Недільні читання. «Добрі передвісники»

Як каже книга «Вичерпних та ґрунтовних пророцтв Агнеси Оглашенної» (а це єдина у світі книга пророцтв, що справджуються), кінець світу прийде наступної суботи. Тобто, у нас ще є трохи часу, аби врятувати світ з його букіністичними крамницями, домашніми рослинами, елегантними автівками, вином, суші та збірками хітів Queen.

Завдяки письменникам Нілу Ґейману та Террі Пратчетту, вибагливому янголу та демону-авантюристу, а ще й видавництву КМ-Букс, яке видало «Добрі передвісники», перекладені українською, ми готові до того, що жаби проллються дощем, а Атлантида підніметься з дна моря. До речі, хтось бачив Антихриста?

Спочатку…

…був чудовий день.

Щоправда, чудовими були всі дні. Їх набігло вже трохи більше семи, та негоду ще не створили. Втім, на сході від Едему хмари вже купчилися та натякали, що скоро почнеться перша гроза — і що буде вона нічогенькою.

Янгол Східних Воріт підняв над головою крила, щоб захиститися від перших крапель дощу.

— Вибач, — ввічливо перепитав він. — То про що ти казав?

— Я сказав, що це було повне фіаско, — просичав змій.

— А. Точно, — кивнув янгол, якого звали Азирафаїл.

— Як на мене, це було аж надто жорстко. Перше порушення і все таке. І взагалі, що аж такого жахливого у вмінні розрізняти добро і зло?

— Ну, у цьому мусить бути щось погане, — промовив Азирафаїл таким тоном, ніби сам не може осягнути логіки подій і дуже з цього збентежений, — Інакше ти не мав би до цього стосунку.

— Мені просто наказали піднятися сюди й наробити клопоту! — пояснив змій, якого звали Кров-Лий, хоча він розмірковував над тим, аби це ім’я змінити. Кров-Лий, гадав він, йому геть не пасувало.

— Авжеж. Але ж ти демон. Не певен, що ти в принципі здатен чинити добро, — продовжив Азирафаїл. — Це у твоєму єстві, ну, ти розумієш. Природа. Тільки не ображайся.

— Але, погодься, було в цьому щось театральне, — наполягав Кров-Лий.

— Створити це Дерево, та ще й повісити табличку з отакенними літерами «Не чіпати»! Достатньо прозорий натяк, еге ж?

Хіба не можна було виростити його на вершині високої гори чи просто за мільйон кілометрів? Змушує задуматися, що там у Нього за план насправді.

— Краще про це навіть не міркувати, — похитав головою Азирафаїл. — Я завжди кажу: незбагненне не збагнеш. Є Добро і є Зло. Якщо ти чиниш Зло, коли тобі кажуть чинити Добро, то заслуговуєш на покарання. Ну…

І так між ними запала ніякова мовчанка; вони сиділи та спостерігали за тими першими краплями дощу, що взялися барабанити по квітах.

Зрештою, Кров-Лий запитав:

— Слухай, а в тебе ж був полум’яний меч?

— Ну… — винуватий вираз промайнув обличчям янгола, а потім повернувся й загніздився на ньому.

— Був, еге ж? — допитувався Кров-Лий. — Полум’янів як зараза.

— Ем… Ну…

— Я ще думав щоразу, як бачив цю штуковину: «Який крутий у Азирафаїла меч».

— Ну, так, але…

— Загубив, га?

— Ні! Ні, ти що! Ну, не те щоб. Радше…

— Так?

Вигляд у Азирафаїла був жалюгідний.

— Якщо хочеш знати, — трохи роздратовано відповів він, — я його віддав.

Кров-Лий вирячився на співрозмовника.

— А що мені лишалося, — продовжив янгол, не знаючи, куди подіти руки. — Вони, бідолашки, так змерзли, а вона вже при надії. Усі ці кровожерливі звірі назовні, і гроза скоро розверзеться, ну і я вирішив, що їм він точно не зашкодить, ну й кажу, мовляв, слухайте, не намагайтеся повернутися, бо буде ще той скандал, але цей меч може стати вам у нагоді, ось, беріть, не дякуйте, прóшу, просто зробіть усім послугу й не накликáйте на себе тут біди.

Янгол нервово всміхнувся до демона.

— Це ж був найкращий варіант, правда?

— Не певен, що ти в принципі здатен чинити зло, — відказав Кров-Лий із ноткою сарказму, якої Азирафаїл не помітив.

— Ох, сподіваюся, — зітхнув янгол. — Дуже на це сподіваюся. Бо це мене цілісінький день гризе.

Вони ще якийсь час дивилися на дощ.

— А знаєш, що цікаво? — порушив мовчанку Кров-Лий. — Мене також непокоїть, чи не була раптом уся ця історія з яблуком правильним вчинком. Адже демон може втрапити ще в ту халепу за правильні вчинки… — він штурхнув янгола.

— Кумедно буде, якщо ми обидва помилилися, еге ж? Якщо ти вчинив зло, а я — добро!

— Не надто, — відказав Азирафаїл.

Кров-Лий поглянув на дощ.

— Маєш рацію, — погодився він, отямившись. — Не надто.

Над Едемом опускалися чорні завіси хмар. Поміж схилами лунав грім. Тварини, які щойно отримали імена, ховалися від бурі.

Десь далеко, серед важкого від дощу лісу, зблиснуло щось яскраве й полум’яне.

Насувалася темна і грозова ніч.

Одинадцять років тому

Сучасні теорії створення всесвіту — якщо наш всесвіт взагалі був створений, а не виник собі вже готовеньким, так би мовити, неофіційно — постулюють, ніби з’явився він десь між десятьма і двадцятьма мільярдами років тому. Так само вважають, що самій землі мусить бути приблизно чотири з половиною мільярди.

Та всі ці дати — хибні.

Середньовічні іудейські вчені вважали роком Творіння 3760-й до н. е. Православні теологи вказували на 5568 рік до н. е.

Але й ці теорії також хибні.

Архієпископ Джеймс Ашер (1580 – 1656) опублікував у 1654 році «Annales Veteris et Novi Testamenti», запевняючи, що Небеса й Земля були створені 4004 року до Різдва Христового. А один із його учнів провів власні розрахунки і по тому зміг переможно заявити, що Землю створили в неділю, 21 жовтня 4004 року до н. е., рівно о дев’ятій ранку, адже Бог любить працювати рано-вранці, на свіжу голову.

Та він теж схибив. Майже на чверть години.

Уся ця історія зі скам’янілими рештками динозаврів була лише жартом, що досі не дійшов до палеонтологів.

І з цього можна зробити два висновки:

По-перше, шляхи Божі незбагненні, якщо не сказати обхідні. Бог не грає в кості зі всесвітом; Він грає у власну гру, яку не можна назвати. Її лише можна порівняти (з точки зору інших гравців*) із дуже складним та заплутаним різновидом покеру, що його грають пустими картами в непроглядній пітьмі, з нескінченно великими ставками й Круп’є, що відмовляється пояснювати правила, а тільки знай посміхається про себе.

По-друге, Земля — Терези.

У день, коли почалася ця оповідь, «Тадфілдський вісник» надрукував такий астрологічний прогноз для Терезів у рубриці «Зірки сьогодні»:

Терези (24 вересня — 23 жовтня)

Щоденна рутина може закрутити вас, навіваючи втому та пригніченість. Сімейні справи горять і вимагають негайних дій. Уникайте непотрібних ризиків. Добрий друг стане в нагоді. Будь-які рішення краще відкласти, доки майбутнє не проясниться. Можливі проблеми зі шлунком, тож уникайте салатів. Допомога може при йти з неочікуваного закутка.

І ці передвісники точно справдилися в усьому, крім частини про салати.

__________________________________________________

*Тобто всіх.

Це не була темна і грозова ніч.

Мала би бути, але така вже вона — погода. На кожного божевільного вченого, якому пощастило спіймати блискавицю саме тоді, коли його Велике Діяння лежало на прозекторському столі, припадають десятки бідолах, які нудилися під безхмарним зоряним небом, поки черговий Ігор нараховував собі понаднормові.

Та не варто давати туманові (пізніше можливі опади, температура впаде до семи градусів вище нуля) вселяти у вас хибне відчуття безпеки. Ніч, яка видалася приємною, ще не означає, що темні сили не чинять свої темні справи. Вони чинять їх постійно. Вони усюди.

І весь час. У тому-то й фішка.

Двоє з них якраз скрадалися зруйнованим кладовищем. Дві темні постаті: одна згорблена і приземкувата, інша — худорлява й загрозлива. Але обидві — чемпіони світу зі скрадання кладовищами. Якби Брюс Спрінґстін коли-небудь записав «Народжений скрадатися», ці двоє були б на обкладинці. Вони скрадалися туманом уже приблизно годину — та помітно було, що вони вміють розраховувати сили й можуть, якщо треба, скрадатися хоч до ранку. І досі матимуть удосталь гнітючої загрози для фінальних митей скрадання перед світанком.

Нарешті, після ще двадцяти хвилин, одна з постатей промовила:

— А грець йому! Він мав буть тутечки ще годину тому.

Ім’я постаті було Гастур. І був він одним із Герцогів Пекла.

Ілюстрація: mejev

Багато явищ — як-от війни, епідемії, раптові візити податкових служб — подають як докази втручання невидимої руки Диявола в діла людські, але на збіговиськах студентів-демонологів найяскравішим прикладом одностайно називають лондонську кільцеву автомагістраль М25.

Вони, звісно, помиляються, наївно вважаючи цю мерзенну дорогу справжнім втіленням зла лише через жах та роздратування, які вона породжує день у день в неймовірних кількостях.

Насправді ж мало кому відомо, що сама М25 завернута у формі знаку одеґри, що мовою Чорних ченців прадавнього Му означає: «Слава Тобі, Великий Звіре, Пожирачу Світів». І всі ті тисячі автомобілістів, які щодня намотують кола її зміїстим шляхом, немов вода, що ллється на молитовне колесо, нагнітають мряку низькочастотного зла в метафізичну атмосферу на кілометри навкруги.

Кроулі мав повне право пишатися цим досягненням. Автомагістраль забрала багато років роботи, три хакерські атаки, два зломи, один невеличкий хабар і дві години хлюпання мокрим полем однієї дощової ночі, коли всі інші методи не спрацювали, — треба було переставити топографічні мітки на кілька дуже окультно-важливих метрів. Тож коли Кроулі нарешті спостеріг перший п’ятдесятикілометровий затор, у грудях у нього розтеклося солодке тепло від добре зробленої лихої роботи.

Він навіть отримав за неї почесну грамоту.

Зараз Кроулі мчав під двісті кілометрів на годину десь на схід від Слау. З першого погляду ви нізащо не впізнали б у ньому демона. Принаймні у класичному сенсі цього слова — жодних тобі рогів чи крил. Але ж він якраз слухав збірку найкращих пісень гурту Queen, скажете ви — та не поспішайте робити висновки.

Залиште будь-яку касету в машині більш ніж на два тижні, і вона сама собою перетвориться на «Найкраще з Queen».

Він зараз навіть не мав нічого особливо демонічного на думці. Якщо цікаво, то в ту мить він неквапно розмірковував, хто ж такі ці Моей і Шандон.

У Кроулі було чорне волосся та виразні вилиці. На ногах він мав черевики зі зміїної шкіри — якщо це справді були черевики. А ще він міг робити досить химерні речі язиком. І, коли забувався, мав звичку шипіти.

Окрім того, Кроулі дуже рідко кліпав.

Їздив він на чорному «Бентлі» 1926 року. З того самого року в нього був лише один-єдиний власник. Кроулі добре дбав про свій автомобіль.

А запізнювався він з однієї простої причини: йому дуже подобалося двадцяте сторіччя. Воно було приємнішим за сімнадцяте й набагато цікавішим за чотирнадцяте. Найкраще у плині часу, як любив повторювати Кроулі — це те, що він постійно відносить далі й далі від чотирнадцятого сторіччя, найнудніших ста років на Божій, вибачте за вислів, Землі. От двадцяте сторіччя було аж ніяк не нудним. А миготіння блакитних вогників у дзеркалі заднього виду натякало Кроулі, що ті двоє, які женуться за ним уже п’ятдесят секунд, були б не проти зробити його ще цікавішим.

Він поглянув на годинник, розроблений спеціально для тих багатіїв-аквалангістів, яким під водою конче треба знати, котра година зараз у двадцять одній столиці світу*. «Бентлі» блискавкою промчав по з’їзду з траси, вписався в поворот на двох колесах і рвонув засипаною листям дорогою. Блакитні вогники не відставали.

Кроулі зітхнув, зняв одну руку з керма, трохи обернувся і зробив над плечем мудрований жест.

Блакитні вогники миттю зникли вдалині — поліційна машина покотилася вперед за інерцією, доки не зупинилася зовсім, чим неабияк здивувала своїх пасажирів.

Та це були лише квіточки порівняно з тим шоком, який їх охопить, коли вони відкриють капот і зрозуміють, на що перетворився двигун.

__________________________________________________

* Годинник розроблено особисто для Кроулі. Така річ, виготовлена на замовлення у єдиному екземплярі, зазвичай дуже дорога — та Кроулі міг собі це дозволити. Цей годинник показував час у двадцяти столицях світу і в столиці Іншого Місця, де завжди була одна й та сама година — Занадто Пізно.

 

В ілюстраціях використані кадри з серіалу Good Omens

Kufer
Вгору