Недільні читання. Одна з історій хитромудрого ідальго Дона Кіхота з Ламанчі

Історія бідного дворянина Алонсо Кіхано, який прочитав забагато лицарських романів, після чого повірив у те, що він — теж благородний мандрівний лицар, вийшла друком понад 400 років тому. Завдяки іспанському письменнику Міґелю де Сервантесу ми знаємо, що допомагати бідним і знедоленим може навіть той лицар, хто вважає вітряки за зачаклованих велетнів.

В одній з частин роману Дон Кіхот дає настанови своєму зброєносцю, неосвіченому селянину Санчо Пансі, який готується стати губернатором цілого острова. 

Сьогодні у недільних читаннях «Куфера» — саме цей уривок з великого іспанського роману у перекладі Миколи Лукаша.

РОЗДІЛ XLII

Про поради, які давав Санчові Дон Кіхот, коли той збирався обняти уряд на острові, та про інші розважливі речі

Дук із дукинею вельми були втішені щасливим і веселим закінченням пригоди з Гореславою, то вирішили провадити гру й далі, тим більше що дехто брав її за щиру правду; вони дали накази і вказівки слугам та підданим своїм, як мають ставитись до Санча, майбутнього губернатора над островом. На другий день після піднебесного літання сам дук сказав Санчові, нехай готується і лаштується обняти той уряд, бо острів’яни, мовляв, ждуть уже й виглядають свого губернатора, як дощу в маю. Санчо вклонився низенько і сказав:

— Як я оце побував під самим небом та подивився з висоти височезної на землю, яка вона маленька, то вже мені не так кортить, як перше, отеє губернаторство; яка ж то велич, скажіть, панувати над зерном гірчичним, яка сила і слава правити десятком людців-горішків (більше, здавалось, на всій землі і не було)? От якби ваше добродійство ласкаві були вділити мені шматочок неба, хоть із півмилі, то я б його взяв швидше за будлі-якого острова, хай і найбільшого в світі.

— Бачите, друже Санчо, — відповів дук, — уділити комусь шматочка неба, хоч би й на півнігтя, я аж ніяк не можу: та ласка й нагорода в руці єдиного Бога; що можу, те вам і даю — острів у повній формі, круглий і гарний, багатий і родючий напродиво; як добре візьметесь до діла, то земними благами зможете й небесних доскочити.

— Ну нехай, — погодився Санчо, — чи острів, то й острів; а я вже силкуватимусь так губернаторювати, щоб на зло всім шахраям до неба втрапить. І то не з жадоби великої, щоб із злиднів вилізти чи в пани високі вийти, а просто хочеться спробувати, який то смак в урядуванні.

— Там такий смак, Санчо, — сказав дук, — що, раз покуштувавши, довго облизуватись будете. Дуже то солодка штучка: ти наказуєш, а всі тебе слухають. От побачите, як стане ваш пан імператором (а воно з усіх прикмет до того йдеться), то зубами за ту владу триматиметься, а в душі жалітиме й шкодітиме за тим часом, що змарнував, не бувши володарем.

— Я так гадаю, пане, — сказав Санчо, — що отарою овець командувать і то приємно.

— Ви наче мені з уст те слово вийняли, — одказав дук. — Знаєте, що до чого; сподіваюсь, таким губернатором будете, як ваш розум показує. Отже, домовились: завтра у таку саму пору маєте приступити до урядування на острові, а сьогодні ввечері вас уберуть у відповідний одяг і налаштують усе потрібне для вашого від’їзду.

— Хай одягають, як хочуть, — сказав Санчо, — а я у всякому перевдязі буду собі Санчо Панса.

— Правда ваша, — погодився дук, — але ж убрання повинне відповідати посаді й достойності, яку носиш: не випадає юристі вояком одягатись, а воякові духовною особою. А вас, Санчо, одягнемо почасти як людину вченого звання, почасти як воєначальника, бо, щоб островом правити, треба й грамоти знати, і зброєю володіти.

— Та грамоти я не дуже, — признався Санчо, — азбуки не втну: ну а щоб гаразд управляти, досить із мене того хреста, що над граматкою. А зброю яку дадуть, тею і орудуватиму до впаду, а там дійся Божа воля.

— Маючи такі вірні поняття, — сказав дук, — Санчо ні в якій справі помилки не зробить.

Тим часом надійшов Дон Кіхот; почувши, про що мова, дізнавшися, що Санчо має незабаром обійняти свій уряд, узяв з дукового дозволу джуру за руку й повів до себе в кімнату, щоб напутйти його на добре урядування. Як увійшли в кімнату, замкнув за собою двері, посадив Санча майже силоміць поруч себе і промовив поважним голосом:

— Богові хвала і дяка, друже Санчо, що перше й раніше, ніж я здобувся доброї долі, знайшла й спіткала вона тебе. Я, що мав нагородити тебе за вірну службу в разі моєї удачі, стою ще тільки на початку шляху, а ти, всупереч логіці подій, передчасно добився здійснення своїх бажань. Одні пильнують, гарують, благають, просять, тиснуть, підкупляють, та так і не дістають, чого прагнуть, а другий, дивись, нагодився і не терши, не м’явши, не болівши і не говівши, одержує ту посаду чи той уряд, до яких інші марно поривались; до сього якраз і приходиться приповідка: щастя, як трясця, на кого схоче, на того й нападе. Ти проти мене, куди не кинь, простак, а отже, без раннього вставання і пізнього лягання, тільки лизнувши того мандрованого рицарства, став ні сіло, ні впало губернатором острова, наче так і треба. Се я тобі, о Санчо, для того кажу, щоб ти не приписував тої ласки твоїм заслугам, а радше склав дяку насамперед небові, що добру долю посилає, а потім повазі, що дістається належністю до мандрованого рицарства. Прихилившись із вірою серцем до мови моєї, слухай пильно, сину мій, свого Катона, що хоче порадити тебе, стати тобі за лоцмана й провідника, вивести з бурхливого моря, на яке оце пускаєшся, до певної пристані, бо, щоб ти знав, великі уряди й посади — то глибокі безодні та чорториї.

Перше діло, сину мій, бійся Бога, у Божім-бо страху почин мудрості, а як будеш мудрий, то ні в якій речі не змилиш.

Друге — пильнуй завше, хто ти єсть такий, пізнай себе самого, а то найтрудніше з усіх пізнавань. Знавши себе, не будеш надиматись, як тая жаба, що з волом зрівнятись хотіла; а як будеш, то вийде наяв твоя глупота, як із-під павичевого хвоста бридкі ноги: всім розумно стане, що ти на селі свині пас.

— Як малим був, то справді свині, — одказав Санчо, — а як підпарубчам став, то вже гуси. Тільки то не вадить, бо не всі ж правителі королівського роду.

— То правда, — погодився Дон Кіхот. — Отож хто не з високого роду походить, нехай справляє уряд свій з повагою, але рівночасно й з лагодою та добротою; як діятиме обачно, то може уникнути зломовних перешептів, що не минають жодного стану.

Гордися, Санчо, простим своїм родом, і не соромся признатися, що з ратаїв походиш; як побачать люди, що ти того не встилаєшся, то нікому й на думку не спаде дешпет тобі вчинити: будь краще смиренним праведником, аніж пихатим грішником. Немає числа тим, що, в низькому стані народившись, сягнули найвищих гідностей світських чи церковних; я міг би на потвердження навести тобі безліч прикладів, що всіх і не переслухаєш.

Гляди, Санчо: як візьмеш собі за правило чесноту і будеш у всьому доброчесним, не завидуй панам і князям великим, що чинять так само; бо кров — то спадок, а чеснота — набуток, тим-то чеснота сама собою цінніша за кров.

А коли воно так, то дивись: якщо хто з твоїх родичів прийде часом до тебе на острів, не жени їх і зневаги не чини, а прийми їх приязно, привітай гостинно: тим і небові догодиш, що жодному створінню кривди не бажає, і людський свій обов’язок сповниш, як природа велить.

Якщо візьмеш до себе жінку (бо недобре правителям довго без сім’ї пробувати), навчай її, виховуй, отесуй, бо все, що розумний правитель придбає, може зіпсувати й понівечити дурна жінка-мугирка.

Як часом завдовієш (усяке трапляється) і захочеш одружитися вдруге, як подобає, не бери такої, щоб була тобі за гачок та вудку, щоб любила куку в руку; істинно глаголю тобі, за всі базаринки, що прийме судіїха, дасть одвіт муж на останньому суді, четверицею заплатить після смерті по тих статтях, про які за життя не дбав.

Ніколи не суди на хибив-трафив, як то часто роблять великорозумні невігласи.

Прихиляй своє серце, завжди правосудним бувши, більше до сліз убогих, аніж до слів багатих.

Умій розкрити правду почерез подарунки та обіцянки багатих, як теж почерез плачі та нарікання убогих.

Як хочеш судити по справедливості, не обтяжуй винуватого найтяжчою по закону карою; ліпша-бо слава у судді милостивого, як у суворого.

Як і схитнеться в тебе часом жезло правосуддя, краще нехай потягне його не вага приносів, а милосердя.

Як доведеться тобі розглядати справу ворога твого, пусти в непам’ять кривду, що він учинив тобі, май на оці саму лише правду.

Не засліплюйся, інших судячи, своїм самолюбством, бо як покривдиш у ділі, то вже здебільшого не виправиш, а приплатишся доброю славою своєю або й власним добром.

Як прийде жінка вродлива просити в тебе правосуддя, одверни очі твої од сліз її, а уші од зітхань її, а зваж тверезим серцем суть справи, щоб не втопився розум твій у сльозах її, а чеснота твоя у її зітханнях.

Як покараєш кого ділом, не угрушай того ще й словом: годі буде з нещасного тої муки і без дошкульних речей.

Як попаде під твій присуд винуватець, дивись на нього як на нещасну людину, підвладну всім слаботам зіпсутої натури нашої і намагайся, не кривдячи противної сторони, бути до нього спочутливим і милостивим, бо хоть усі Божі прикмети й рівні між собою, та в наших очах мило-сердіє Його сіяє понад правосудність.

Як чинитимеш, Санчо, згідно з сими приписами та правилами, дов-голітен будеш на землі, слава твоя буде вічна, нагорода пребагата, щастя неізреченне; пожениш сини свої, подружиш дочки із ким захочеш, діти твої і внуки високі титули матимуть, а сам житимеш у покої, у людській повазі; як же уб’єшся в літа ветхії та древні, тоді тільки прийде смерть, і любі та ніжні рученьки правнуків твоїх закриють тобі очі… хай, що я тобі досі говорив, то все було про оздобу душі; тепер же послухай, що потрібно для оздоби тіла.

Фрагмент ілюстрацій Сальвадора Далі

РОЗДІЛ XLIII

Про дальші Дон Кіхотові настанови Санчу Пансі

Хто, почувши наведені вище міркування Дон Кіхота, не мав би його за чоловіка цілком розумного і абсолютно благомислячого? Як ми вже не раз бачили протягом сієї великої історії, блудив він словами тоді тільки, як до мандрованого рицарства доходило, а в усіх інших речах показував ясний і нескаламучений розсудок, тим-то вчинки його що-крок різнили з розумом, а розум із вчинками; в останньому ж ділі, тобто в дальших науках Санчові, він проявив великий дотеп і до найвищої довів міри і мудрість свою, і божевільність. Санчо слухав його пильно-препильно і намагався вбити собі в тямку ті поради, щоб, ними скориставшись, слушного часу і добрим ладом виродити з себе губернатора. Дон Кіхот глаголав, отже, далі:

— Тепер про те, як слід поводити собою і домом своїм: найперше, Санчо, держи себе в чистоті, обстригай нігті, не відрощуй їх, як то роблять деякі невігласи, гадаючи, що нігті рукам краси додають, а ті необрізані виростки-додатки вже й не нігті, а радше кігті боривітра-ящіркоїда; свинський то і гидомирний дуже звичай.

Не ходи, Санчо, розперезаний чи розхристаний, бо нехлюйність одягу свідчить про незібраність думки, якщо тільки теє недбальство не прикриває хитрощів, як то було, кажуть, у Юлія Цезаря.

Розваж у думці, скільки матимеш доходу з своєї посади, і якщо його стане й на одяг для служби, дай їм лівреї радше пристойні й вигідні, аніж розкішні та витворні, і діли їх між слугами і вбогими: тобто як можеш одягти шестеро пажів, то одягни трьох, а до них трьох убогих; тоді матимеш слуги і на землі, і в небі. Тільки ж пиха бундючна не доросте ніколи до сього нового способу роздачі ліврей.

Не їж ні часнику, ані цибулі, щоб по тому духу не пізнали люди твого мужицтва.

Ходи поволі, говори повагом, тільки не так, ніби кожним словом своїм любуєшся, бо всяка афектація то річ недобра.

В обід їж мало, на вечерю ще менше, бо здоров’я всьому тілові кується у кузні шлунку.

Пий помірно, пам’ятай, що зайва чарка ані секрету не вбереже, ані в слові не встоїться.

Як їси, то не вминай за обидві щоки і при людях, гляди, не еруктуй.

— Оцього вже не втну, що воно таке — урихтувати, — сказав Санчо. Дон Кіхот пояснив:

— Еруктувати, Санчо, то те саме, що й відригувати, тільки слово ж це в нашій мові, хоть і значуще, та вельми бридке, тож люди, котрі делікатніші, вдались до латини і кажуть не відригувати, а еруктувати, не відрижка, а еруктація; а як хто тих виразів не розуміє, менше з тим — з часом язик наламається, а слово прийметься і зрозумілим стане; отак же то і збагачується мова, над якою силу мають громада людська та звичай.

— Оцю вашу пораду, пане, — сказав Санчо, — мушу справді добре затямити, щоб не одригувать, бо зі мною таке частенько бува, як надха нападе.

— Не одригувати, а еректувати, — поправив Дон Кіхот.

— Та нехай уже й урихтувати, — погодився Санчо, — так тепер і казатиму, може ж, таки не забуду.

— А ще, Санчо, не мішай до розмови своєї приказок отих незліченних; воно-то приказка є коротка сентенція, але ти їх тулиш часом, як горбатого до стіни, і виходить уже нісенітниця.

— То вже мені, мать, так Бог дав, — сказав Санчо. — Знаю я тих приказок до гибелі, ні в яку книгу не влізе; як починаю говорити, так вони і в губи не потовпляться, котрій перше вискочити — от і вигорта язик, котру попаде, хоч вона, може, й не до прикладу. Та вже ж стерегтимусь навперед, такі тільки казатиму, що до поваги моєї личать, сказано, дім як повна чаша — є і м’ясо, й каша; чий тас, а чия здача; добра тому схорона, хто б’є у дзвона; щоб давати і тримати, розум треба мати…

— Отак, Санчо, отак! — сказав Дон Кіхот. — Громадь, горни, нижи приказки, ніхто тебе не впинить! Убий мене, мамо, я зроблю так само! Тільки я остеріг, щоб ти рідше до приказок вдавався, як ти мені знов цілу вервечку випустив і то таких, що ні в Тин, ні в ворота. Коли приказка до діла, Санчо, я ж не кажу, що це погано, а як сипати ними на галай-балай, то мова стає незугарною, гірше того, вульгарною.

Як сядеш на коня, не розлягайся в кульбаці, гляди, щоб ноги тобі не стирчали, од живота коневого задалеко відходячи; не сиди ж і так недбало, як ото на свому Сірому – інший, знаєш, верхи їде як рицар, а інший як гицель.

Не дуже захоплюйся спанням, бо хто сонце засипає, той дневі не рад буває; зваж, Санчо, й на те, що невсипущість — то мати всякому добру, лінощі, навпаки, ще ніколи нікого до пуття не доводили.

Напослідок хочу дати тобі ще одну раду; хоть вона стосується не до оздоби тіла, візьми її собі добре в тямку, бо, гадаю, буде вона не менш корисна, як попередні: ніколи не вдавайся в родословні суперечки, не порівнюй родів людських, бо при порівнянні котрийсь із них конче вийде кращим; той, кого ти принизиш, зненавидить тебе, а кого піднесеш, нічим добрим тобі не віддячить.

Одяг у тебе хай буде — суцільні ногавиці, довга камізелька, плащ трохи довший; плюндрів не носи ні в якому разі, ані лицарям, ані губернаторам вони не личать.

Оце і всі мої тим часом тобі, Санчо, поради; коли пізніше, залежно від обставин, знадобляться інші які постанови, я їх тобі вділю — адже ти сповіщатимеш мені, як ітимуть твої справи.

— Пане, — одказав Санчо, — я розумію, що всі оці поради, які ваша милость дала мені, добрі, святі і пожиточні; тільки ж до чого вони, коли я їх поперезабуваю? Правда, ото про нігті, та ще щоб удруге женитись, коли трапиться, то я добре взяв собі у помку, а всі оті інші мудрації, витребеньки та видуменьки, то я за їх так пам’ятаю, як за торішні хмари, тож дайте мені їх краще на письмі: сам я читати не втну, а дам їх отцю-сповідальнику, то він їх мені вдовбе в голову і втокмачить, як треба буде.

— Ох, гріхи мої тяжкі! — вигукнув Дон Кіхот. — Горе з тими губернаторами, що грамоти не вміють! Мусиш-бо, Санчо, знати, що коли чоловік не вміє читати чи шульгою вдався, то одно з двох: або він походить із низького й підлого роду, або сам такий нікчемний та недолугий, що не береться його ані наука, ані звичай добрий… Це в тебе велика вада; якби ж ти хоть підписатись навчився!

— Та підписуватись то я вмію, — одказав Санчо. — Як я в свому селі титарював, то навчився був літери малювати, як ото на бирках буває, і казали люди, що то моє ім’я. В разі чого вдам, що мені праву руку одняло, то хтось інший за мене розпишеться: на все є рада, тільки на смерть нема; а як мій верх і заткало, то як захочу, так і зроблю; добре тому судитися, в кого батько алькальд, а я сам собі бери вище — цілісінький губернатор, ану ж сікніться до мене з своїми кпинами та ганами, то поживитесь, як пес макогоном; кого Бог полюбить, то й у запічку знайде; багатого дурість у людей за мудрість, а як я буду губернатором багатим і щедрим (аякже!), то ніхто мене не осудить. Аби мед, а мухи налізуть; скільки маєш, стільки стоїш, — каже, було, моя бабуся; з дужим не борись, а з багатим не судись.

— А бодай тобі, Санчо, все зле та лихе! — не витримав Дон Кіхот. — Стосот дияволів на тебе разом із твоїми приповідками! Нижеш їх і нижеш уже цілу годину, без ножа й тарілки мене ріжеш… Добалакаєшся ти з ними, ось побачиш, до самої шибениці: скинуть твої піддані через них тебе з губернаторства, збунтують і зворохобляться… Скажи мені, невігласе, де ти їх береш, як ти їх, безголовий, до слова прив’язуєш? Я поки хоть одну згадаю, щоб до діла була, то тяжко намучуся і добре впрію, мовби довго землю кидав.

— Бігме, пане мій і господарю, — одказав Санчо, — бідкається ваша милость бозна-якими дурницями. А що ж би я мав у біса з добром своїм робити, бо тільки ж у мене й добра, що приказка стара, тільки й майна, що примовка смачна! От і зараз крутиться в мене на умі їх четвірко, що скажу, як до кошика грушки зложу, і таки не змилю, а як в око вліплю; тільки, мать, не говоритиму, бо хто мовчить, той двох пересанчить.

— Ну, ти, Санчо, не з таких, — сказав Дон Кіхот, — не знаєш, що таке мовчок, не вилазиш із балачок. Та цікавий я знати, які ж то чотири приказки тобі на ум спали, що сюди пасують, бо я от думав-думав і до жодної не додумався.

— А що ж тут кращого придумаєш, — сказав Санчо, — як не одне: «Не клади пальці між зуби-жувальці» та отаке: «Геть із хати, не руш меї жінки, — що одкажеш на такі дотинки?», та ще оце: «Чи каменем о глек, чи глеком о камінь — усе глекові амінь». Що, скажете, не підходить? Хто насупір губернаторові чи якому начальству піде, буде тому, як пальцеві між зубами, байдуже, чи передніми, чи черенними; на губернаторів наказ не огризнешся так само, як на оте: «Геть із хати»; ну, а про глек та камінь, то й сліпому видно, що воно й до чого. Отож, хто бачить запороху в чужому оці, нехай згада про бервено в своєму, щоб не казали про нього люди: насміялась верша болоту. А вже й вашій милості відомо, що розумніший у своїй хаті дурень, як мудрий у чужій.

— Оце вже, Санчо, брехня, — заперечив Дон Кіхот, — бо дурень не знає нічого ні в своїй хаті, ні в чужій, а на дурній підвалині розумний будинок не виросте. Та годі вже про цеє, Санчо: як ти врядуватимеш погано, то на тобі вина буде, а на мені ганьба; єдиною втіхою буде мені те, що я сповнив свій обов’язок і дав тобі якнайкращі, якнаймудріші поради, доконавши тим свою повинність і справдивши свою обітницю. Нехай же тебе, Санчо, Бог провадить, хай направить тебе в твоїм правлінні, а мене хай не доведе бачити, як ти острова свого догори дригом перевернеш, бо я міг би тому запобігти, якби одкрив дукові, хто ти такий єсть, якби сказав йому, що цей малий черевань, цей плохий чоловічина — то тільки торба, напхана приказками, міх, начинений усякою поганню.

— Пане, — одказав Санчо, — якщо вашій милості справді здається, що я не гожуся на губернаторя, то я хоть і зараз од його одстану, бо душі своєї остілечки, як чорного за нігтем, більше ціную над усе моє тіло і лишуся радніше просто собі Санчом на хлібові й цибулі, ніж губернатором на рябчиках та каплунах; а ще ми всі, коли спимо, то однакові – що великі, що малі, що багаті, що бідні. Отож нехай ваша милость ізважить, що ніхто, як ви мене на губернаторя лагодите, а я про теє урядування та про ті острови не більше знаю, як сич із совою, і як ви гадаєте, що за моє губернаторство мене чортяки вхоплять, то волію піти до раю Санчом, а не губернатором до пекла.

— Їй-Богу, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — за самі оці твої слова ти вже заслуговуєш бути правителем хоть і над тисяччю островів: маєш добру душу, без якої всі знання нічого не варті. Отож здайся на Бога і не збивайся з доброго путі, тобто тримайся твердо повзятої постанови — будь справедливим у всіх справах, які тобі притрапляться, бо небо сприяє благим намірам… Та ходімо краще до столу, панство нас певно уже чекає.

Kufer
Вгору