалів, але мало на собі чорний костюм, білу сорочку із жабо та чорного метелика. Волосся зализане назад і неприродно блищить. Очі втупилися. Губи сині, але шкіра дуже, дуже червона. Це була пародія на здорову людину. Без товстого ланцюга з білого золота довкола шиї.

Під цим я бачив примірник «SMASH!», увесь зіжмаканий, і Бетмен на його обкладинці був зовсім такий, як у телевізорі. Я вже не можу згадати, що хто казав — пам’ятаю тільки, що мене змусили відійти геть від «Міні». Я перейшов на інший бік вулиці, і я стояв там сам, поки поліціянт розмовляв із моїм батьком і робив якісь нотатки.

Я розглядав «Міні». Зелений садовий шланг тягнувся від вихлопної труби до вікна водійських дверцят. Вихлопна труба вся була вкрита товстим шаром брунатної грязюки, завдяки чому шланг міцно тримався.

На мене ніхто не дивився. Я відкусив шматок свого тоста. Він був холодний і підгорілий.

Удома всі підгорілі шматки з’їдав батько, примовляючи «Смакота!», або «Люблю такі вуглинки», або «Якраз такий, як треба». Вже потім, коли я був набагато старшим, тато зізнався мені, що підгорілі тости йому ніколи не подобалися, — він їх їв лише щоб не довелось викидати.

На одну коротку мить мені здалося несправжнім усе моє дитинство — як ніби один зі стовпів безумовної віри, на яких тримався мій світ, розсипався сухим піском.

Поліціянт щось казав у рацію, стоячи біля дверцят своєї машини. Тоді він перейшов на інший бік вулиці і звернувся до мене:

— Така прикрість, синку… Скоро сюди приїдуть іще машини. Треба, щоб ти десь почекав і не заважав їм. Давай ти знову посидиш у моїй машині?

Я похитав головою. Я не хотів знову там сидіти. Хтось, якась дівчинка, втрутилася:

— Він може піти зі мною, посидить у нас удома. Це не проблема.

Вона набагато старша за мене — їй щонайменше одинадцять. Волосся закоротке, як для дівчинки, кирпатий ніс. Ластовиння на обличчі. Червона спідниця — дівчата не носили джинсів тоді, принаймні не в цих місцях. М’яка сассекська вимова і пронизливий погляд синьо-сірих очей.

Дівчинка пішла з поліціянтом до мого батька, отримала дозвіл мене забрати, і потім я вже йшов вулицею поряд із нею.

— У нашій машині труп, — сказав я.

— Тому він і зробив це тут, — відповіла дівчинка. — Кінець вулиці. Тут о третій ночі його ніхто не побачить, не зупинить. І грязюка тут якраз така, що нею можна все заліпити.

— Думаєш, він самовбився?

— Ага. Хочеш молока? Бабуся зараз доїть Бессі.

— Що, серйозно, справжнє молоко зі справжньої корови?! — вигукнув я і одразу відчув себе ніяково, але вона енергійно закивала.

Я подумав про це. Все молоко, яке я пив раніше, було з пляшки. Тоді я сказав:

— Гадаю, що хочу.

Ми зупинилися коло невеликого хліва, в якому жінка — стара, набагато старша за моїх батьків, із довгим сивим, ніби павутина, волоссям і тонким обличчям — стояла поряд із коровою. Від дійок на вим’ї корови тяглися довгі чорні трубки.

— Раніше ми доїли руками, — пояснила мені жінка. — Але так легше.

Вона показала мені, як молоко йшло чорними трубками до апарата, від апарата до холодильної установки, а тоді у великі металеві бідони. Бідони потім залишали на дерев’яній платформі поза хлівом, і вантажівка щодня їх звідти забирала.

Жінка дала мені чашку парного молока з-під корови Бессі — найсвіжішого, яке ще не дійшло до холодильної установки. Жоден напій раніше не смакував мені так, як смакувало це молоко — тепле і густе, ніби саме щастя розливається в роті. Я пам’ятав смак цього молока навіть тоді, коли позабував усе інше.

— По вулиці ще більше їх їде, — раптом сказала стара жінка. — Усякі, з блималками і без. Переливатимуть із пустого в порожнє. Знаєш, відведи хлопчака на кухню. Він зголоднів, і йому ще треба рости, тому однією кружкою молока тут не обійдешся.

Тоді дівчинка запитала мене:

— Ти вже їв?

— Тільки шматок тоста. Підгорілого.

— Мене звати Летті. Летті Гемсток. А це ферма Гемстоків. Ходи за мною.

Вона повела мене крізь передні двері у величезну кухню і всадовила за гігантський дерев’яний стіл — настільки потертий і заплямований, що здавалося, ніби зі старого дерева проглядають людські обличчя і вивчають мене.

— Ми рано снідаємо, — продовжила вона. — Починаємо доїти з першою зорею. Але є вівсянка в каструлі, і в кашу можна додати джем.

Вона подала мені порцелянову миску, в яку насипала теплої вівсянки з плити, а потім поклала туди кусень домашнього повидла, ожинового, мого улюбленого, і полила згори вершками. Перш ніж їсти, я розмішав це все ложкою — так, що каша перетворилася на однорідну фіолетову масу — і їжа ніколи не смакувала мені так добре. Вівсянка була просто ідеальною.

Увійшла кремезна жінка. Коротко підстрижене каштаново-руде волосся з сивими пасмами. Рум’яні круглі щоки, темно-зелена спідниця і гумові чоботи на ногах. Вона заговорила:

— Це, певно, той хлопчик з іншого кінця вулиці. Такий гармидер здійнявся через ту машину. Скоро тут будуть п’ятеро, треба їм налити чаю.

Летті набрала води з крана у величезний мідний чайник. Запалила сірник, піднесла до пальника, потім поставила чайник на вогонь. Тоді взяла з шафи п’ять надщерблених кружок, про щось задумалась і запитально поглянула на жінку.

— Ти права, — відповіла та. — Шість. Лікар теж буде.

Жінка підтисла губи, похитала головою і несхвально гмикнула.

— А вони навіть не знайшли записку! Він так старався її писати, потім згорнув і поклав у нагрудну кишеню, а вони туди навіть не здогадалися подивитись.

— І що там написано? — запитала Летті.

— Сама почитай, — певно, ця жінка була Леттиною мамою. Вона була схожа на чиюсь маму. — Там написано, що він взяв усі гроші, які друзі попросили його вивезти контрабандою з Південної Африки і покласти в англійський банк, а також усі гроші, які заробив за життя, видобуваючи опали, і пішов у казино в Брайтоні, щоб пограти, але грати він хотів тільки своїми грошима. А тоді він хотів лише трошечки позичити у друзів, поки не поверне все те, що програв. А тоді у нього нічого не було, і залишилася тільки темрява.

— Але ж написано там не так, — сказала Летті, примружуючись. — Там написано,

УСІ МОЇ ЛЮБІ ДРУЗІ,
МЕНІ ТАК ПРИКРО ЩО ВСЕ СТАЛОСЯ
САМЕ ТАК І СПОДІВАЮСЯ ВИ ЗМОЖЕТЕ
МЕНЕ ПРОСТИТИ АДЖЕ Я САМ СЕБЕ
ПРОСТИТИ НЕ МОЖУ.

— Одне й те саме, — відрізала жінка і повернулася до мене: — Я мама Летті. Мою матінку ти вже зустрів, вони доять корову. Я пані Гемсток, але моя матінка були пані Гемсток до мене, тож її називають Стара Пані Гемсток.

Це ферма Гемстоків. Найстаріша ферма навкруги. Навіть записана у Книзі Страшного суду.

Мені стало цікаво, чому всі вони Гемстоки, якщо вони жінки, але я не запитав; так само я не наважувався запитати, звідки у них така впевненість про записку чи передсмертні думки шукача опалів. А вони говорили про це все з надзвичайною впевненістю.

Ілюстрація: lucidflux.deviantart.com

— Я підштовхнула його до нагрудної кишені, тепер він туди подивиться. І думатиме, що це його власна ідея, — сказала Летті.

— Молодчинка! — похвалила її пані Гемсток. — Якраз коли чайник закипить, вони прийдуть сюди запитати, чи я бачила щось підозріле, а потім попросять чаю. Зводиш хлопчака до ставка?

— Це не ставок! Це мій океан, — Летті повернулася до мене: — Ходімо!

І вивела мене з дому тим же шляхом, яким привела. Небо все ще було сірим. Ми обійшли будинок коров’ячою стежкою.

— А це справжній океан? — нарешті подав я голос.

— О, аякже!

Він з’явився перед нами раптово: дерев’яний сарай, стара лавка, а між ними — качиний ставок, темне плесо, поцятковане лататтям і ряскою. Дохла рибина, що плавала на поверхні з нашого боку, блищала, наче срібна монетка.

— От халепа, — сказала Летті.

— Ти ж казала, що це справжній океан! А це просто ставок.

— Це справжній океан. Ми припливли через нього зі старого краю, коли я була ще немовлям.

Летті зайшла у сарай і вийшла звідти з довгою бамбуковою палицею, на кінці якої був сачок — таким ловлять креветок. Вона нахилилася й обережно підчепила дохлу рибину сіткою. А тоді витягла.

— Але ж ферму Гемстоків згадано у Книзі Страшного суду! Так сказала твоя мама. А це було за Вільгельма Завойовника.

— Так, — відповіла Летті Гемсток.

Дівчинка витягла дохлу рибину з сачка і почала її розглядати. Вона була ще м’якою, не закляклою, і трохи тріпотіла в руках Летті. Я ніколи не бачив стільки кольорів одночасно: так, рибина була срібна, але з-під срібноти проглядали блакитний, зелений і фіолетовий, а луска була позначена на кінчиках чорним.

— Що це за риба така дивна? — запитав я.

— Це все дуже дивно. Ну, тобто риба в океані взагалі ніколи не вмирає.

Складаним ножем із роговим руків’ям — я не встиг зрозуміти, звідки вона його видобула — вона розрізала рибі живіт аж до хвоста.

— Ось що її вбило!

Летті витягла щось із рибини. А тоді поклала цю річ, всю ще в риб’ячих нутрощах, мені в руку. Я нахилився, сполоснув її у воді, прочистив її пальцями. А тоді став роздивлятися. У відповідь мене став роздивлятися портрет королеви Вікторії.

— Монетка? Риба з’їла шестипенсову монетку?

— От халепа, правда? — сказала Летті Гемсток.

Сонце вже трохи виглянуло з-поза хмар: воно освітило ластовиння, розсипане по щоках та носі дівчинки, і пасма її мідно-рудого волосся. Летті продовжила: — Твій батько хвилюється, де ти є. Час повертатися.

Я хотів віддати їй монетку, але вона похитала головою:

— Забери собі. Купиш собі шоколадну цукерку чи лимонний льодяник.

— Не знаю. Монетка якась надто маленька. І я навіть не знаю, чи в магазинах зараз приймають такі шестипенсовики.

— Тоді поклади її у свинку-скарбничку. Вона принесе тобі удачу, — Летті промовила це задумливо, ніби сумніваючись, яку саме удачу мені принесе ця монетка.

Поліціянти, мій батько і ще якісь люди у брунатних костюмах та краватках зібралися на кухні фермерського будинку. Один із цих людей представився мені як поліціянт, але він не носив уніформу, і я дуже розчарувався: якби я був поліціянтом, я носив би уніформу всюди, де тільки можна. Іншого з чоловіків у костюмі та краватці я впізнав: це був наш сімейний лікар, доктор Смітсон. Вони якраз допивали чай.

Батько подякував пані Гемсток та Летті за те, що потурбувалися про мене, на що ті відповіли, що я дуже гарний хлопчина і від мене ніякого клопоту не було, і вони раді будуть мене бачити у них знову. Той поліціянт, що відвозив нас до «Міні», тепер підвіз нас додому і висадив на під’їзді.

— Напевно, краще буде не розповідати нічого твоїй сестрі, — сказав мені батько.

Я не збирався розповідати про це нікому взагалі. Я знайшов дивовижне місце, познайомився з новою подругою, втратив комікс і міцно стискав у руці старовинну монетку-шестипенсовик.

Я запитав:

— А чим відрізняються море і океан?

— Розмірами, — відповів батько. — Океан значно більший, ніж море. А що?

— Просто запитую. А може бути океан, але просто маленький, як ставок? — Ні. Ставки мають розмір ставка, а озера мають розмір озер. Моря це моря, а океани — це океани.

Атлантичний, Тихий, Індійський, Північний. Здається, більше ніяких океанів, крім цих, немає.

Ілюстрація: Emiliano Ponzi

Мій батько піднявся у свою спальню, щоб поговорити з мамою, а потім по телефону. Я вкинув монетку у свинку-скарбничку. Це була порцелянова скарбничка — з такої нічого не можна було витягти. Одного дня, коли монетки вже не вміщатимуться в неї, мені дозволять її розбити. Але до того дня було ще далеко.

 

Головне зображення: Neil Gaiman’s The Ocean at the End of the Lane, National Theatre

Kufer
Вгору