«Хто пише, той знає, яке це щастя – писати. Більшим за щастя писати є тільки щастя не писати. Читати, дивитися, слухати – і не мусити з жодного приводу висловлювати своєї неоціненної думки, не втрачати жодної чудової нагоди промовчати», – написав одного разу Олександр Бойченко. Після чого уклав цілу книжку з новелістичних есеїв та есеїстични новел. Збірку «Країна за Збручем» видало «Видавництво 21».
А «Куфер» публікує один з цих текстів.
Мовні права і обов’язки
Хто читає перекладну літературу, той здогадується, що перекладати її можна по-різному. Я, наприклад, роблю це так.Беру, скажімо, книжку Марека Гласка «Красиві двадцятилітні» і перекладаю. Бо так розумію свій мовний обов’язок: перекладати улюблених авторів. Перекладаю сторінку, перекладаю другу, аж раптом натрапляю на згадку про Стефана Вєхецького, відомого польським читачам як просто Вєх. А я такий, що люблю знати, кого і з якої причини згадує автор книжки, яку я перекладаю.
На щастя, Гласка я перекладаю, сидячи на стипендії в Польщі, тому встаю з-за столу, виходжу до найближчої книгарні й купую п’ять томів Вєха. І два тижні їх читаю. Читаю – і два тижні регочу. Навіть до бару «Бункер» не зазираю – так мені з тим Вєхом весело. А дочитавши, починаю плакати. Сідаю в барі «Бункер» і цілий тиждень безвилазно плачу, затямивши, що перекласти Вєха українською ніколи не зможу.
Відтак, наголосившись як слід, повертаюся до письмового столу і знову перекладаю Гласка. Перекладаю сторінку, перекладаю другу, аж раптом натрапляю на згадку про Єжи Стемповського. Ну, Стемповського я, звісно, читав і раніше: як-не-як, чи не найкращий в історії польський есеїст, а до того ще й син двічі українського міністра часів Петлюри. Але про всяк випадок вирішую перечитати. До книгарні вже не йду: нема з чим після тижня ридань. Тому відкриваю інтернет-сторінку паризької «Культури» – і перечитую. А перечитуючи, дедалі чіткіше усвідомлюю, чому я ніколи не зможу повноцінно перекласти Вєха.
До початку Першої світової війни Варшава впродовж століття входила до складу Російської імперії.Стемповський згадує, як батько, відводячи його до підготовчого класу, сказав: «Передовсім ніколи не забувай, що школа є знаряддям твого ворога… Від сьогодні ти протистоятимеш йому сам… Не дай ані залякати себе погрозами, ані спокусити похвалами й відзнаками». Батько не перебільшував небезпеки: «Офіційною мовою Варшави була російська. Суди, установи і школи не знали іншої мови. Навіть за межами школи учням не дозволялося розмовляти польською. Інспектор, несподівано вигулькнувши, кричав: “Вы опять жаргоните по-польски”, – і записував прізвища». Здавалося б, така тривала, жорстка і підступна русифікація призведе до того, що варшав’яни і мріяти про польську мову забудуть.
Проте сталося навпаки. Після здобуття Польщею незалежності польська столиця – на відміну від української – моментально дерусифікувалася. Мало того: на основі народної мови передмість у Варшаві сформувався специфічний сленґ, яким згодом послуговувався – і сам розвивав його у своїх нібито фейлетонах, а насправді блискучих новелах – Вєх. І що найцікавіше: з одного боку, сленґ цей став модним в елітарних літературно-мистецьких колах та світських салонах. З іншого – Вєха масово читали фірмани і водії вантажівок, базарні перекупки і кишенькові злодії. «Є одна річ, – зізнається Гласко, – якої я не розумію: чи Варшава розмовляє так, як пише Вєх, а чи Вєх пише так, як розмовляє Варшава?» Але це й не важливо. Важливо, що вони – Вєх і Варшава – розмовляли спільною мовою.
Чи можна його перекласти російською? Легко. Трохи Бабеля, трохи Зощенка, трохи власного досвіду спілкування з міліцією і барменами – десь так це приблизно й звучатиме. А що робити українському перекладачеві? Де йому набратися фонетичних, лексичних і граматичних особливостей живого українського мовлення, притаманних представникам усіх суспільних верств і професій великого міста?
Одне слово, я ось до чого веду. Щойно скрізь у Києві залунає така ж багата – «правильна» й «неправильна» – українська мова, як польська у Варшаві, я стану найзапеклішим захисником прав російськомовних в Україні. Але доки вона не залунає, тобто доки мій обов’язок перекласти нового улюбленого автора залишатиметься нездійсненним, доти я матиму їхні мовні права глибоко в «першій крижовій», як називає цю частину тіла Стефан Вєх.
Головне зображення: «Le Pont de bois», Eugène Isabey
